Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Це легко. Тільки скажіть Олів’є, і там буде вся провінція, і весь акторський склад «Котів»[39]. А його партнер, Ґабрі, — диригент хору.

— Гадаю, нам не знадобиться музика, — зауважив Ґамаш.

— Я згоден, але вам треба потрапити туди. У нього є ключі.

— Лучний клуб відчинений, а церква зачинена?

— Священник із Монреаля, — пояснив Пітер.

Ґамаш попрощався, і вони втрьох пішли вже знайомою сільською лукою.

Вони ступали по опалому листю й інстинктивно загрібали його ногами, здіймаючи слабкий шуркіт і наповнюючи повітря мускусним осіннім ароматом.

Готель, де пропонували ночівлю та сніданок, стояв упритул до ряду комерційних будівель, на розі Олд Стейдж Роуд — ще одного шляху з Трьох Сосен. Колись це місце слугувало зупинкою диліжансів на жвавому шляху між Вільямсбургом та Сент-Ремі. Ставши давно непотрібним, з приїздом Олів’є та Ґабрі воно вдруге відкрило своє покликання — приймати втомлених мандрівників.

Ґамаш повідомив Бовуару, що має намір отримати інформацію та забронювати номер.

— Надовго? — запитав Бовуар.

— Доки все не вирішиться, інакше в нас заберуть цю справу.

— Багет, мабуть, був з біса добрий.

— Скажу тобі, Жане Ґі, якби він поклав на нього гриби, я б купив це кляте бістро й переїхав би сюди. Тут буде набагато зручніше за деякі місця, у яких нам доводилося опинятися.

Це була правда. Їхні розслідування заводили їх далеко від дому — до Кууджуака і Гаспе, Шеффервіля і Джеймс Бея. Вони мусили залишати домівку на багато тижнів поспіль. Бовуар сподівався, що цього разу все буде інакше, бо село розташовувалося близько від Монреаля. Очевидно, ні.

— Забронюйте й мені кімнату.

— Ніколь? — гукнув він, обертаючись назад. — Теж хочете залишитися?

Іветт Ніколь відчула, що тільки-но виграла в лотерею.

— Чудова ідея. У мене немає одягу, але це не проблема, я можу позичити дещо й випрати це у ванні сьогодні ввечері…

Ґамаш підвів руку.

— Ви мене не слухали. Сьогодні ввечері ми їдемо додому, а відзавтра починаємо працювати тут.

Хай йому дідько! Щоразу, виявляючи ентузіазм, вона отримувала копняка під зад. Невже вона ніколи не навчиться?

Гарбузи з вирізьбленими обличчями, розкладені на кожній сходинці, що вела до широкої веранди пансіону, здавалося, сиділи навпочіпки. Потерті східні килими, м’які крісла, світильники з китицями та колекція олійних ламп справляли на Ґамаша враження, ніби він потрапив до будинку своїх бабусі й дідуся. На додачу до цього пахло випічкою. Аж тут через розчинені двері увійшов великий чоловік у фартуху з оборками, на якому було написано: «Ніколи не довіряй худому кухарю». Ґамаш був вражений, побачивши більш ніж просто побіжну схожість зі своєю бабусею.

Ґабрі важко зітхнув і підніс долоню до чола в жесті, який не часто можна було побачити у Глорії Свенсон.[40]

— Мафінів?

Питання було настільки несподіваним, що навіть Ґамаша заскочило зненацька.

— Перепрошую, мсьє?

— У мене є морквяні, фінікові, бананові й особливі, присвячені Джейн, під назвою «Шарль де Міль». І з цими словами Ґабрі зник і за мить з’явився з тарілкою, заставленою кружечками мафінів, чудово прикрашених фруктами та трояндами.

— Звісно, це не троянди Шарль де Міль. Вони давно зів’яли, — обличчя Ґабрі залили сльози, а тарілка небезпечно похитнулася. Їжу врятувала лише швидка реакція Бовуара, підживлена бажанням скуштувати ласощів.

— Désolé Excusez-moi[41]. Я просто дуже сумую.

