Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

Дискусія була знайома й часом запекла, але вона рідко зачіпала особисті стосунки. Ґамаш пригадав, як кілька років тому прочитав у «Монреаль Газетт» редакторську колонку, у якій автор зауважив, що Квебек працює в реальності, а не на папері.

— Усе змінюється, знаєте, мсьє Гедлі, — м’яко промовив Ґамаш, сподіваючись зняти напругу, яка виникла на їхній маленькій парковій лавці.

Французько-англійські дебати у Квебеку розколювали суспільство на два протилежні табори. Найліпше було, на думку Ґамаша, залишити їх політикам і журналістам, яким не було чим зайнятися.

— Змінюється, старший інспекторе? Ми справді стаємо більш цивілізованими? Толерантнішими? Менш жорстокими? Якби все змінювалося, вас би тут не було.

— Ви маєте на увазі смерть міс Ніл. Ви гадаєте, це було вбивство? — Ґамаш і сам ставив це запитання.

— Ні, не думаю. Але я знаю, що той, хто це з нею зробив, сьогодні вранці мав намір вчинити вбивство. Щонайменше вбивство невинного оленя. Це не є цивілізованим вчинком. Ні, інспекторе, люди не змінюються.

Бен опустив голову й почав вовтузитися з повідцем у руках.

— Я, мабуть, помиляюся, — він подивився на Ґамаша й щиро усміхнувся.

Ґамаш поділяв почуття Бена щодо полювання, але не міг погодитися з його думкою про людей. Тим не менш, це був показовий обмін думками, і це була його робота — спонукати людей до відвертості.

Протягом двох годин, що минули відтоді як він залишив Бовуара, він був зайнятий. Він пішов з Пітером Морров і Беном Гедлі до церкви, де Пітер повідомив новину своїй дружині. Ґамаш поспостерігав за її реакцією, стоячи біля дверей і не бажаючи втручатися. Він залишив їх і разом із містером Гедлі пішов далі дорогою до Трьох Сосен.

Ґамаш залишив Бена Гедлі на в’їзді до чарівного села й покрокував прямо до бістро. Його було легко впізнати за його синьо-білими навісами та круглими дерев’яними столами й стільцями на тротуарі. Кілька людей посьорбували каву й не відводили очей від Ґамаша, поки він прямував вулицею Коммонс.

Коли його очі звикли до штучного світла в бістро, він побачив не одну велику кімнату, як очікував, а дві, і в кожній був власний відкритий камін, що потріскував веселим полум’ям. Стільці та столи являли собою зручну мішанину антикваріату. Біля кількох столів стояли крісла з вицвілих фамільних гарнітурів. Кожна річ мала такий вигляд, ніби народилася тут. Він доволі довго полював на антикваріат у своєму житті, щоб розумітися на цінностях, а цей різьблений креденс із виставкою скла та посуду був рідкісною знахідкою. У кінці приміщення на довгій дерев’яній стійці розміщувався касовий апарат. На прилавку разом із маленькими порційними коробочками пластівців стояли баночки з лакричними трубочками та спіральками, палички кориці та яскраві жувальні ведмедики.

«Без сумніву, — подумав Ґамаш, — французькі двері за цими двома залами ведуть до їдальні — тієї кімнати, яку рекомендував Бен Гедлі».

— Чи можу я вам допомогти? — запитала його досконалою французькою огрядна молода жінка з нездоровим кольором обличчя.

— Так. Я хотів би поговорити з власником, будь ласка. Олів’є Брюле, здається.

— Якщо бажаєте присісти, я приведу його. Вип’єте кави, поки чекаєте?

У лісі було прохолодно, і думка про café au lait перед відкритим вогнищем була надто спокусливою. І, можливо, одну-дві лакричні трубочки. Чекаючи на пана Брюле й каву, він намагався з’ясувати, що було незвичайного або несподіваного в цьому чудовому бістро. Щось не стикувалося, якась дрібниця.

— Вибачте, що турбую вас, — пролунав хриплий голос трохи вище над ним. Ґамаш підвів голову й побачив літню жінку з підстриженим сивим волоссям, яка спиралася на сучкувату тростину. Схопившись на ноги, він відзначив, що жінка була вищою, ніж він очікував. Навіть зігнувшись, вона була майже його зросту, і в нього склалося враження, що вона лише здавалася такою тендітною.

Арман Ґамаш ледь помітно вклонився й показав на інший стілець за своїм маленьким столиком. Жінка-жердина завагалася, але нарешті нахилилася й сіла.

— Мене звати Рут Зардо, — промовила вона голосно й повільно, наче до недоумкуватої дитини. — Це правда? Джейн мертва?

— Так, мадам Зардо. Мені дуже шкода.

Потужний вибух, такий раптовий і сильний, що Ґамаш навіть підстрибнув, заповнив бістро. Ніхто з інших відвідувачів, як він помітив, навіть не здригнувся. За мить він усвідомив, що шум ішов від Рут Зардо: вона била ціпком по підлозі — здавалося, ключкою орудує печерна людина. Йому ніколи не траплялося бачити, щоб хтось так робив раніше. Він бачив, як люди з палицями піднімали їх і тарабанили ними по підлозі, намагаючись привернути до себе увагу, і це зазвичай спрацьовувало. Але Рут Зардо підняла свою палицю швидким і, очевидно, відпрацьованим рухом, узялася за прямий кінець, замахнулася й перекинула ціпок над головою так, аби вигнуте руків’я вдарило об підлогу.

— Що ви тут робите, поки Джейн лежить мертва в лісі? Що ви за поліція? Хто вбив Джейн?

У бістро на мить запанувала тиша, потім гомін розмов поступово поновився. Задумливі очі Армана Ґамаша витримали її владний погляд. Він повільно перехилявся через стіл, доки не переконався, що ніхто інший його не почує. Рут, вважаючи, що він ось-ось прошепоче ім’я людини, яка вбила її подругу, теж нахилилася.

— Рут Зардо, моє завдання — з’ясувати, хто вбив вашу подругу. І я це зроблю. Я це зроблю так, як вважатиму за потрібне. Я не дозволю знущатися наді мною і не дозволю ставитися до мене з неповагою. Це моє розслідування. Якщо ви маєте щось сказати чи запитати, будь ласка. Але ніколи, ніколи більше не розмахуйте цим ціпком у моїй компанії. І ніколи більше не розмовляйте зі мною в такому тоні.

— Як я смію! Цей офіцер, очевидно, дуже старанно працює. — Рут піднялася сама й підвищила голос. — Не можна заважати найкращому працівнику, якого може запропонувати поліція Квебеку.

Ґамашу було цікаво, чи справді Рут Зардо вірила, що цей сарказм буде плідним. Він також дивувався, чому вона взагалі так до нього ставиться.

— Мадам Зардо, що вам принести? — запитала молода офіціантка, наче нічого не сталося. Чи, можливо, то була просто пауза.

— Будь ласка, віскі, Марі, — сказала Рут, раптом здуваючись і опускаючись назад у крісло. — Мені шкода. Пробачте мені.

Ґамашу здалося, що вона говорила, ніби людина, яка звикла вибачатися.

— Мабуть, можна було пояснити мою огидну поведінку смертю Джейн, але ви побачите, що я така і є. Я не маю таланту вибирати собі битви. Життя, як не дивно, нагадує мені битву. Усе цілком.

— Тож це ще не кінець?

— Гадаю, що так. Але вам не бракуватиме компанії у вашому шанці. І я обіцяю не махати палицею, принаймні біля вас.

Арман Ґамаш саме відкинувся на спинку стільця, як принесли шотландське віскі, каву з молоком