Зловісно тихе життя - Луїза Пенні
Ґамаш одразу пішов до стурбованої юрби, що вже зібралася. Наближаючись, він бачив дорогу, яка йшла вниз і плавно спускалася до мальовничого села. Натовп, який дедалі збільшувався, стояв на гребні пагорба. Хтось дивився в ліс, де можна було ледь розрізнити рух офіцерів у яскраво-жовтих куртках, але більшість дивилися на нього. Ґамаш бачив такий вираз незліченну кількість разів: люди відчайдушно чекали на новини, яких вони відчайдушно не хотіли чути.
— Хто це? Ви можете розповісти нам, що сталося? — запитав від імені всіх високий чоловік із аристократичною зовнішністю.
— Вибачте, я сам ще не бачив. Я розповім вам, щойно зможу.
Чоловік, здавалося, був незадоволеним відповіддю, але кивнув. Ґамаш перевірив годинник: одинадцята ранку, неділя, День подяки. Він повернув від натовпу й пішов до лісу — туди, куди вони витріщалися, де відбувалися всі дії, до єдиного тихого місця, яке, безсумнівно, він там знайде.
Навколо тіла натягнули жовту пластикову стрічку, а всередині цього кола працювали слідчі, нахиляючись, ніби виконували якийсь язичницький ритуал. Більшість із них працювала з Ґамашем багато років, але він завжди тримав одне вільне місце для стажера.
— Інспектор Жан Ґі Бовуар, а це агент Іветт Ніколь.
Бовуар розслаблено кивнув:
— Ласкаво просимо.
У свої тридцять п’ять Жан Ґі Бовуар був правою рукою Ґамаша вже понад десять років. Під шкіряною курткою на ньому були вельветові штани та вовняний светр. Шарф був молодецьки і явно безладно обмотаний навколо шиї. Цей вигляд удаваної незворушності пасував його підтягнутому тілу, але явно суперечив його напруженій, як струна, поставі. Одяг на Жані Ґі Бовуарі сидів вільно, а сам він був заведений до упору.
— Дякую, сер.
Ніколь питала себе, чи вона коли-небудь почуватиметься на місці вбивства так само спокійно, як ці люди.
— Старший інспекторе Ґамаш, це Робер Лем’є. — Бовуар представив молодого офіцера, який шанобливо стояв за межами поліцейського кордону. — Агент Лем’є був черговим офіцером у відділку поліції Ковансвіля. Він отримав виклик і негайно прибув сюди. Забезпечив охорону місця злочину, а потім зателефонував нам.
— Чудова робота! — Ґамаш потиснув йому руку. — Щось вразило вас, коли ви приїхали?
Лем’є, здавалося, був ошелешений запитанням. У кращому випадку він сподівався, що йому дозволять побути тут і поспостерігати, а не виженуть геть. Він не очікував зустріти Ґамаша, не кажучи вже про те, щоб відповідати на запитання.
— Bien sûr[24]. Я побачив там того чоловіка. Anglais[25], судячи з його одягу та блідості. Я помітив, що англійці вирізняються слабким шлунком.
Лем’є задоволено висловив цю думку старшому інспекторові, навіть незважаючи на те, що то була спонтанна вигадка. Він не мав жодного уявлення, чи Les Anglais більш схильні до блідості, ніж жителі Квебеку, але звучало це добре. Крім того, з досвіду Лем’є, англійці не мають відчуття стилю в одязі, тож цей чоловік у картатій фланелевій сорочці не міг бути франкомовним.
— Його звуть Бенджамін Гедлі.
На дальній стороні кола Ґамаш побачив чоловіка середнього віку, який сидів напочіпки, обпершись спиною на клен. Високий, худорлявий, він був дуже, дуже хворий на вигляд. Бовуар простежив за поглядом Ґамаша.
— Він знайшов тіло, — сказав Бовуар.
— Гедлі? Млини Гедлі його?
Бовуар усміхнувся. Він не міг зрозуміти, звідки він знав це, але він знав.
— Це той самий. Ви з ним знайомі?
— Ні. Ще ні.
Бовуар здивовано дивився на шефа й чекав. Ґамаш пояснив:
— На верхівці млина є вицвілий напис.
— Млини Гедлі.
— Чудова дедукція, Бовуаре.
— Просто здогадка, сер.
Ніколь досадувала на себе. Вона була всюди, де був Ґамаш, і він це помітив, а вона — ні. Що ще він побачив? Чого ще вона не помітила? Прокляття. Вона підозріло подивилася на Лем’є. Здавалося, він намагався втертися в довіру до старшого інспектора.
— Merci[26], агенте Лем’є, — сказала вона, простягаючи руку, поки старший інспектор повернувся до неї спиною і дивився на жалюгідного «Anglais». Лем’є потиснув її, як Ніколь і сподівалася.
— Au revoir.
Лем’є невпевнено постояв якусь мить, переводячи погляд із неї на широку спину Ґамаша. Потім знизав плечима і пішов.
Арман Ґамаш переключив свою увагу з живих на мертвих. Він пройшов кілька кроків і став на коліна біля тіла, яке привело їх сюди.
Жмут волосся впав у розплющені очі Джейн Ніл. Ґамашу хотілося змахнути його. Бажання було химерним, він знав. Але він і сам був диваком. Він приїхав, щоб дозволити собі тут певну свободу. Бовуар, з іншого боку, був утіленням здорового глузду, і це робило їх грізною командою.
Ґамаш мовчки дивився на Джейн Ніл. Ніколь відкашлялася, думаючи, що він, можливо, забув, де перебуває. Але той не реагував. Навіть не ворухнувся. Він і Джейн застигли в часі й обоє дивилися: один униз, друга — вгору. Потім його погляд перемістився вздовж її тіла, на потертий кардиган із верблюжої вовни, світло-блакитну водолазку. Жодних прикрас. Її пограбували? Він має запитати Бовуара. Її твідова спідниця була там, де її і слід було очікувати на тому, хто впав. Колготи, залатані принаймні в одному місці, проте не порвані. Її могли пограбувати, але без насильства. За винятком того, що вбили, звісно.
Його глибокі карі очі затрималися на пігментних плямах на її брунатних руках. Пошерхлі, засмаглі руки, які цілісінький рік працювали в саду. Ні перснів на пальцях, ні ознак того, що вони там колись були. Він завжди відчував біль, дивлячись на руки щойно померлих, уявляючи всі предмети і людей, яких ці руки торкалися. Їжу, обличчя, дверні ручки. Усі жести, які вони робили, виявляючи радість чи смуток. І останній жест — напевне, щоб відвернути удар, який уб’є. Найболючішими були руки молодих людей, які вже ніколи не змахнуть пасмо сивини з власних очей.
Він підвівся з допомогою Бовуара й запитав:
— Її пограбували?
— Ми так не думаємо. Містер Гедлі каже, що вона ніколи не носила прикрас і рідко носила сумочку. Він вважає, що ми знайдемо її в будинку.
— А ключ від будинку?
— Немає. Жодного ключа. Але знову ж таки, містер Гедлі каже, що люди не замикаються тут.
— Тепер будуть.
Ґамаш нахилився над тілом і втупився в крихітну рану, що, як на перший погляд, навряд чи була здатна висмоктати життя з цілої людської істоти. Вона була розміром із кінчик його мізинця.
— Є ідеї, хто це міг зробити?
— Зараз сезон полювання, тож, можливо, куля; хоча це не
