Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

Пробігши його швидким поглядом і передаючи своєму колезі, полковник Кантемір люб’язно звернувся до капітана:

— Порядок. Ми вам дамо офіцера, який вас супроводжуватиме. Скажіть, коли ви хочете вирушити?

— Якомога швидше. Скажімо, через годину.

— Згоден. Через годину офіцер вас супроводитиме до застави капітана Кодру.

— Так звуть командира застави?

— Певно, ви його знаєте?

— Надзвичайний випадок! — зрадів Богдан Тудорашку. — Та капітан був командиром нашої застави, Я військову службу проходив у прикордонників.

— У такому разі, зустріч буде для обох дуже радісна.

Капітан Богдан Тудорашку сидів за рулем. Праворуч від нього майор Менеїле задумливо дивився на натовп, який, не дивлячись на велику спеку, наповнював вулиці центру міста. Хоч вони сиділи в машині вже майже десять хвилин, обидва мовчали.

— Ти його бачив, старий? — наважився зрештою Богдан спитати майора, начальника й одночасно свого давнього друга. — Що ти думаєш про капрала?

— Важко сказати, дорогий Богдане, бо він потерпів від шоку. Він забув не лише те, що трапилося з ним, але навіть не пригадує, хто він такий і як його звуть.

— Фокуси?

— Зовсім ні.

І Менеїле розповів йому все, що вже відомо читачеві З попереднього.:

— Треба гадати, що шок Детунату спричинив Балтазар?

— Не знаю.

— Цей Балтазар. людина чи чорт, старий?

— Якби він був чортом, я його обкурив би ладаном, і ми б від нього позбавилися.

— Якимось чином ми позбавилися від нього, якщо він вже перейшов на той бік.

Майор зітхнув, та не відповів. Богдан підозріло подивився на нього.

— Відколі ми працюємо разом, Дуку?

— Та вже кілька років, — відповів той ухильно.

— За ці роки я звик промацувати твої думки, ти повинен де визнати.

— Визнаю, звичайно.

— Цього разу ріж мене, вішай, а я ніяк не можу дізнатися про них, і все.

— Е, Богдане, хлопчику, нічого тут Промацувати, бо поки що в мене немає жодних думок. Я зараз у становищі філософа, який сказав: «Знаю, що нічого не знаю».

Хоч ця вулиця була порожня, Богдан раптом загальмував так, що Дуку мало не розплющив носа об скло.

— Що тобі стукнуло, дурна ти голово? — вилаяв його Дуку напівсерйозно, напівжартома.

Спираючись ліктем лівої руки на кермо, Богдан повернувся до нього обличчям.

— Скажи, чи ти не гадаєш, що моє пересування по заставі якимось чином сприятиме, щоб у тебе зародилися думки, за якими так знемагає твоя душа, яка прагне вірогідності?

— Не знаю! Принаймні той факт, що ти знаєш командира застави, вже є якоюсь надією. — Я старатимуся щосили. Де тебе залишити?

— В готелі.

— Гаразд.

Богданів «фіат» гнав по шосе, яке то підіймалося, то спускалося, потім знову підіймалося і знову спускалося, звиваючись серед виноградників — з багатим урожаєм, величезними, мов вим’я, гронами, великими, мов оливки, ягодами. Праворуч і ліворуч, скільки око сягало, — взводи, роти й батальйони виноградних ліз в ідеальному строю, мов полки перед початком параду…

Прикордонник на вулиці покликав чергового сержанта, щоб пропустити їх. Разом із ним прийшов і капітан Кодру, який, після того, як йому повідомили по телефону, чекав на них.

Побачивши Богдана, капітан одразу його впізнав,

— То ви ж…

— Ваш колишній підлеглий сержант Тудорашку Богдан, товаришу капітан.

Вони обнялися, обоє радіючи зустрічі.

Вони були вдома у капітана Кодру по вечері. Пили каву по-турецькому, час від часу палили, ковтали по краплині коньяк Мілков. Іоанна, дружина капітана Корду, пішла спати. Між іншим, з усіх будинків колишнього села лише в цьому ще не спали.

Ніч була місячна, і лише гасова лампа, поставлена на вікні, освітлювала малесенький садочок, де було накрито стіл. Якби не світло лампи, не можна було б і уявити, що в цьому яру жили люди, скільки б їх там не лишилося.

Тиша була така повсюдна, що чутно було, як на стайні капітанова кобила хрумкала овес, стара кобила з найбезглуздішим кінським ім’ям, яке лише може бути, — Мата-Харі. Це ім’я здавалося просто смішним; коли її гнали риссю, вона обурювалась, що її змушують виконувати справу, яку вона вважала нижчою своєї гідності.

Ось уже кілька хвилин вони мовчали, палили й думали про одне й те саме, хоча дивилися на нього з різних точок зору.

Капітан Кодру поновив розмову!

— Ви навіть не можете собі уявити, який я радий, що випадково ми зустрілися в такий тяжкий для мене час.

— Аж такий тяжкий час? — здивувався Богдан. — Чому?

— Як чому? Я говорю про Детунату. Порушення підлеглих якимось чином стосується й мене. Зрештою я його навчав, я повинен був прищепити йому прикордонні навики, пильнувати його патріотичного виховання. За десять років, відтоді, як я на кордоні, я не чув, щоб трапилося щось подібне.

— І не траплялося, запевняю вас, товаришу капітан Кодру.

— Бачите! І саме зі мною це повинно було трапитися. Хіба може бути більша невдача? Хоча, коли б я міг, до Деякої' міри можна пояснити…

— Що саме пояснити? — перебив його Богдан.