Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Схоже, що міс Ніл убили стрілою. Нам потрібно ретельно оглянути ваш клуб на випадок, якщо зброю взяли звідси.

— Але це безглуздо.

— Чому?

Бен лише озирнувся, наче мирна навколишня обстанова була достатнім аргументом. Він поклав ключі в простягнуту руку Бовуара.

Виводячи машину на міст Шамплейн і повертаючи назад у Монреаль, агент Ніколь ковзнула очима по старшому інспекторові Ґамашу, який мовчки й задумливо сидів на пасажирському сидінні поруч, і подивилася на Монреаль, що вимальовувався на горизонті.

На вершині Мон-Руаяль тільки-но починав виблискувати величезний хрест. Заради неї її родина відклала б обід на День подяки. Ніколь знала, що вони зробили б для неї все що завгодно, і це її одночасно тішило й певним чином зв’язувало. Від неї чекали лише успіхів.

Того вечора, зайшовши до власного будинку, Ґамаш відчув запах смаженої куріпки. Це була одна зі святкових страв Рейн-Марі — невеличкі дикі птахи, загорнуті в бекон і приготовлені на повільному вогні в соусі з глінтвейну і ялівцевих ягід. За звичайних обставин він зробив би начинку з дикого рису, але вона, мабуть, впоралася з цим сама.

Вони обмінялися новинами, поки Ґамаш роздягався і приймав душ. Вона розповіла йому про хрещення і про фуршет після нього. Жінка була майже впевнена, що потрапила на потрібну церемонію, хоча й не впізнала всю ту купу людей. Ґамаш розповів їй про свій день і про справу. Він відрізнявся від інших тим, що розповідав їй усе, проте не розумів, як можна мати глибокі партнерські стосунки з Рейн-Марі і тримати цю частину свого життя в таємниці. Досі, уже тридцять п’ять років, це, здавалося, працювало.

Прийшли їхні друзі, і вечір минув легко та невимушено. Кілька пляшок хорошого вина, чудова смачна їжа з нагоди Дня подяки, тепла та чуйна компанія. Це нагадало Ґамашу початок роману Вірджинії Вулф[43] «Орландо». Орландо протягом століть шукав не багатства, не слави чи почестей. Ні, Орландо шукав лише товариства.

Клара розгойдувалася взад-вперед, взад-вперед, заколисуючи свою втрату. Цього дня вона відчула, що хтось витяг її серце й мозок прямо з живого тіла. Тепер вони повернулися, але були розбиті. Її думки хаотично стрибали по всьому будинкові, постійно повертаючись до одного випаленого місця.

Пітер підкрався до дверей спальні і зазирнув туди. Хай Господь простить йому його гріх, але якась частина його відчувала ревнощі. Ревнощі до тієї влади, яку Джейн мала над Кларою. Він замислився, чи так само Клара переживала б його смерть. І він зрозумів: якби в лісі загинув він, у Клари була б Джейн, яка б її втішила. І Джейн знала б, що робити. У цю мить перед Пітером наче відчинилися двері. Уперше в житті він запитав, що зробив би хтось інший. Що зробила би Джейн, якби вона була тут, а він був би мертвий? Він знав відповідь. Він мовчки ліг поруч із Кларою й обійняв її. І вперше відтоді, як Клара отримала новину, її серце й розум заспокоїлися. На одну благословенну мить вони знайшли прихисток у місці, де була любов, а не втрата.

Розділ четвертий

— Тост?

Наступного ранку Пітер наважився звернутися до Клари, яка стояла до нього спиною і плакала.

— Як’а моду годіди дост? — схлипнула вона й пустила тоненьку ниточку слини, що стікала на підлогу й збиралася в блискучу калюжу біля її ніг. Вони стояли босоніж на кухні, де вже почали готувати сніданок. Зазвичай вони вже встигали прийняти душ і були якщо не одягнуті, то принаймні в капцях і халатах поверх фланелевих піжам. Але цей ранок не був нормальним. А наскільки він був далекий від нормального, Пітер до цього моменту просто не усвідомлював.

Він пролежав усю ніч, тримаючи Клару, і таки мав надію, що найгірше вже позаду. Що, можливо, горе, яке все ще тут, сьогодні дозволить його дружині частково повернутися до реальності. Але воно повністю поглинуло жінку, яку він знав і кохав. Як велика риба Йону[44]. Її білий кит скорботи і втрати в океані тілесної рідини.

— Кларо, нам треба поговорити. Ми можемо поговорити?

Пітер прагнув повернутися в їхнє тепле ліжко з горнятком кави, тостами з джемом і останнім номером каталогу «Лі Веллі»[45]. Натомість він стояв босоніж посеред кімнати, на холодній кухонній підлозі, вимахуючи багетом, наче чарівною паличкою, за спиною Клари. Йому не сподобався образ палички. Може, краще це буде меч? Але чи було це доречно? Замахуватися мечем на власну дружину? Він зробив кілька змахів у повітрі, і хрусткий буханець розламався. «Так буде краще», — подумав він. Уявні образи ставали надто заплутаними.

— Нам треба поговорити про Джейн.

Він згадав, де він насправді перебуває, поклав трагічно зламаний меч на стіл і опустив руку на Кларине плече. На мить він відчув м’яку фланель, а потім її плече висмикнулося з-під його руки.

— Пам’ятаєш, як ви з Джейн розмовляли, а я відпускав якийсь грубий коментар і йшов?

Клара дивилася вперед, чмихаючи час від часу, щойно з її носа витікала свіжа крапля.

— Я йшов до своєї студії малювати. Але я залишав двері відчиненими. Ти ж не знала про це?

Уперше за останню добу він побачив проблиск зацікавленості. Вона повернулася до нього обличчям, витираючи ніс тильним боком долоні. Пітер устояв перед бажанням дістати паперову хусточку.

— Щотижня, коли ви з Джейн розмовляли, я слухав і малював. Протягом багатьох років. Створював свої найкращі роботи, слухаючи вас двох. Це трохи нагадувало час, коли я в дитинстві лежав у ліжку і слухав, як унизу розмовляють мама з татом. Це заспокоювало. Але тут було щось більше. Ви з Джейн говорили про все. Про садівництво, книги, стосунки, кулінарію. І ви говорили про те, у що ви вірите. Пам’ятаєш?

Клара опустила погляд на свої руки.

— Ви обидві вірили в Бога. Кларо, ти повинна зрозуміти, у що ти віриш.

— Що ти маєш на увазі? Я знаю, у що я вірю.

— У що? Скажи мені.

— Відвали. Дай мені спокій! — Тепер вона накинулася на нього. — Де твої сльози? Де? Ти мертвіший за неї. Ти навіть плакати не можеш. І що тепер? Хочеш, щоб я припинила? Ще й дня не минуло, а ти вже що? Знудився? Більше не центр всесвіту? Хочеш, щоб усе повернулося на круги своя, так просто? — Клара клацнула пальцями перед його обличчям. — Ти мені огидний!

Пітер відсахнувся від нападків, ображений. Йому хотілося сказати все те, що, як він знав, завдасть їй болю так само, як вона щойно завдала йому.

— Забирайся геть! — прокричала вона крізь гикавку та схлипи.

І йому захотілося піти. Він хотів піти з учорашнього ранку. Але він тоді залишився. І тепер, більше ніж будь-коли, він