Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

пальто, він повернувся й подивився на столи, стільці, дзеркала та інші антикварні речі в бістро. На кожному з них була бирка. Це була крамниця. Усе продавалося. Ти міг з’їсти круасан і купити тарілку, на якій його подали. На Ґамаша накотила хвиля задоволення, щойно він відгадав цей маленький ребус. За кілька хвилин він сидів у машині Олів’є, що прямувала до Сен-Ремі. Було неважко переконати Олів’є підвезти його. Олів’є дуже хотілося допомогти.

— Заходиться на дощ, — обізвався Олів’є, трясучись гравійною дорогою.

— І завтра похолодає, — додав Ґамаш.

Обидва чоловіки мовчки кивнули. За кілька кілометрів Ґамаш запитав:

— Якою була міс Ніл?

— Це просто неймовірно, що хтось міг її вбити. Вона була дивовижною людиною. Доброю і лагідною.

Несвідомо Олів’є ототожнював спосіб життя людини з тим, як вона помирала. Ґамаш завжди був вражений цим. Майже всі очікували, що хороша людина не повинна зустріти поганий кінець, що гинуть лише ті, хто на це заслуговує. Звісно, і вбивають лише тих, хто цього заслуговує. Хай це було ретельно приховано й майже непомітно, з’являлася підозра, що вбита людина якимось чином напросилася на смерть. Звідки й шок, коли жертвою ставав той, кого знали як добру й хорошу людину. Виникало відчуття, що це, безумовно, була помилка.

— Я ніколи не зустрічав людей, які були б завжди милими й порядними. Хіба в неї не було жодних вад? Вона нікого не дратувала?

Настала довга пауза, і Ґамаш подумав, що Олів’є, можливо, забув про запитання. Але він чекав. Арман Ґамаш був терплячою людиною.

— Ми з Ґабрі живемо тут лише дванадцять років, я не знав її до цього. Але мушу сказати, я ніколи не чув поганого слова про Джейн, чесно.

Вони приїхали в Сен-Ремі — місто, яке Ґамаш трохи знав, бо, коли його діти були маленькими, катався на лижах з гори, що височіла позаду.

— Перш ніж ви зайдете, хочете, я розповім вам про її племінницю Йоланду?

Ґамаш помітив нетерпіння в голосі Олів’є. Очевидно, що йому було що розповісти. Але на це задоволення доведеться почекати.

— Не зараз, на зворотному шляху.

— Чудово.

Олів’є припаркував машину й показав на офіс компанії з продажу нерухомості в невеличкому торговельному центрі. У той час як Вільямсбург, що розташувався неподалік, сором’язливо вабив своєю старовиною, Сен-Ремі був просто старим містечком. Забудоване без належного плану, без проєкту, воно було робітничим і якимось чином реальнішим за набагато гарніший Вільямсбург, районний центр. Вони домовилися зустрітися біля машини о чверть по першій. Ґамаш помітив, що, хоча на задньому сидінні залишилися речі, Олів’є машину не замкнув. Просто пішов.

Білява жінка з широкою усмішкою зустріла старшого інспектора Ґамаша на порозі.

— Пане Ґамаше, я Йоланда Фонтейн. — Вона простягнула руку і, ледь він устиг простягнути свою, жінка вже тиснула її.

Він відчув на собі досвідчений, оцінювальний погляд. Перед від’їздом із Трьох Сосен Ґамаш зателефонував, щоб переконатися, чи вона в офісі, і, очевидно, він, або його «Берберрі», задовольнили її вимоги.

— Сідайте, будь ласка. Яка саме нерухомість вас цікавить? Вона провела його до крісла з помаранчевою оббивкою. Діставши посвідчення, він передав його через стіл і помітив, як усмішка зникає з її обличчя.

— Що цей клятий малий накоїв цього разу? Tabarnacle[36].

Її бездоганна французька також зникла, на зміну їй прийшла вулична французька, кострубата і брутальна, з лайкою.

