Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

Олів’є усміхнувся, виїжджаючи на вулицю Принсипаль.

— Як усе минуло?

— Не зовсім так, як я очікував, — зізнався Ґамаш.

Олів’є розсміявся.

— Наша Йоланда — та ще штучка. Вона що, плакала й билася в істериці?

— Взагалі-то, ні.

— Що ж, це несподіванка. Я думав, що в присутності глядацької аудиторії, та ще й поліції, вона максимально використала б свою роль єдиної вцілілої. Вона — тріумф іміджу над реальністю. Я навіть не впевнений, чи вона знає, що таке реальність, настільки вона зайнята створенням власного образу.

— Образу чого?

— Успіху. Їй потрібно, щоб у ній бачили щасливу та успішну дружину й матір.

— Хіба не всі ми такі?

Тут Олів’є кинув на нього лукавий і відверто гейський погляд.

Ґамаш перехопив його і зрозумів, що сказав.

Він підняв брову, ніби повертаючи той погляд. Олів’є знову розсміявся.

— Я мав на увазі, — усміхнувся Ґамаш, — що в усіх нас свій імідж у соціумі.

Олів’є кивнув. Це була правда. Надто в гей-спільноті, де потрібно бути цікавим, розумним, цинічним і, головне, привабливим. Якщо ти здавався невеселим, спілкування з тобою виснажувало. Це була одна з причин, які змусили його втекти в село. Йому здавалося, що в Трьох Соснах він має шанс бути собою. Він не очікував тільки, що знадобиться так багато часу, щоб знайти справжнього «себе».

— Це правда. Але з Йоландою, гадаю, усе набагато складніше. Вона схожа на голлівудські декорації. Великий фальшивий фасад, а все порожнє й потворне ззаду. Вона поверхова.

— Якими були її стосунки з міс Ніл?

— Ну, очевидно, вони були досить близькі, коли Йоланда була маленькою, але потім стався якийсь розрив. Хто знає, що це було. Йоланда, зрештою, усіх дратувала, але, мабуть, там було щось значно серйозніше. Джейн навіть відмовилася зустрічатися з Йоландою.

— Справді? Чому?

— І гадки не маю. Клара може знати. Тіммер Гедлі могла б точно вам сказати, та вона мертва.

Знову те саме — смерть Тіммер, яка так близько від смерті Джейн.

— І все ж Йоланда Фонтейн, здається, думає, що міс Ніл залишила все їй.

— Що ж, можливо. Для декого кров не вода.

— Здається, вона дуже хотіла потрапити до будинку міс Ніл раніше за нас. Це про щось вам говорить?

Олів’є замислився.

— Не можу сказати. Не думаю, що хтось може відповісти на це запитання, оскільки ніхто ніколи не був у будинку Джейн.

— Перепрошую?

Ґамаш подумав, що він, мабуть, ослухався.

— Дивно, я так звик до цього, що навіть не здогадався згадати про це. Так. Це єдине, що було дивним у Джейн. Вона водила нас у ванну і на кухню. Але ніколи, ніколи далі кухні ніхто не був.

— Звісно, Клара…

— Навіть Клара не була. І Тіммер. Ніхто.

Ґамаш помітив у нотатнику, що після ланчу треба насамперед розібратися з цією інформацією. Коли вони повернулися, у нього в запасі залишалося кілька хвилин.

Ґамаш умостився на лавці на луці та спостерігав, як на житті в Трьох Соснах позначається смерть одного з мешканців. Бен підійшов до нього на кілька хвилин перекинутися словом, а потім потягнув Дейзі додому. Перш ніж вирушити до бістро на ланч, Ґамаш замислився над тим, що почув на цей час, і про те, хто міг би хотіти вбити саму доброту.

Бовуар установив великий стенд із папером і приготував маркери. Ґамаш сидів поруч із ним у приватній задній кімнаті Олів’є й дивився на вулицю крізь французькі двері. Він бачив столики з опущеними парасольками, а за ними — річку. Белла-Белла. Він був згодний[38].

Кімнату заповнили зголоднілі й замерзлі офіцери поліції. Ґамаш помітив, що агент Ніколь сидить сама, і здивувався, чому вона так усамітнилася. Бовуар доповідав першим, час від часу зупиняючись, щоб відкусити бутерброда з товстими скибочками шинки, вирізаної, напевне, з куска запеченого в кленовому сиропі м’яса, з медово-гірчичним соусом і шматочками витриманого чедеру на свіжому круасані.

— Ми обшукали місце і знайшли — Бовуар розгорнув свій блокнот, розмащуючи гірчицю по сторінці, — три старі пивні пляшки.

Ґамаш підняв брови.

— І все?

— І п’ятнадцять мільйонів листочків. Ось рана.

Бовуар намалював коло червоним маркером. Офіцери дивилися без інтересу. Тоді Бовуар знову підняв руку й завершив малюнок, провівши на ньому чотири лінії, що виходили з кола, ніби позначаючи сторони світу. Кілька офіцерів опустили свої бутерброди. Тепер вони були зацікавлені. Це було схоже на грубу карту Трьох Сосен. Пильно розглядаючи це моторошне зображення, Ґамаш запитав себе, чи міг убивця зробити це навмисно.

— Чи могла стріла зробити таку рану? — запитав Бовуар.

Здавалося, ніхто не знав.

«Якщо цю рану зробила стріла, — подумав Ґамаш, — то де вона? Вона повинна бути в тілі». Ґамаш пригадав образ із Нотр-Дам-де-Бон-Секур — церкви, яку вони з Рейн-Марі іноді відвідували. Стіни церкви були вкриті фресками зі святими на різних стадіях страждань і екстазу. Одна з тих фресок стояла зараз у нього перед очима. Святий Себастьян, який корчиться і падає, весь пронизаний стрілами. Кожна зі стріл стирчала з його мученицького тіла, наче вказівні перста. З тіла Джейн Ніл мала б стирчати стріла, і ця стріла повинна була вказувати на того, хто це зробив. Вихідного отвору не повинно було бути. Але він був. Ще одна загадка.

— Залишмо це й підемо далі. Наступний звіт.

Ланч тривав, офіцери сиділи, слухали й розмірковували вголос. Атмосфера заохочувала до співпраці. Ґамаш твердо вірив у співпрацю у своїй команді, а не в конкуренцію. Він усвідомлював, що був у меншості серед керівництва поліції, і вірив, що хороший лідер — це також і хороший послідовник. Він же спонукав свою команду ставитися один до одного з повагою, прислуховуватися до ідей, підтримувати одне одного. Не всі його розуміли. Це була дуже конкурентна сфера, де той, хто досягав результату, отримував підвищення. І бути другим у розкритті вбивства було марно. Ґамаш знав, що в поліції відзначали не тих, кого слід було, тому він віддавав належне командним гравцям. Він мав майже ідеальний показник розкриття злочинів і так і не піднявся вище за той ранг, у якому був от уже дванадцять років. Але він був щасливою людиною.

Ґамаш надкусив курку-гриль і смажений багет із овочами й вирішив, що із задоволенням буде їсти в цьому місці. Дехто з офіцерів узяв по пиву, але не Ґамаш — він віддавав перевагу імбирному лимонаду, який традиційно називали пивом, хоча він був безалкогольним. Гора бутербродів швидко зникла.

— Коронер виявив дещо дивне, — повідомила Ізабель Лакост. Два шматочки пір’я, застряглі в рані.

— Хіба стріли не мають пір’я? — запитав Ґамаш.

Він знову побачив святого