Зловісно тихе життя - Луїза Пенні
— Потім ми вийшли на вулицю погуляти, але в неї артрит і сьогодні вранці їй дуже боліло. До слова, Дейзі — це собака. Так чи інакше, я дозволив їй повернутися в будинок, а сам пішов на прогулянку. Було за чверть восьма.
Бен правильно припустив, що їх цікавитиме час.
— Щоб дійти сюди, угору по дорозі й повз стару школу далі до лісу, треба всього кілька хвилин.
— Ви когось бачили? — запитав Бовуар.
— Ні, не бачив. Можливо, хтось бачив мене, але я нікого не помітив. Я зазвичай ходжу з опущеною головою, занурений у роздуми. Я проходжу повз людей, не помічаючи їх. Мої друзі знають про це й не ображаються. Я йшов стежкою, і щось змусило мене підняти голову.
— Будь ласка, спробуйте згадати, містере Гедлі. Якщо ви зазвичай ходите з опущеною головою, чому ви її підвели?
— Дивно, правда? Я не пригадаю. Та, на жаль, як я вже казав, зазвичай я замислений. Нічого серйозного чи важливого. Моя мама, бувало, сміялася і казала, що деякі люди намагаються бути в двох місцях одночасно, а я, на відміну від них, — ніде.
Бен жартував, але Ніколь потай подумала, що говорити такі речі для матері жахливо.
— Звісно, вона мала рацію. Візьмімо сьогоднішній день. Гарний, сонячний. Я йду через прекрасний ліс. Краєвид, як на листівці. але я нічого не помічаю, не ціную. Хіба що, можливо, згадаю пізніше, коли опинюся десь в іншому місці й думатиму про цю прогулянку. Здається, що мій мозок постійно на крок відстає від мого тіла.
— Ви подивилися перед собою, сер, — підказав Бовуар.
— Я справді не можу збагнути, що змусило мене підвести голову, але добре, що я це зробив. Я міг би впасти прямо на неї. Дивно, але мені навіть не спало на думку, що вона мертва.
Я не хотів її турбувати. Я навшпиньках наблизився до Джейн і покликав її на ім’я. Потім я звернув увагу, що вона не рухається, і мій розум просто вибухнув. Я подумав, що в неї стався інсульт або серцевий напад.
Він похитав головою, досі не вірячи.
— Ви тоді не торкалися рани? — запитала Бовуар.
— Думаю, міг торкнутися. Я просто пам’ятаю, як підскочив і витер руки об штани. Я запанікував і — не знаю — як істерична дитина, забігав по колу. Ідіот! Так чи інакше, я нарешті опанував себе й набрав на телефоні 911.
— Мені цікаво, — сказав Ґамаш. — Навіщо ви взяли стільниковий телефон на прогулянку в ліс?
— Цей ліс належать моїй родині, і щоосені мисливці порушують наші володіння. Боюся, я не хоробра людина, але я не терплю вбивств. Будь-яких убивств. У мене вдома павуки мають імена. Уранці, коли я виходжу на прогулянку, я беру із собою стільниковий. Частково через страх, що мене підстрелить якийсь п’яний мисливець і потрібно буде викликати допомогу, а частково, щоб подзвонити в управління природних ресурсів і викликати сюди інспектора, якщо раптом я когось помічу.
— І який би це був номер? — ввічливо запитав старший інспектор Ґамаш.
— Мені невідомо. Він у мене на швидкому наборі. Я знаю, що у мене тремтять руки, коли я нервуюся, тому я просто налаштував швидкий набір номера.
Бен уперше мав стурбований вигляд, тож старший інспектор Ґамаш узяв його за руку й повів стежкою далі.
— Вибачте за ці запитання. Ви — важливий свідок. Проте, чесно кажучи, людина, яка знаходить тіло, зазвичай серед перших у нашому списку підозрюваних.
Бен зупинився на місці й недовірливо подивився на старшого інспектора.
— Підозрюваних у чому? Що ви маєте на увазі? — Бен розвернувся й подивився назад у напрямку, звідки вони прийшли, до тіла Джейн. — Там Джейн Ніл. Шкільна вчителька на пенсії, яка доглядала за трояндами й керувала Спілкою вірянок англіканської церкви. Це не може бути нічим іншим, окрім нещасного випадку. Ви не розумієте. Ніхто не став би вбивати її навмисно.
Ніколь спостерігала за цією розмовою і тепер чекала з певним задоволенням, що старший інспектор Ґамаш поставить цього дурня на місце.
— Ваша думка абсолютно правильна, містере Гедлі. Це, безумовно, найвірогідніша можливість.
Іветт Ніколь не могла повірити своїм вухам. Чому він просто не сказав Гедлі, щоб той припинив просторікувати й дав їм виконувати свою роботу? Зрештою, він був ідіотом, який потривожив тіло, а потім бігав і все навколо затоптував. Він був не в тому становищі, щоб читати лекції вищій за станом і такій шанованій людині, як Ґамаш.
— За ті кілька годин, що ви тут стоїте, чи не здалося вам, ніби на місці злочину або в міс Ніл чогось бракує?
Ґамаш був вражений тим, що Бен вирішив промовчати про очевидне. Натомість він на хвилину замислився.
— Так. Люсі, її собаки. Я не пам’ятаю, щоб Джейн коли-небудь ходила на прогулянку без Люсі, особливо на ранкову прогулянку.
— Ви телефонували ще комусь зі свого стільникового?
Бен мав такий вигляд, ніби йому представили абсолютно нову й геніальну ідею.
— Це ж треба! Який ідіот! Не можу в це повірити. Мені навіть не спало на думку зателефонувати Пітеру, чи Кларі, чи комусь іншому. Я був тут зовсім сам, не хотів залишати Джейн, мусив дочекатися поліцію. І я так і не здогадався покликати на допомогу когось іще, окрім 911. Боже мій, це, мабуть, через шок.
«А може, — подумала Ніколь, — ти справді ідіот». Досі вона не зустрічала людини, менш корисної, ніж Бен Гедлі.
— Хто такі Пітер і Клара? — запитав Бовуар.
— Пітер і Клара Морров. Мої найкращі друзі. Вони живуть по сусідству з Джейн. Джейн і Клара були як мати й дочка. Бідолашна Клара. Гадаєте, їм відомо?
— Що ж, дізнаймося, — раптом сказав Ґамаш, з дивовижною швидкістю повертаючись стежкою назад до тіла. Опинившись на місці злочину, він обернувся до Бовуара.
— Інспекторе, візьміть це на себе. Ви знаєте, що шукати. Агенте, залишайтеся з інспектором і допомагайте. Котра година?
— Одинадцята тридцять, сер, — відповіла Ніколь.
— Гаразд. Містере Гедлі, чи є в селі ресторан або кафе?
— Так, є бістро «В Олів’є».
Ґамаш повернувся до Бовуар.
— Збери команду в Олів’є о першій тридцять. Ми пропустимо приплив людей на ланч, тож це місце майже повністю буде в нашому розпорядженні. Чи не так, містере Гедлі?
— Важко сказати. Можливо, коли люди про це дізнаються, туди зійдеться все село. «В Олів’є» — це осередок Трьох Сосен. Але в господаря є задня кімната, яку він відчиняє лише ввечері. З неї відкривається краєвид на річку. Він, напевне,
