Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Le Sieur — це золотий стандарт консервованого горошку. Продовжуйте в тому ж дусі, дівчинко, і наступного року отримаєте безіменну марку. Жодної подяки, — театрально прошепотів Олів’є до Джейн, — і на День подяки теж. Неподобство.

Вони їли при свічках. Свічки всіх форм і розмірів мерехтіли по всій кухні. Тарілки були завалені індичкою та начинкою з каштанів, зацукрованим бататом і картоплею, горохом і підливою. Усі принесли якісь страви, окрім Бена, який не вмів готувати. Але він прийшов із пляшками вина, що було навіть краще. Це були звичайні посиденьки, і спільна їжа була єдиним способом для Пітера і Клари дозволити собі влаштовувати звані обіди.

Олів’є нахилився до Мирни:

— Ще одна чудова квіткова композиція.

— Дякую. Узагалі-то, там дещо заховане для вас двох.

— Справді?

Ґабрі миттю підхопився на ноги. Довгі ноги перенесли його масивну постать через усю кухню до столу. На відміну від Олів’є, який був стриманим і дещо вередливим, мов кіт, Ґабрі більше нагадував сенбернара, хай майже не слинявого. Він уважно оглянув хитромудрі хащі, а потім скрикнув:

— Саме те, що я завжди хотів!

І витягнув ковбасу.

— Ні. Це для Клари.

Усі з тривогою подивилися на Клару, а надто Пітер. Олів’є мав такий вигляд, наче йому відлягло від серця. Ґабрі знову потягнувся й обережно витяг товсту книгу.

— «Зібрання творів В. Г. Одена». — Ґабрі намагався приховати розчарування, але робив це не надто старанно. — Я його не знаю.

— О, Ґабрі, він тобі сподобається, — запевнила Джейн.

— Гаразд, я більше не витримаю, — раптом сказала Рут, нахилившись через стіл до Джейн.

— Мистецька галерея Вільмсбурга прийняла твою роботу?

— Так.

Це слово наче змусило спрацювати невидимі пружини в стільцях. Усі підхопилися на ноги й кинулися до Джейн, яка стояла й радісно приймала їхні обійми. Здавалося, вона сяяла яскравіше за будь-яку свічку в кімнаті. Ставши на якусь мить осторонь і спостерігаючи за цією сценою, Клара відчула, як закалатало її серце, поліпшився настрій, і вона почувалася по-справжньому щасливою, бо була частиною цього видатного моменту.

— Великі художники вкладають у свою роботу значну частину себе, — сказала Клара, коли всі знову всілися.

— У чому особливе значення «Ярмаркового дня»? — запитав Бен.

— Ну, це було б підказкою. Ти мусиш сам це з’ясувати. Ти побачиш, — Джейн повернулася до Бена, усміхаючись. — Ти зрозумієш, я впевнена.

— А чому картина називається «Ярмарковий день»? — запитав він.

— Вона була написана на окружному ярмарку, під час ходи в день закриття.

Джейн багатозначно подивилася на Бена. Того дня померла його мати, її подруга, Тіммер. Невже це було лише місяць тому? Усе село було на ході, окрім Тіммер, яка помирала від раку, лежачи в ліжку на самоті, а її син Бен був в Оттаві на антикварному аукціоні. Саме Клара і Пітер повідомили йому цю новину. Клара ніколи не забуде виразу Бенового обличчя, коли Пітер сказав йому, що його мати померла. Ні смутку, ні навіть болю не було. Але повна невіра. Він був не один такий.

— Непоказне й завжди в людській подобі, зло спить у нашому ліжку і їсть за нашим столом, — промовила Джейн майже собі під ніс. — Оден, — пояснила вона, киваючи на книгу в руці Ґабрі, й осяяла присутніх усмішкою, яка розвіяла несподівану й незрозумілу напругу.

— Я, мабуть, прокрадусь і подивлюся «Ярмарковий день» до початку виставки, — сказав Бен.

Джейн глибоко вдихнула.

— Я б хотіла запросити вас усіх випити після відкриття виставки. У вітальню.

Якби вона сказала «в оголеному вигляді», вони б менше здивувалися.

— Я маю для вас невеличкий сюрприз.

— Сподіваюся, це не жарт, — сказала Рут.

Зі шлунками, повними індички та гарбузового пирога, портвейну й еспресо, утомлені гості йшли додому. Їхні ліхтарики гойдалися, наче величезні світлячки. Джейн поцілувала Пітера і Клару й побажала їм на добраніч. Це був затишний, нічим не примітний, завчасний День подяки з друзями. Клара дивилася, як Джейн ішла звивистою стежкою лісом, що з’єднував їхні домівки. Ще довго після того, як вона зникла з поля зору, було видно її ліхтарик — яскраве біле світло, як у Діогена. Лише коли Клара почула нетерплячий гавкіт собаки Джейн, Люсі, вона обережно зачинила двері. Джейн була вдома. У безпеці.

Розділ другий

Арману Ґамашу зателефонували в неділю на День подяки саме тоді, коли він виходив зі своєї монреальської квартири.

Його дружина Рейн-Марі вже сиділа в машині, і єдиною причиною, чому він досі не їхав на хрестини онуки, було те, що йому раптово знадобилося скористатися вбиральнею.

— Oui, állô?[18]

— Monsieur l’Inspecteur?[19] — промовив ввічливий молодий голос на тому кінці дроту. — Це агент Ніколь. Мене попросив зателефонувати суперінтендант. Сталося вбивство.

Після десятиліть роботи в поліції Квебеку, здебільшого у відділку вбивств, ці слова досі викликали в нього хвилювання.

— Де? — він уже тягнувся до блокнота й ручки, що лежали поруч із кожним телефоном у їхній квартирі.

— Село у Східних кантонах. Три Сосни. Я можу забрати вас за чверть години.

— Ти вбив цю людину? — запитала Рейн-Марі свого чоловіка, коли Арман повідомив їй, що його не буде на двогодинній службі на жорстких лавах у незнайомій церкві.

— Якщо я, я дізнаюся. Хочеш піти?

— А що ти зробиш, якщо я скажу «так»?

— Я був би щасливий, — чесно відповів він.

Після тридцяти двох років шлюбу він все ще не міг натішитися Рейн-Марі. Він знав, що якби вона колись разом із ним розслідувала вбивство, то робила б усе належним чином. Здавалося, вона завжди знала, як правильно зробити. Ніколи жодних драм, жодного невдоволення. Він довіряв їй.

І знову вона вчинила правильно, відхиливши його запрошення.

— Я просто вчергове скажу їм, що ти п’яний, — мовила вона, коли він запитав, чи не розчарується її сім’я, якщо його там не буде.

— Хіба ти не казала їм, що минулого разу, коли я пропустив родинну зустріч, я був у лікувальному центрі?

— Гадаю, це не спрацювало.

— Мені дуже шкода тебе.

— Я страждаю за свого чоловіка, — відповіла Рейн-Марі, сідаючи на водійське сидіння. — Бережи себе, серденько, — сказала вона.

— Добре, mon coeur[20].

Він повернувся до свого кабінету в їхній квартирі на третьому поверсі й підйшов до величезної карти Квебеку, яка висіла на одній зі стін. Його палець рухався на південь від Монреаля до східних містечок і зупинився біля кордону зі Сполученими Штатами.

«Три Сосни… Три Сосни, — повторював він, намагаючись знайти село. — Може, воно називається якось інакше? — запитав він себе, уперше не в змозі знайти село на такій детальній мапі. — Можливо, Trois Pins[21]?» Ні, нічого не було. Він не переймався цим, оскільки знайти місце було роботою