— Ні, мадам. Ваша тітка Джейн Ніл? Із Трьох Сосен?

— Так. А що?

— Мені шкода, але маю погані новини. Вашу тітку знайшли сьогодні мертвою.

— О ні, — відповіла вона з усім набором емоцій, якими зазвичай реагують на пляму на старій футболці. — Серце?

— Ні. То була неприродна смерть.

Йоланда Фонтейн витріщилася, ніби намагаючись увібрати в себе почуте. Вона чітко знала, що означає кожне окреме слово, але разом вони не мали для неї жодного сенсу.

— Неприродна? Що це означає?

Ґамаш подивився на жінку, що сиділа перед ним. Лаковані нігті, світле волосся, накручене й укладене, обличчя нафарбоване, наче для балу, і це опівдні. На його думку, їй було трохи за тридцять, але товстий шар гриму оманливо змушував її мати вигляд на п’ятдесят. Не схоже було, що вона жила нормальним життям.

— Її знайшли в лісі. Убитою.

— То було навмисне вбивство? — прошепотіла вона.

— Ми не знаємо. Я так розумію, ви її найближча родичка. Це так?

— Так. Моя мати була її молодшою сестрою. Вона померла від раку грудей чотири роки тому. Вони були дуже близькі. Ось так.

Тут Йоланда спробувала схрестити пальці, але нігті продовжували чіплялися один об одного, і це нагадувало версію театру пальчикових ляльок «Рестлінгу всіх зірок»[37].

Вона поступилась і серйозно подивилася на Ґамаша.

— Коли я зможу потрапити в будинок? — запитала вона.

— Перепрошую?

— У Трьох Соснах. Тітка Джейн завжди казала, що він буде моїм.

Ґамаш побачив достатньо горя на своєму віку й знав, що люди реагують на нього по-різному. Його власна мати, прокинувшись у ліжку поруч зі своїм п’ятдесятирічним мертвим чоловіком, спершу зателефонувала до перукарні, щоб скасувати зустріч. Ґамаш знав, що не варто судити про людей, зважаючи на те, що вони роблять, отримавши погані новини. І все ж це було дивне запитання.

— Я не знаю. Ми ще навіть не були там.

Йоланда занепокоїлася.

— Ну, у мене є ключ. Можна я зайду перед вами, щоб трохи прибрати?

Він ненадовго засумнівався, чи це не була завчена відповідь агента з нерухомості.

— Ні.

Обличчя Йоланди посуворішало й стало червоним, під колір її нігтів. Це була жінка, яка не звикла чути «ні» й не вміла володіти своїм гнівом.

— Я телефоную своєму адвокатові. Це мій дім, і я не даю вам дозволу туди входити. Зрозуміло?

— До слова, про адвокатів: ви часом не знаєте, до кого зверталася ваша тітка?

— До Стіклі. Нормана Стіклі, — відповіла вона неприязно. — Ми час від часу користуємося його послугами під час купівлі-продажу будинків у Вільямсбурзі.

— Дайте мені його координати, будь ласка.

Поки вона записувала їх своїм витіюватим почерком, Ґамаш озирнувся й помітив, що деякі з оголошень на дошці «Продається» стосувалися маєтків, красивих, розкішних будинків предків. Більшість помешкань була скромнішою. У Йоланди було багато кондомініумів і трейлерних будиночків. Хай там як, хтось мусив їх продавати, і, напевне, продаж трейлера потребував значно більшої вправності, ніж продаж столітнього будинку. Але щоб звести кінці з кінцями, треба було продавати багато трейлерів.

— Ось, — вона штовхнула папірець через свій стіл. — Мій адвокат з вами зв’яжеться.

Ґамаш застав Олів’є в машині, той чекав на нього.

— Я запізнився? — запитав він, перевіряючи час. На годиннику було десять хвилин по першій.

— Ні, ви впоралися навіть трохи раніше. Мені просто треба було заїхати по цибулю-шалот для