Ґабрі впав на один із диванів, руки й ноги його тремтіли. Ґамаш відчув, що, попри всю театральність, цей чоловік був щирим. Він дав Ґабрі хвилину, щоб той міг прийти до тями, цілком усвідомлюючи, що, можливо, той ніколи й не був урівноваженим. Потім він попросив Ґабрі поширити інформацію про завтрашні збори громади й відкрити церкву. Ґамаш також забронював номери в готелі, де можна було розраховувати на ліжко та сніданок.

— Ліжко й пізній сніданок, — поправив Ґабрі. — Але ви можете отримати пізній сніданок і вранці, якщо хочете, адже ви допомагаєте притягнути нелюда до відповідальності.

— Є ідеї, хто міг її вбити?

— То ж був мисливець, хіба ні?

— Насправді ми не знаємо. Але якщо то не мисливець, хто спадає на думку?

Ґабрі потягнувся по мафіни. Бовуар сприйняв це як дозвіл узяти один і собі. Мафіни були ще теплі, щойно з духовки.

Ґабрі мовчки з’їв парочку, потім тихо сказав:

— Я не можу нікого пригадати, та, — він перевів темно-карі очі на Ґамаша, — чи я повинен? Я хочу сказати: хіба не це найжахливіше в убивстві? Ми не відчуваємо його наближення. Я не дуже зрозуміло висловлююсь, — він потягнувся по інший мафін і з’їв його разом із трояндою. — Люди, на яких я був найлихіший, можливо, навіть не здогадувалися про це. Чи є в цьому сенс?

Здавалося, він благав Ґамаша зрозуміти.

— Є. Тут є справжній сенс, — запевнив його Ґамаш, і він казав правду. Мало хто так швидко розумів, що більшість навмисних убивств відбувається через бурхливі емоції, жадібність, ревнощі, страх, які довго пригнічувались. Як сказав Ґабрі, люди не помічають наближення небезпеки, тому що вбивця майстерно грає обрану роль, маскується, видає себе за розсудливу, зовні спокійну людину. Але під цією личиною криється жах. І тому вираз, який Ґамаш найчастіше бачив на обличчях жертв, не відбивав ні страху, ні гніву. То було здивування.

— Хто знає, яке зло ховається в серцях людей?[42] — запитав Ґабрі.

Ґамашу стало цікаво, чи знає він, що цитує стару радіоп’єсу. Тоді Ґабрі підморгнув.

Ґабрі знову зник, а потім повернувся, простягаючи Ґамашу невеличкий пакетик із мафінами.

— Ще одне запитання, — сказав Ґамаш у дверях, однією рукою тримаючи мафіни, а іншою — дверну ручку. — Ви згадували про троянду Шарль де Міль.

— Улюблена троянда Джейн. Це не просто троянда, старший інспекторе. Поціновувачі троянд вважають її однією з найкращих у світі. Стара садова троянда. Цвіте лише раз на сезон, але цвітіння приголомшливе. А потім вона вмирає. Ось чому я зробив кекси з трояндової води. Це данина пам’яті Джейн. А потім з’їв їх, як ви бачили. Я завжди заїдаю свій біль.

Ґабрі злегка всміхнувся. Дивлячись на розміри чоловіка, Ґамаш дивувався: скільки ж болю він, мабуть, відчуває! І, можливо, страх. А гнів? Хтозна, справді.

Бен Гедлі чекав на них біля школи, як і просив Бовуар телефоном.

— Зовні все так, як має бути, містере Гедлі? — запитав Ґамаш.

Бен, трохи здивований запитанням, оглядівся. Ґамаш подумав, що, можливо, для Бена Гедлі легке здивування є звичайним станом.

— Так. Хочете зазирнути всередину? — Бен потягнувся до ручки, але Бовуар швидко схопив Бена за руку й зупинив його. Натомість Бовуар витягнув з-під куртки рулон жовтої поліцейської стрічки й простягнув його Ніколь. Поки Ніколь натягувала жовту стрічку з написом «Не перетинати! Місце