Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Як це так… людина? Яка… це?

— Тобто, такий Детунату, який не має нічого спільного з Детунату, якого ми бачили минулої ночі.

— Все ж і минулої ночі, і тоді Детунату той самий.

— Тоді це означає, що і ви певні, що Детунату…

— Я цього не казав, — запротестував Богдан.

— Я дуже хотів би порозмовляти з Детунату! — вигукнув капітан Кодру з якимось відчаєм.

— Чому, товаришу капітан?

Капітан Кодру відповів не зразу. Потім, коли наважився говорити, його мова мимоволі скидалась на сповідь.

— З вами я можу говорити відверто. Ми знайомі не від учора й не від позавчора. Певен, що ви мої слова не витлумачите помилково. От мені б хотілось поговорити з Детунату, бо хоч ви мене вбийте, а я не переконаний, що він симулює. Якщо б я допустив це, то означало б, що Детунату дійсно шпигун, та ще й один з найнебезпечніших.

— Гаразд, але в подібних справах має значення не те, що ми гадаємо, а факти.

— Дорогий товаришу капітан Тудорашку! Логічно я можу допустити, що Детунату негідник, але душею я відмовляюся вірити в щось погане про нього.

— Чому ви сказали «душею»? У мене враження, що ви зрозуміли це все інакше. Що інтуїтивно ви не можете допустити, ніби Детунату винний.

— Точно! І тоді я вас запитаю: як ви поясните це протиріччя?

— Не ображайтеся, але мені здається, що це ви повинні знайти пояснення протиріччю, про яке говорите.

— З моєї точки зору я собі його вже пояснив.

— Як?

— Якщо я вам скажу, то боюся, що подумаєте, ніби я горда людина.

— Тоді, коли ви були моїм командиром, я точно знав, що ви таким не були. Не думаю, щоб ви стали ним за цей час.

— У такому разі поясню вам: за ці десять років, відтоді як я командую заставою, через мої руки пройшли, так би мовити, десятки й десятки людей, які дуже різнилися один від одного. Не зважаючи на це, я зумів скласти точну думку про кожного, думку, якої згодом не заперечувала їхня поведінка. Після цього твердження ви могли б зробити висновок, що я все-таки горда людина. Адже відомо, як тяжко пізнати людей, з якими спілкуєшся, незалежно від того, в яких стосунках перебуваєш із певною людиною. А от я все ж твердитиму, що зумів скласти точну думку про кожного, І тепер ви не вірите, що я дуже, гордий?

— Ні, не вірю. Розумію, що якби нічого не трапилося з Детунату, ви ніколи б не ризикнули зробити такої категоричної заяви,

— Як ви могли зрозуміти? — здивувався капітан Кодру.

— Моя робота такого роду, що мій розум став набагато проникливішим, ніж тоді, коли я був сержантом Тудорашку Богданом, вашим помічником, товаришу капітан Кодру.

— Ті розкладені елементи, з якими ви маєте справу, мабуть, дуже розумні.

— По-перше, не всі вони обов’язково розкладені елементи. Одні лише слабохарактерні, інші легкодухі чи роззяви, але взагалі ті люди, які завдають нам найбільше клопоту, це люди розумні, з дивовижною витримкою, з чудовою пам’яттю і видатним талантом вигадувати, талантом, гідним кращого застосування. Та повернімося до Детунату…

— Особисто я переконаний, що коли я тоді не помилився відносно характерів інших хлопців, які перебували в моїй підлеглості, то й тепер не помилюся, коли продовжую добре думати про Детунату, всупереч усім доказам проти нього.

— Мабуть, ті докази тільки такими здаються? — висловив думку Богдан.

— Може, й так.

Між ними запала тиша. У стайні Мата-Харї стукала копитом через рівні проміжки часу. Цвіркун почав цвірчати переривисто, ніби дитина гралася сюрчком. Пляшка коньяку на столі у слабкому світлі гасової лампи здавалася невеликою боксерською рукавичкою. Почулося, як грюкнули двері в сусіда. І знову навколо запала тиша аж ніби зматеріалізована, Богдан дивився на небо, шукав зірку Сіріус, як він гадав про себе, свою щасливу зірку, але за хмарами, що непомітно затягли небо, він її не знайшов. Якась комаха впала в склянку, з газованою водою і тепер з усіх сил намагалася врятуватися.

«Зрештою вона стомиться й не уникне смерті», — подумав Богдан І зітхнув, бо його засмутила думка, що, не зважаючи на відчайдушну боротьбу, комаха все одно загине.

— З ким із хлопців застави приятелює Детунату?

— З Керуцашу. Він найближчий до нього, але, власне, я не сказав би, що вони друзі.

Завтра я з ним поговорю.

— Не гадаю, що дізнаєшся про що-небудь. Але спробувати не завадить.

— Чи одержує Детунату листи? Як часто?

— Майже зовсім ні! Дуже рідко пише його тітка, яка виховувала його після смерті батька, бо мати померла ще раніше, коли він не мав і п’яти років.

— Я хотів би поставити питання, яке, мабуть, здасться вам недоречним. Визнаю, якоюсь мірою й мені так здається; але коли вже мені стукнуло в голову, то не можу втриматися від спокуси. Скажіть мені, ви не помітили, чи не має Детунату нахилу до містики?

— До містики? Зовсім ні. Скоріше він людина сентиментальна. Мабуть, не збрешу, якщо твердитиму — він дуже сентиментальний.

— Так?.. І чому ви дійшли такої думки?

— Я зробив такий висновок з того, що він мені розповів про дівчину, в яку, як він говорив, був закоханий. Ви, очевидно, не знаєте, що в Плаурі, де міститься батальйон, розпушена смуга, яка відділяє нас від сусідів, тягнеться відразу поза казармою. По той бік кордону будинків, може, з десять стоять не далі, як за вісімдесят метрів. У тих будинках мешкають чоловіки, жінки…

— І молоді дівчата? — додав