Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Вірно! І молоді дівчата. Між ними одна, в яку закохався Детунату. Ви мене спитаєте, як він познайомився з нею? Особисто він не знайомився, а бачив її лише крізь бінокль, коли вартував на вежі, а дівчина вийшла на балкон полити квіти.

— І чим скінчилася ця ідилія?

— Вона скінчилася того дня, коли солдат першої черги, в тому числі й Детунату, було розподілено по заставах.

Справді» це лише так мовиться, що скінчилася. Детунату твердить, що він її любить, і заявив мені, що одружиться з нею, коли вийде в запас,

— Цікава історія, — потішався Богдан.

Та капітан Кодру подивився на нього підозріло.

— Як це так? Ви гадаєте, що Детунату розповів мені нісенітницю?

— Я невірно висловився. Краще було б сказати: «Цікавий випадок».

— Тим більше, що дівчина нічогісінько не знає про його існування.

— То звідки ж Детунату знає, що вона захоче вийти за нього заміж? Більш того, звідки йому відомо, що вона неодружена? Чи що вона не одружиться, поки він дослужить?

— Ось що мені відповів Детунату, коли я його запитав саме про це: «Товаришу капітан, серце, герце мені підказує, що вона неодружена й захоче вийти за мене. Якщо ж серце мене обманює, тоді мені залишиться лише скоритися долі. Але я знаю старовинні слова: купив не купив, а поторгуюся. А коли мені відома ця розумна приказка, то, щойно вийду в запас, одержу паспорт і поїду просити.її руки». Як бачите, Детунату в жодному разі не можна обвинувачувати у відсутності оптимізму.

— Звичайно, в жодному разі.

Знову між ними запала тиша. В стайні Мата-Харі не вгавала стукати копитом. Лише час від часу вона згадувала, що треба потертися клубом об перегородку.

Трохи згодом капітан Кодру спитав:

— Чи вам цікаве те, що я розповів про Детунату?

— Самі по собі факти досить цікаві. Та я не сказав би, що вони мені пригодяться у висвітленні питання, яке нас турбує. Та здається, пора лягати спати. Сьогоднішній день завдав мені багато турбот.

Вони встали. Капітан Кодру провів Богдана до воріт. Тому що в нього ніде було його покласти, то він влаштував його до сусіду. Вони розсталися, побажавши один одному доброї ночі і гарних снів.

Кімната була прохолодна й пахла грушами. Цей запах був цілком нормальним, бо хазяйка перед тим, як лягти, залишила йому на столі у вазі цілу купу груш бергамоток. Вони так сильно пахли, що Богдан подумав, ніби він на леваді. Узяв з вази грушу, відкусив, потім поставив стільця біля відчиненого вікна. Він пішов від капітана

Кодру не тому, що хотів спати, а тому, що хотів поміркувати над подіями минулого дня. Справді» Богданові немає чим бути задоволеним. Він не дізнався нічого особливого, що хоч скільки-небудь виправдовувало б його прибуття до застави. Нічого цікавого, що зрештою примусило б його начальника сказати: «Ну, хлопчику, все, скидаю капелюха!»

Нічого, абсолютно нічого цікавого. Таємниця була нерозгадана, мов ніч без початку і без кінця. Справді, загадкова поведінка Детунату складала, мабуть, лише один бік таємниці, яка огортала Балтазара.

Великий Балтазар! Супершпигун Балтазар!.. В рапортах різних контррозвідок його тільки так і називали щоразу, коли говорили про цього шпигуна, який викликав кошмари в керівників великих трестів і концернів. Ось уже кілька тижнів, як між їхнім відділом і великим Балтазаром почалася боротьба не на життя, а на смерть. Та коли вони були вже на віддалі одного кроку від перемоги, Балтазар вислизнув: перейшов кордон!

Богдан зітхнув. Хотів запалити цигарку, та відмовився. І, кидаючи за вікно сірника, який світився, мов світлячок, спитав сам себе голосно:

— Зрештою, що трапилося з Детунату?

За два тижні до того, як відбулися всі ці події, про які розповідалося у першій частині книги, одного ранку майор Раду Менеїле з великим задоволенням, переглядав розклад руху поїздів, з таким задоволенням, яке він відчував щоразу, коли мав чи то вакації, чи то короткотермінову відпустку. (Відпочити після важкого напруження» коли вони закінчували якусь справу, стало для нього, як і для його друга й найближчого співробітника капітана Богдана Тудорашку, абсолютно необхідним). Він переглядав розклад, і хоча в чотириденну відпустку повинен був їхати машиною, але це приносило йому задоволення: перебігати очима по карті віддаль, яку йому належало подолати, зупинятися в уяві на кожній залізничній станції, уявити запах вугілля від паровоза, який йому найбільше подобався тому, що збуджував у нього тугу за далеччю, як колись у дитинстві її пробуджували гудки пароплавів, що зупинялися в порту його рідного міста.

Раду збирався їхати до Сигишоари. Це, було місто, яке завжди вражало його гарною, хоча й застарілою архітектонікою, середньовічною тишею, трохи суворою ввічливістю хазяїв, у яких він зупинявся, — подружжя, годинникар і капелюшниця, кожному з яких було понад шістдесят років.

«Якби то було під час вакацій, я прихопив би з собою Інгрід», — подумав він і з жалем зітхнув. Дуку так любив дочку, що одна думка про те, що він не бачитиме її чотири дні, уже непокоїла його.

Тої миті задзеленчав телефонний дзвінок,

— Це ти, Дуку?

— Так, я.

Дзвонила Тофана. Дуку відчув, що у нього зашарілось лице. Так бувало щоразу, коли вона йому дзвонила. Коли він випадково її зустрічав або коли вони йшли на виставу чи просто на прогулянку, він червонів на кілька хвилин, мов хлопчисько, а потім ставав таким, як і завжди.

— Що сталося, Тофано?

— Дуку, ти маєш час? Щоб прийняти