Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

чи авіаційних бомбардувань. Оскільки мені відомо, сьогодні вночі не було ніякого бомбардування. А що стосується Детунату, як ви самі могли переконатися, ніхто не посягав на його життя, — зробив висновок полковник Іонашку не без деякої, ледве помітної іронії.

Отже, ви не поділяєте думки, що дійсно була причина, якою можна було б пояснити можливий шок?

— Щиро кажучи, ні, товаришу майор.

— Однак поведінка Детунату дивна. Наприклад, чому він перейшов на той бік разом зі шпигуном, а найголовніше, чому він повернувся?

— Тому, що завдання Детунату полягало в тому, щоб перевести шпигуна на той бік, а не в тому, щоб залишитися там. Він повернувся з наказу, бо його присутність тут, мабуть, вважається для тих, кому він підлягає, необхідною.

— Хочете сказати, що Детунату теж шпигун?

— Так, товаришу майор, — визнав Іонашку, ні миті не вагаючися.

— Прошу дозволити мені звернути увагу на те, що ваші пояснення не відповідають на моє запитання: чому Детунату, в свою чергу, перейшов кордон? Нормально він повинен був супроводити Шпигуна лише до смуги — по найбезпечнішому шляху, щоб уникнути сюрпризів, — та, вже успішно прибувши туди, дати шпигунові самому перейти. Логічно кожна нормальна людина так би і вчинила. Та Детунату перейшов кордон в одному місці і повернувся в іншому. Чому?

— 3 розрахунку, — пролунала одразу відповідь полковника Іонашку. — Я вам відразу поясню. Допустимо, що Детунату перейшов разом зі шпигуном кордон. Скоро після того контрольний патруль смуги виявив би слід на зораній землі. Що було б після цього? Підняли б по тривозі прикордонників сусідньої держави і за короткий час схопили б порушника. Отже, намір би провалився. Та шпигун хотів іти більш-менш певно.

— Як це певно? — спитав майор.

Тобто бути відносно певним, що завдяки допомозі Детунату він не буде спійманий сусідніми прикордонниками одразу після успішного переходу нашого кордону. Інакше кажучи, йому потрібна людина із великим досвідом охорони кордону, яка допомогла б йому виплутатися після того, як він прибуде на той бік.

— Тобто йому потрібен був Детунату?

— Так, Детунату. Це було б одне пояснення.

— А є ще й інше?

— На мою думку, так! Чому Детунату переніс його на спині? Просто, щоб заплутати нас? Так, щоб заплутати нас, примусити нас повірити, що він сам перейшов, а трохи згодом повернувся так само один. Він вчинив так, разраховуючи на психологічний фактор. Сподівався, що тоді, коли ми виявимо, що він, Детунату, капрал і один з найдостойніших прикордонників, перейшов кордон, щоб зробити невелику прогулянку на територію сусідньої: держави, щоб потім повернутися й піти лягти спати в замаскованому посту спостереження, ми повіримо саме в те, що ви припускаєте, товаришу майор: що він потерпів від шоку!

— Хочете сказати, що він усе те проробив навмисно, з метою врятувати шпигуна?

— Моє пояснення вдається вам таким неймовірним?

— Якщо я добре зрозумів, Іонашку, — сказав Кантемір, — ви такої думки, що безглуздість у поведінці Детунату — перехід кордону, повернення, сон на підземному посту спостереження — була «розроблена" капралом з наміром прикрити втечу іншого?

— Так, і з цим наміром, але також І з тим, щоб ухилитися від будь-якої відповідальності,— хотів уточнити полковник Іонашку. — «Потерпіла» від шоку людина не може бути покарана за її безвідповідальні дії.

— Якщо Детунату симулює, чому він щойно намагався покінчити самогубством? — спитав майор Менеїле.

— Пояснення просте, товаришу майор, — підтримав свою точку зору полковник Іонашку, — побачивши, що його викрили і, побоюючись, щоб його не змусили розповісти те, що йому заборонено, він надав перевагу самогубству.

Якщо не симулював і цього разу, — підтримав його полковник Кантемір. — Він розраховував на те, що до того, як він плигне у вікно, хтось із нас спробує його зупинити.

— Та, мабуть, товариша майора наші пояснення не задовольняють, — натякнув полковник Іонашку.

Майор Менеїле не відповів. Логічно їхні пояснення були спокусливими, та він знав, що вони нічого не розуміли у питанні про Балтазара.

Ваші пояснення, звичайно, не позбавлені логіки.

— Однак ви й надалі залишаєтесь при переконанні, що Детунату потерпів від шоку, — примушував його висловитися полковник Іонашку.

— Звичайно.

— Але ж усе, що ми довідалися про події цієї ночі, спростовує ваше переконання.

— Так, я це знаю.

— Тоді, мабуть, ви Маєте інші аргументи.

— Ні.

Деякий час мовчали всі троє. Розмову почав полковник Іонашку:

— Ви маєте дуже свавільний характер, товаришу майор Менеїле.

— Мені здається, ви хотіли сказати, що я дуже впертий. Чи не так?

— Не ображайтеся, але в мене таке враження.

— Я зовсім не образився. Я дійсно трохи впертий. Та, до вашого відома, упертість багато разів приносила мені велику користь.

— Значить, ми маємо діаметрально; протилежні точки зору. Ви певні, що Детунату переніс шок, а ми вдвох, що він симулює. Треба було б, щоб спеціаліст встановив, на чиєму боці правда?

— Спеціаліст, мабуть, підтвердив би мій діагноз неспеціаліста: що Детунату переніс шок, і він висловив би думку, щоб Детунату відіслали назад на заставу.

— Ви жартуєте?

— Зовсім ні! Це моя щира думка. Не виключено, що хлопець, одужавши, прийде до тями і згадає усе, що він тепер забув!

Задзеленчав телефон. Полковник Кантемір узяв трубку. Послухавши якусь мить, він спитав майора Менеїле:;

— Біля воріт капітан із вашої служби. Хочете його зразу бачити?

— Звичайно, я на нього сам чекаю.

— Тоді накажу черговому офіцерові привести його сюди.

Через кілька хвилин капітан Богдан Тудорашку зайшов до кабінету, вітаючи присутніх, як то кажуть,