Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Трубочку, мадам?

Рут узяла найбільшу й одразу ж відкусила край від червоної цукерки.

— Як це сталося? — запитала Рут.

— Схоже на нещасний випадок на полюванні. Але чи можете ви назвати когось, хто бажав би навмисно вбити вашу подругу?

Рут розповіла Ґамашу про хлопців, які кидалися послідом. Коли вона закінчила, Ґамаш запитав:

— Чому ви думаєте, що ці хлопці могли її вбити? Я згоден, то був поганий вчинок, але вона вже назвала їхні імена, тож не схоже, що вбивством вони намагалися цьому завадити.

— А помста? — припустила Рут. — У такому віці приниження може вважатися злочином, що карається смертю. Щоправда, саме вони намагалися принизити Олів’є і Ґабрі, та ролі змінилися. А задираки не дуже полюбляють, коли їм мстять.

Ґамаш кивнув. Це було можливо. Проте якщо тільки ви не психопат, помста, звісно, набуде іншої форми, це буде щось інше, але не холоднокровне вбивство.

— Як довго ви знали місіс Ніл?

— Міс. Вона так і не вийшла заміж, — сказала Рут. — Хоча одного разу ледве не взяла шлюб. Як його звали? — Вона перебирала в пам’яті всі імена, які колись тримала в голові. — Енді. Енді Селчук. Ні. Сел… Сел… Селінські. Андреас Селінські. То було багато років тому. П’ятдесят чи більше. Не має значення.

— Будь ласка, розкажіть мені, — попросив Ґамаш.

Рут кивнула і розсіяно розмішала своє віскі кінчиком лакричної трубочки.

— Енді Селінські був лісорубом. Ці пагорби могли забезпечити лісозаготівельників роботою на сто років. Більшість із них зараз позакривалися. Енді працював на Мон Еко в компанії Томпсон. Лісоруби бували жорстокими. Вони працювали на горі цілий тиждень, спали просто неба під час ураганів і сезону полювання на ведмедів, а мошки, напевне, зводили їх з розуму. Вони змащували себе ведмежим жиром, щоб відлякати комах. Вони більше боялися чорних мух, ніж чорних ведмедів. На вихідних вони виходили з лісу, мов жива нечисть.

Ґамаш уважно слухав, щиро зацікавлений, дарма що не був упевнений, що все це стосується розслідування.

— Проте лісопилка Кей Томпсон була іншою. Я не знаю, як вона це робила, але якимось чином вона тримала тих здоровенних чоловіків в узді. Ніхто не зміг зачепити Кей, — захоплено розповідала Рут. — Енді Селінксі дослужився до майстра. Природжений лідер. Джейн закохалася в нього; утім, мушу визнати, що багато хто з нас був у нього закоханий. Ті величезні руки й суворе обличчя…

Ґамаш відчував, як поступово з її оповіддю віддаляється й повертається в минуле.

— Він був величезним, але ніжним. Ні, «ніжний» — не те слово. Порядним. Він міг бути жорстким, навіть жорстоким. Але не злим. І він був чистим. Пахнув милом «Айворі». Він приїздив до міста з іншими лісорубами з лісопилки Томпсон, і вони вирізнялися тим, що від них не смерділо прогірклим ведмежим жиром. Кей, мабуть, шкребла їх лужним розчином зі щіткою.

Ґамаш дивувався, наскільки низько була встановлена планка, коли для того щоб привабити жінку, чоловікові було достатньо не пахнути ведмедем, що розкладається.

— На першому танці окружного ярмарку Енді вибрав Джейн. — Рут затихла, пригадуючи. — Досі не розумію того, — мовила Рут. — Тобто Джейн була милою й усім подобалася. Але, чесно кажучи, вона була потворна, як гріх. Схожа на козу.

Рут голосно розсміялася від порівняння, яке вона викликала у своїй уяві. Це була правда. Здавалося, обличчя молодої Джейн витягнулося вперед, ніби намагаючись чогось дістатися, ніс видовжився, а підборіддя подалося назад. До того ж вона була короткозорою; проте її батьки нізащо не визнавали, що народили неідеальну дитину, тож не звертали уваги на її слабкий зір. Через це вона ще сильніше вдивлялася, висовувала голову за межі шиї, намагаючись сфокусуватися та розгледіти світ. Вона завжди мала такий вираз обличчя, наче запитувала: «А це можна їсти?». А ще юна Джейн була пухкенькою. Вона залишиться пухкенькою на все життя.

— З якоїсь незбагненної причини Андреас Селінські обрав її. Вони танцювали всю ніч. Це було неймовірне видовище.

Голос Рут пожорсткішав.

Ґамаш спробував уявити юну Джейн: невисока, манірна й повненька, вона танцювала з тим гірським чоловіком із величезними м’язами.

— Вони закохалися, але її батьки дізналися й поклали цьому край. Зчинили неабиякий переполох. Джейн була дочкою головного бухгалтера «Гедлі Міллз». Було неможливо навіть уявити, щоб вона вийшла заміж за лісоруба.

— Що ж сталося? — не міг не запитати він.

Рут подивилася на нього, ніби здивована тим, що він все ще тут.

— Енді помер.

Ґамаш повів бровами від здивування.

— Не варто турбуватися, інспекторе Клюзо[34], — пояснила Рут. Нещасний випадок у лісі. На нього впало дерево. Купа свідків. Таке постійно трапляється. Хоча тоді ходила романтична версія, що його серце було геть розбите й він навмисно став необережним. Дурниці. Я теж його знала. Вона йому подобалася, можливо, він навіть кохав її, але він не був божевільним. Нас усіх колись кидають, і ми не вбиваємо себе. Ні, то був просто нещасний випадок.

— Що зробила Джейн?

— Вона поїхала вчитися. Повернулася кілька років по тому з дипломом учителя й почала працювати тут у школі. Шкільний будинок номер 6.

Ґамаш помітив легку тінь біля своєї руки й підняв голову. Поряд стояв чоловік років тридцяти. Світловолосий, підтягнутий, добре вдягнений у повсякденне зручне вбрання, наче зійшов зі сторінок каталогу «Лендз Енд»[35]. Він здавався втомленим, але готовим допомогти.

— Вибачте, що змусив вас чекати. Я Олів’є Брюле.

— Арман Ґамаш, я старший інспектор відділку вбивств поліції Квебеку.

Непомітно для Ґамаша брови Рут підвелися. Вона недооцінила цього чоловіка. Він був великим босом. Вона назвала його інспектором Клюзо, і це була єдина образа, яку вона могла пригадати. Після того як Ґамаш домовився про ланч, Олів’є звернувся до Рут:

— Як справи?

Він злегка торкнувся плеча Рут. Вона здригнулася, ніби обпеклася.

— Непогано. Як Ґабрі?

— Не дуже. Ти ж знаєш Ґабрі, він не вміє приховувати своїх почуттів.

Насправді були часи, коли Олів’є питав себе, чи не народився Ґабрі з душею навиворіт.

Перш ніж Рут пішла, Ґамаш отримав уявлення про життя Джейн. А ще дізнався, хто її найближча родичка. Племінниця на ім’я Йоланда Фонтейн, агент із нерухомості, працює в передмісті Сен-Ремі. Ґамаш подивився на годинник: 12.30. До Сен-Ремі було близько п’ятнадцяти хвилин їзди. Він міг устигнути. Намацавши в кишені гаманець, він побачив Олів’є, який саме виходив, і подумав, що можна спробувати зробити дві справи одночасно.

Схопивши капелюх і пальто з вішака, Ґамаш помітив крихітну білу бирку, що звисала з одного з гачків. Ось воно що! Та сама недоречна, незвична для цього місця річ.

Одягаючи