Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Звичайно, Тофано. Коли він зможе прийти? Він тепер у Бухаресті?

— Він у мене разом зі своєю дружиною. Якщо ти маєш час, він через десять хвилин буде у тебе.

— Хай приходить. Я на нього чекаю.

— Запам’ятай його прізвище: товариш Пауль Сіміонеску. До побачення, Дуку.

— Цими днями я тобі подзвоню, Тофано.

— При умові, що матимеш вільний час, Дуку,

У голосі Тофани прочувалися сум і покора, як і раніше. Вона добре відала, що «днями» означало насправді тижні, іноді навіть місяці. Але…

У дверях з’явився Богдан. Він був у цивільному і, як звичайно, май добрий настрій.

— Здоров, старий!

— Доброго здоров’я, хлопчику.

— Що нового?

— Нічого особливого. Дзвонила Тофана.

— Так? Давай візьмемо її з собою, Дуку, — наважився сказати він, та погляд його друга, так добре йому знайомий, перервав його захоплення. Аби що-небудь сказати, він спитав:

— І що вона хотіла?

— Вона просила прийняти когось із Плоєшти, її друга, який повідомить мені щось, що, за її словами, має мене зацікавити.

— Дуку, не розмовляй з ним. Відішли його до полковника Томеску. Прошу тебе!

— Чому?

— Коли я йшов сюди, чорна кішка перебігла мені дорогу.

— Кинь плести дурниці, хлопчику.

— Дуку, історія з кішкою, звичайно, дурниця, та передчуття не дурниця.

— Які ще передчуття?

— Я передчуваю, що якщо ти приймеш цього типа, ми вже не побачимо Сигишоару. Слово честі, Дуку, відішли його до полковника.

— Не хвилюйся, хлопчику. Якщо це те, про що ти гадаєш, я попрошу полковника Томеску зайнятися тою справою. Чорти б його взяли, тобі ж відомо, що досі не було такого, щоб ми впрягалися у нову справу, не відпочивши перед тим. Я тобі обіцяю, Богдане, мій хлопчику, що і цього разу не буде винятку.

Через кілька хвилин черговий офіцер привів до кабінету людину, на яку вони чекали.

Це був високий, вродливий Добродій, десь за п’ятдесят років, з великою сивою чуприною й мужнім обличчям, очі його дивилися дуже серйозно, голос у нього був теплий і мелодійний. Після звичайних привітань Сіміонескуг сів на диван навпроти того, на якому сидів Богдан.

Пауль Сіміонеску дістав із кишені конверта, поклав його на столі перед собою, щоб мати напохваті, потім запитливо поглянув на майора, чи можна йому починати.

— Слухаю вас, товаришу Сіміонеску, — підбадьорив його майор.

— Передучора, — почав відвідувач, — я одержав поштою конверта, який ось тут переді мною. У конверті виявилися два квитки до опери і лист такого змісту.

Сіміонеску вийняв листа із конверта І, надівши окуляри, почав читати.

ДОРОГИЙ ПАУЛЬ!

Добре відаю, що ви обоє страшенно любите оперу, і томи я дозволив собі надіслати вам оці два квитки, дуже зручні місця, на виставу, яка відбудеться завтра увечері. В ролі Ріголетто співатиме відомий італійський баритон Паскутті. Наші місця ліворуч від ваших. Цілую ручки Аврорі.

Твій Джордже

— Щиро кажучи, я повинен визнати, що жест мого друга був для нас дуже приємною несподіванкою. Якщо не щотижня, то принаймні раз на два тижні ми їдемо машиною до Бухареста, щоб відвідати оперу. Між іншим, наш друг, залишаючи нам квитки на виставу, в якій повинен був співати Паскутті, вгадав наш намір. Я вжив слово «друг» тому, що я був дійсно переконаний у тому, що квитки нам справді надіслав один із наших друзів. Друзів на ім’я Джордже у нас кілька, тому ми і не намагалися дізнатися, котрий із них захотів зробити нам такий приємний сюрприз.

Та на виставі місця ліворуч від нас лишалися вільні, і ии були дуже здивовані. По-перше, тому, що не знали, кому ми зобов’язані дим приємним вечором, а по-друге, тому, що не змогли йому віддячити.

Після вистави ми повернулися додому з наміром наступного дня подзвонити всім нашим знайомим на ім’я Джордже, щоб дізнатися, хто нам надіслав квитки, і подякувати йому. Та наступного дня мені подзвонила міжміська Станція.

«Ваша нічна розмова з Монте-Карло, — повідомила мені телефоністка, — тривала чотири хвилини». — «Дівчинко, — заперечив я, — та я не розмовляв з Монте-Карло, то, мабуть, помилка». — «Товаришу, — відповіла вона ображено, — ви вчора замовили розмову і говорили з двадцятої до двадцятої години чотирьох хвилин. Одразу після цього Я хотіла вам повідомити, скільки тривала розмова, та ви не відповіли. Якщо ви бажаєте пожартувати, то ми не маємо на це часу. На все добре».

І простісінько поклала трубку. Це все, товаришу майор.

Він зробив паузу, потім продовжував:

— Моя дружина гадала, що то чийсь жарт, і хотіла переконати в тому і мене. Я вагався, не знав, що думати І що вчинити. Саме в той час до нас приїхала Тофана.

Моя дружина розповіла їй про цей випадок, і Тофана, яка не поділяла точки зору своєї двоюрідної сестри, порадила мені поговорити з вами. Тепер вам відома, товаришу майор Менеїле, мета мого візиту. Ви вважаєте, що Тофана добре зробила, влаштувавши мені зустріч із вами?

— Добре. Якщо дійсно була розмова, то в жодному разі не може йтися про якийсь жарт.

— Якщо це не жарт, тоді це означає, що…

— … означає, що хтось скористався вашим телефоном.

— Це коли ми були в опері…

— Так, коли ви слухали баритона Паскутті.

Сіміонеску схвильовано запитав: