Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

волів утекти. Хоч ненадовго. Прогулятися вулицею Коммонс, випити кави з Беном. Прийняти душ. Це здавалося таким розумним і таким виправданим. Натомість він нахилився до неї знову, взяв її замурзані шмарклями руки у свої і поцілував. Вона спробувала вирватися, але він міцно тримав її.

— Кларо, я кохаю тебе. І я знаю тебе. Ти повинна з’ясувати, у що ти віриш, у що ти по-справжньому віриш. Усі ці роки ти говорила про Бога. Ти писала про свою віру. Ти створювала ангелів у танці й охоплених бажанням богинь. Чи є Бог тут, зараз, Кларо? Чи є Він у цій кімнаті?

Лагідний голос Пітера заспокоїв Клару. Вона почала прислухатися.

— Він тут? — Пітер повільно підніс вказівний палець до її грудей, не торкаючись їх. — Джейн із ним?

Пітер продовжував. Він знав, куди він мав іти. І цього разу його місце було не деінде, а тут.

— На всі ті питання, які ви з Джейн обговорювали, над якими сміялися і через які сперечалися, вона має відповідь. Вона зустріла Бога.

Клара роззявила рота від подиву й утупилася прямо перед собою. Там. Він був там. Її материк. Он де вона могла заспокоїти своє горе. Джейн була мертва. І вона була тепер із Богом. Пітер мав рацію. Вона або вірила в Бога, або не вірила. Обидва варіанти були би прийнятними і зрозумілими. Але вона більше не могла говорити, що вірить у Бога, проте діяти інакше. Вона направду вірила в Бога. І вона вірила, що Джейн була з Ним. І раптом її біль і горе стали людськими і природними. І здоланними. Вона знайшла для них місце — місце, де Джейн була з Богом.

Це було таким полегшенням. Вона подивилася на Пітера, який схилив до неї своє обличчя. Темні кола під очима. Сиве хвилясте волосся, що стирчало на всі боки. Вона помацала своє волосся і в хаосі, що панував у неї на голові, знайшла шпильку-затискач у вигляді качечки. Витягнувши її, а разом із нею пасмо волосся, вона поклала руку на потилицю Пітера й мовчки притягнула його до себе. Іншою рукою пригладила його неслухняне волосся та сколола своєю шпилькою. І прошепотіла на вухо:

— Дякую. Пробач мені.

І Пітер розплакався. На свій жах, він відчув, що в очах запекло і з них полилися сльози, а в горлі нестерпно запекло. Він більше був не в змозі контролювати свої почуття, усе вирвалося назовні. Пітер плакав так, як плакав дитиною, коли, лежачи в ліжку і слухаючи заспокійливу розмову своїх батьків, що доносилася знизу, він зрозумів, що вони говорили про розлучення. Він обійняв Клару, притиснув її до грудей і молився, щоб ніколи її не втратити.

Зустріч у штаб-квартирі поліції Квебеку в Монреалі тривала недовго. Коронер[46] сподівалася отримати попередній звіт уже після обіду і привезти його до Трьох Сосен дорогою додому. Жан Ґі Бовуар повідомив про свою розмову з Робертом Лем’є з поліції Ковансвіля — як і раніше, той палав бажанням допомогти.

— Він каже, що сама Йоланда Фонтейн чиста. Є непевні підозри щодо її слизьких дій у ролі агента з нерухомості, утім поки що нічого протизаконного. Але її чоловік і син досить відомі в поліції — як у місцевій, так і в поліції Квебеку. Чоловік — Андре Маленфан, тридцяти семи років. П’ять приводів за пияцтво та порушення громадського порядку. Два напади. Два проникнення зі зломом.

— Відбував покарання? — запитав Ґамаш.

— Кілька відсидок у Бордо, безліч ночей у місцевій в’язниці.

— А син?

— Бернар Маленфан. Чотирнадцять років. Здається, наслідує свого батька. Некерований. Багато скарг зі школи. Багато скарг від батьків.

— Хлопця коли-небудь у чомусь звинувачували?

— Ні. Лише кілька суворих бесід.

Кілька офіцерів у кабінеті цинічно пирхнули. Ґамаш вивчив Жана Ґі Бовуара досить добре, щоб знати: він завжди залишає головне наостанок. І мова тіла Бовуара підказувала комісару, що він має рацію.

— Але, — промовив Бовуар, і його очі переможно засвітилися, — Андре Маленфан — мисливець. Тепер, маючи судимості, він не може отримати дозвіл на полювання з рушницею. Проте…

Ґамаш насолоджувався, спостерігаючи, як Бовуар потурає своєму прагненню справити враження й на повну використовує свою схильність до театральних ефектів. Драматична пауза.

— Цього року він уперше подав заяву й отримав дозвіл на полювання з луком.

Та-дам!

Нарада закінчилася. Бовуар роздав завдання, і команди розійшлися. Коли кабінет звільнився, Ніколь хотіла встати, але Ґамаш зупинив її. Вони були наодинці, і він хотів спокійно поговорити. Він спостерігав за Ніколь під час наради — вона знову обрала місце подалі від інших, не хапала каву й данську випічку разом із іншими. Фактично утримувалася від усього, що робили інші. Це бажання відокремити себе від команди межувало з упертістю. Одяг, який вона носила, був простий, не такий, який можна було б очікувати від мешканки Монреаля років двадцяти п’яти. Бракувало характерної квебецької яскравості. Він розумів, що звик до певної індивідуальності серед членів його команди. Але Ніколь, здавалося, щосили намагалася бути невидимою. Її костюм був тьмяно-синього кольору, зшитий з дешевого матеріалу. Злегка підбиті плечі із грудочками поролону волали про те, що він був куплений на розпродажу. З-під пахв виповзала тонка біла лінія, що позначала межу, до якої вона спітніла, коли востаннє одягала цей костюм. І не випрала його. Цікаво, чи не вона сама шила собі одяг. Цікаво, чи вона все ще живе вдома з батьками. Вони, напевне, пишаються нею? Наскільки сильно вони на неї тиснуть, спонукаючи до успіху? Чи все це пояснює ту єдину рису, що так відрізняє її від інших? Її самовдоволення.

— Ви стажер, ви тут, щоб учитися, — тихо сказав він, відкрито дивлячись у злегка насуплене обличчя. — Тому передбачається, що вас вчитимуть. Вам подобається вчитися?

— Так, сер.

— І як ви вчитеся?

— Перепрошую?

— Питання зрозуміле. Подумайте над ним, будь ласка, і дайте відповідь.

Його темно-карі очі, як завжди, були живими й доброзичливими. Він говорив спокійно, але твердо. Без ворожості, але з очікуванням. Його тон явно був тоном керівника, що розмовляє зі стажером. Вона була вражена. Ще вчора він був таким привітним, таким ввічливим, і вона подумала, що зможе цим скористатися. Тепер вона почала усвідомлювати свою помилку.

— Я вчуся спостерігаючи та слухаючи, сер.

— І?

І що? Вони сиділи, і в Ґамаша був такий вигляд, ніби той мав у своєму розпорядженні цілий день, хоча Ніколь знала, що він планував провести громадські збори у Трьох Соснах усього за дві години, і їм ще треба було доїхати туди. Мозок Ніколь загальмував. І… і…

— Поміркуйте про це. Сьогодні ввечері розкажете мені, що ви придумали. А зараз дозвольте мені розповісти вам, як я працюю і чого я очікую від вас.

— Так, сер.

— Я спостерігаю. Я дуже добре вмію спостерігати. Підмічаю деталі. І слухаю. Уважно прислухаюся до того, що́ люди