Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

Церква Святого Томаса наповнювалася людом, коли прибули Пітер, Клара й Бен. Якраз починався дощ, тож натовпу не було видно. Крихітна автостоянка біля каплиці була забита, а вантажівки й легкові автомобілі вишикувалися по колу вулиці Коммонс. У маленькій церкві було тісно й тепло. Пахло вологою вовною і землею, принесеною на черевиках. Трійця втиснулася всередину і приєдналася до людей, що стояли, обпершись об задню стіну. Клара відчула, що їй заважають притулитися до стіни якісь невеличкі виступи. Обернувшись, вона побачила коркову дошку оголошень. Оголошення про піврічний розпродаж чаю і ручних виробів, про збори дівчаток-скаутів, про тренування Ганни вранці щопонеділка та щочетверга, про зустрічі бридж-клубу щосереди о 7:30, а також старі пожовклі оголошення про «новий» розклад церковних богослужінь, датований 1967 роком.

— Мене звати Арман Ґамаш.

У центрі перед зібранням стояв міцний чоловік. Цього ранку він був одягнений у твідовий піджак і сірі фланелеві штани з простою й елегантною бордовою краваткою, зав’язаною навколо комірця оксфордської сорочки. Капелюх він зняв, тож Клара побачила, що чоловік лисіє й навіть не намагається цього приховати. Його волосся було сивим, як і підстрижені вуса. Він справляв враження окружного мирового судді, який звертається до мешканців села. Він був людиною, що звикла розпоряджатися, і йому це добре вдавалося. У приміщенні одразу стало тихо, якщо не брати до уваги постійний кашель, що доносився із задніх рядів.

— Я старший інспектор департаменту з розслідування вбивств поліції Квебеку.

Це спричинило неабиякий галас, який він перечекав.

— Це мій заступник, інспектор Жан Ґі Бовуар.

Бовуар ступив крок уперед і кивнув.

— Тут є й інші офіцери поліції Квебеку. Гадаю, що ви їх бачите.

Він не згадав, що більша частина його команди була відсутня — вони обшукували будинок стрілецького клубу, перевертали все там догори дриґом.

Кларі спало на думку, що людина, яка вбила Джейн, імовірно, була серед натовпу, що зібрався в церкві Святого Томаса. Вона озирнулася й помітила Неллі та її чоловіка Вейна, Мирну й Рут, Олів’є і Ґабрі. Метью і Сюзанна Крофт сиділи в ряду позаду них. А Філіпппа не було.

— Ми вважаємо, що смерть Джейн Ніл була нещасним випадком, але поки що ніхто не зізнався.

Ґамаш зробив паузу, і Клара помітила, яким він може стати спокійним і зосередженим. Його розумні очі спокійно обвели кімнату, і він продовжив:

— Якщо це був нещасний випадок і людина, яка її вбила, тут, я хочу вам повідомити кілька речей.

Клара не уявляла, що в приміщенні може стати ще тихіше, але стало. Навіть кашель припинився, дивним чином вилікуваний цікавістю.

— Мабуть, це було жахливо, коли ви усвідомили, що накоїли. Але ви маєте вийти вперед і зізнатися в цьому. Що довше ви чекатимете, то буде важче. Для нас, для громади і для вас самих.

Старший інспектор Ґамаш замовк і повільно обвів поглядом кімнату. Кожен із присутніх відчував, що він заглядає їм у душу. Усі чекали. Кожен схвильовано сподівався, що, можливо, винуватець підведеться.

Клара перехопила погляд Йоланди Фонтейн — та злегка всміхнулася. Клара її терпіти не могла, утім, усміхнулася у відповідь. Андре, худорлявий чоловік Йоланди, підстригав кутикули й час від часу відкушував шкірку. Їхній напрочуд непривабливий син Бернар сидів з відвислою щелепою, похмурий, зсунувшись із лави. Він явно нудьгував і набивав рота цукерками, а в паузах корчив гримаси своїм приятелям, що сиділи навпроти.

Ніхто не ворушився.

— Ми тебе знайдемо. Обов’язково. — Ґамаш глибоко вдихнув, ніби змінюючи тему. — Ми розслідуємо це так, ніби це було навмисне вбивство, хоча ми в цьому сумніваємося. У мене тут є попередній звіт коронера. — Ґамаш відкрив свій надолонний комп’ютер. — Він підтверджує, що Джейн Ніл померла вчора, між 6:30 і 7 ранку. Зброєю, схоже, була стріла.

Ці слова викликали жваве перешіптування.

— Я кажу «схоже», бо жодної зброї не було знайдено. І це проблема. Це свідчить на користь того, що це був не просто нещасний випадок. Цей факт у поєднанні з тим, що ніхто не взяв на себе відповідальності, змушує нас поставитися до цієї смерті як до підозрілої.

Ґамаш зробив паузу й подивився на присутніх. Море доброзичливих облич, які озиралися, а між ними кілька роздратованих — наче кілька безладно розкиданих у воді каменів. «Вони й гадки не мають, що з ними станеться», — подумав Ґамаш.

— Ось як це зазвичай починається. Ви бачитимете нас повсюди. Ми будемо ставити запитання, перевірятимемо біографії, розмовлятимемо — не лише з вами, а й із вашими сусідами, роботодавцями, з вашими рідними та друзями.

І знову гомін, цього разу з відтінком ворожості. Ґамаш був майже впевнений, що почув слово «фашист» трохи далі, з лівого боку. Він крадькома глянув і побачив Рут Зардо, яка сиділа там.

— Ви не кликали біду, але вона прийшла. Джейн Ніл мертва, і ми всі мусимо мати з цим справу. Ми повинні робити свою роботу, а ви повинні допомагати нам. Це означає приймати речі, яких ви зазвичай не прийняли б. Таке життя. Мені шкода, що так сталося. Але це не змінює фактів.

Гул майже затих, і дехто навіть кивав на знак згоди.

— У всіх нас є секрети, і, перш ніж розслідування закінчиться, я дізнаюся більшість ваших. Якщо вони не стосуються справи, то помруть разом зі мною. Але я їх дізнаюся. Майже щодня після обіду я сидітиму в бістро мсьє Брюле, переглядаючи нотатки. Запрошую вас приєднатися до мене, щось випити й поговорити.

Ґамаш знав, що злочин — це суто людський вчинок. Є причина і є наслідок. І єдиний відомий йому спосіб зловити злочинця — це налагодити контакт із людьми, які до нього причетні. Розмова в кафе була найприємнішим і найбезпечнішим способом це зробити.

— Є запитання?

— Нам загрожує небезпека? — запитала Ганна Парра, обрана представниця місцевої громади.

Ґамаш очікував цього. Це було важке питання, оскільки вони не знали, що це було — нещасний випадок чи вбивство.

— Не думаю. Чи слід замикати двері на ніч? Завжди. Чи слід бути обережним, гуляючи в лісі чи навіть вулицею Коммонс? Так. Чи всього цього робити не варто?

Він зробив паузу й побачив занепокоєння на обличчі кожного з прихожан.

— Ти замкнув двері вчора ввечері? — прошепотіла Клара до Пітера.

Він кивнув, і Клара з полегшенням стиснула його руку.

— А ти? — запитала вона Бена.

Той похитав головою.

— Ні, але сьогодні ввечері замкну.

— Це на ваш розсуд, — промовив Ґамаш. — Реакція, яку я спостерігаю найчастіше, — це обережність протягом тижня після подібної події. Потім люди повертаються до того способу життя, який є для них найбільш комфортним. Дехто продовжує дотримуватися запобіжних заходів усе життя, інші