Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Вибір?

— Ми обираємо наші думки. Ми обираємо способи сприйняття інформації. Ми обираємо своє ставлення. Ми можемо так не думати. Можемо не вірити, але це так. Я точно знаю, що це так. Я бачив досить доказів, раз за разом; про це свідчили численні трагедії. І численні перемоги. Справа у виборі.

— Як вибір школи? Чи обіду?

— Вибір одягу, зачіски, друзів. Так. Із цього все починається. Життя — це вибір. Цілодобово, щодня. З ким ми балакаємо, де сидимо, що говоримо, як говоримо. І наше життя обумовлено нашим вибором. Це водночас і просто, і складно. І має вирішальне значення. Тому, коли я спостерігаю, я спостерігаю саме за цим. За вибором, який роблять люди.

— Що я можу зробити, сер?

— Ви можете вчитися. Ви можете дивитися і слухати, і робити те, що вам кажуть. Ви стажер. Ніхто не очікує, що ви все знаєте. Якщо ви вдаєте, що знаєте, ви насправді не збираєтеся чогось учитися.

Ніколь відчула, що червоніє, і прокляла своє тіло, яке зраджувало її, скільки вона себе пам’ятала. Вона легко шарілася. «Можливо, — пролунав якийсь голос із глибини, нижче від рівня рум’янцю, — можливо, якщо перестати прикидатися, то й червоніти перестанеш». Але цей голос був надто слабкий.

— Я спостерігав за вами вчора. Ви таки добре попрацювали. Ви швидко наштовхнули нас на думку про стрілу. Чудово. Але ви також маєте слухати. Слухати селян, слухати підозрюваних, слухати плітки, прислухатися до своїх інстинктів і слухати своїх колег.

Ніколь сподобалося, як це звучить. Колеги. Раніше вона їх не мала. У дорожньо-патрульній поліції Квебеку вона працювала більш-менш самостійно; а до того, у місцевому відділенні Репантіньї, їй завжди здавалося, що люди тільки й чекають, щоб напакостити їй. Було б добре мати колег. Ґамаш нахилився до неї.

— Ви маєте зрозуміти, що у вас є вибір. Існує чотири речі, які ведуть до мудрості. Ви готові до них?

Вона кивнула, гадаючи, коли ж дійде черга до роботи поліції.

— Це чотири речення, які ми вчимося вимовляти, причому маючи на увазі саме те, що кажемо.

Ґамаш стиснув руку в кулак і з кожним пунктом розгинав по пальцю.

— «Я не знаю». «Мені потрібна допомога». «Вибачте». І ще одне. — Ґамаш на мить замислився, але не міг пригадати. — Я не пам’ятаю. Але ми поговоримо про це сьогодні ввечері, гаразд?

— Так, сер. Дякую вам, — як не дивно, вона зрозуміла, що вона дійсно мала на увазі те, що сказала.

Після того як Ґамаш пішов, Ніколь дістала свій блокнот. Вона не хотіла робити нотатки під час розмови. Вона подумала, що матиме дурнуватий вигляд. Тепер вона швидко записала: «Вибачте. Я не знаю. Мені потрібна допомога. Я забула».

Коли Пітер вийшов з душу й зайшов на кухню, він помітив дві речі. На плиті варилася кава, а Клара огортала золотистого ретривера — Люсі згорнулася в тугий клубок, а її ніс стирчав з-поміж задніх лап.

— Мені це допомогло минулої ночі, — сказала Клара, відкинувши голову назад, щоб подивитися на капці Пітера, та інстинктивно підняла очі на його халат.

Пітер став на коліна й поцілував Клару. Потім він поцілував Люсі в голову. Але собака не ворухнулася.

— Бідолашна.

— Я запропонував їй банан, але вона навіть не глянула.

Щодня, протягом усього собачого життя Люсі, Джейн нарізала на сніданок банан і дивовижним чином упускала одне з ідеальних кружалець на підлогу, де воно не встигало полежати й секунду, як його жадібно ковтали. Щоранку молитви Люсі були почуті, підтверджуючи її віру в те, що Бог старий, незграбний, пахне трояндами й живе на кухні.

Та все припинилося.

Люсі знала, що її Бог помер. І тепер вона знала, що дивом був не банан, а рука, яка його пропонувала.

Після сніданку Пітер і Клара вдягнулися по-осінньому й попрямували через сільську луку до Бена. Сірі хмари загрожували дощем, а вітер був вогким і кусючим. Ледве вони ступили на веранду, їх зустрів аромат пасерованого часнику та цибулі. Клара знала: якщо вона осліпне, вона завжди зможе зрозуміти, що перебуває в будинку Бена. Там тхнуло псиною та старими книгами. Смерділи всі собаки Бена, не тільки Дейзі, і, здавалося, це ніяк не залежало від їхнього віку. Клара не була впевнена, чи то він їх сам знаходив, чи то їх до нього тягнуло. Та зараз у нього вдома раптом запахло домашньою їжею. Замість того щоб зрадіти цьому, Клара відчула легку нудоту, наче знову втратила те, що здавалося надійним. Вона воліла, щоб старий запах повернувся. Вона воліла, щоб повернулася Джейн. Вона воліла, щоб усе залишалося незмінним.

— О, я хотів зробити вам сюрприз, — сказав Бен, підходячи, щоб обійняти Клару. Чилі кон карне[47].

— Моя улюблена страва для заспокоєння.

— Я ніколи не готував її раніше, але в мене є кілька маминих кулінарних книжок, і я знайшов рецепт у «Радості кулінарії». Це не поверне Джейн, але, можливо, полегшить біль.

Клара подивилася на величезну кулінарну книгу, розгорнуту на столі, і відчула огиду. Книжка була з того будинку. З домівки Тіммер. З домівки, яка відштовхувала любов і сміх і приймала змій і мишей. Вона не хотіла мати з нею нічого спільного й усвідомлювала, що її відраза поширюється навіть на предмети, які походять звідти.

— Але, Бене, ти теж любив Джейн. І ти знайшов її. Це, мабуть, був кошмар.

— Так і було.

Він коротко розповів Пітеру й Кларі про побачене, повернувшись до них спиною й не наважуючись подивитися в очі, ніби він був у цьому винен. Він помішував м’ясний фарш, поки той готувався, а Клара відкривала банки з інгредієнтами й слухала. За хвилину вона передала відкривачку Пітеру, а сама сіла за стіл. Розповідь Бена прокручувалася в її голові, як у кіно. Але вона продовжувала очікувати, що Джейн устане. Коли Бен закінчив, Клара вибачилася і пішла через кухню до вітальні.

Вона підклала ще одне полінце у вогонь і прислухалася до тихого гомону Пітера й Бена. Вона не могла розібрати слів, але спілкувалися вони без церемоній, як близькі друзі. Ще одна хвиля смутку накрила її. Вона втратила людину, з якою теж могла погомоніти. Розмови з якою так заспокоювали. А ще вона відчула укол ревнощів, бо в Пітера все ще був Бен. Він міг навідати його в будь-який час, а її найкращої подруги більше не було. Вона знала, що була страшенно дріб’язковою та егоїстичною, але правди ніде діти. Вона зробила глибокий вдих, вдихнула часник, цибулю, смажений фарш, інші заспокійливі запахи. Мабуть, Неллі нещодавно прибирала, бо в кімнаті стояв свіжий аромат мийних засобів. Чистота. Клара почувалася краще і знала, що Бен був і її другом — не тільки