Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

підійти до прикордонної смуги, ведучи його більш безпечним маршрутом — що, між іншим і трапилося — та, вже прибувши на розпушену землю, дати йому самому пройти. Рішуче, якби Детунату був при своєму розумі, він би не перейшов і, головне, не повернувся б назад після того.

Дійшовши такого висновку, капітан відчув велику полегкість.

— Товаришу полковник, я гадаю, що бідний Детунату збожеволів.

Та полковник йому не відповів. Навіть не поглянув на нього. Він обдивлявся величезний слід з якимось кумедним здивуванням. Ніби вперше побачив. Лише трохи пізніше, після того, як повернувся спиною в напрямі, де починало сходити сонце, він сказав стомленим голосом:

— Ходімо на заставу! — Потім до солдата: — Ти поки що лишайся тут.

Вони сіли в машину. Коли прибули на заставу, полковник гукнув солдатові на вишці:

— Капрал Детунату повернувся?

— Ще не повернувся, товаришу полковник.

— На дільниці ти нічого не помітив, солдате?

— Нічого, товаришу полковник.

— Нічого!.. Гм-м. Так! Добре!

А коли вони знову зайшли до кабінету, звернувся до капітана Кодру:

— Надішліть патруль дозору.

— За Детунату?

— Звичайно, за ним. Цього разу собака його знайде.

Пескулеті аж спітнів від того, як біг за Сірником. І тому, що загубив свою носову хустку, він пілоткою витирав спітнілий вид.

— Тихо, хлопчику, тихо, ти мені вже душу вимотав! — просив він собаку.

Та Сірник зовсім не; думав слухати Пескулеті. Він повинен виконати завдання і виконати його сумлінно. Гони продовжувалися чверть години. І от раптом Сірник зупинився й почав нюхати траву, крутячись по колу. Він нюхав, дивився на Пескулеті, знову нюхав, показував ікла, та не вищав і не гавкав.

— Зрозумів, фельдмаршале, зрозумів, хлопчику! — говорив Пескулеті собаці тихо, знявши із автомата запобіжник.

Собака став над замаскованим підземним постом-засідкою. Там трава росла така висока й гарна, як і довкола. І все ж під шаром грунту і трави знаходився люк, який приховував цю засідку. Всередину можна було потрапити крізь хід, замаскований у чагарнику. Черговий прикордонник проходив до входу через кущі. А потрапивши туди, підіймав люк з усім камуфляжем землі і трави, дістаючи ідеальне поле спостереження. Підземний тайник використовували також для того, щоб. захопити порушника зненацька, хоч стежиш за ним з тої; миті, коли він прокрадався на дільницю охорони. Порушнику давали змогу глибоко проникнути в розташування застави, і тоді, коли він уже вважав себе в безпеці, люк підіймався і прикордонник з автоматом, скерованим на нього, вимагав здатися.

Люк можна було відчинити назовні лише зсередини. Це знав і Пескулеті. І саме тому, що він це знав, він вагався, що ж йому робити? Він дістав наказ знайти Детунату, Собака його виявив. А хіба саме його знайшов Сірник? А може, внизу сховався порушник? Це можливо! Порушник зміг би викрити вхід до підземного коридор а лише тоді, коли б хтось із прикордонників показав його йому. Та таке було зовсім неможливе. Крім того, якщо навіть припустити абсурдне, що порушник виявив тайник і тепер був там, унизу, Сірник поводився б зовсім інакше. Поведінка собаки була доброзичлива, він ніби радів. Без сумніву, він почув нюхом там, унизу, Детунату. Та чому Детунату ховається? А чи не виявив він слід порушника й сховався, щоб слушної миті захопити його зненацька?

Він повинен був переконатися. Покликав пса і сховався в чагарях. З автоматом напоготові він чекав порушника. Минула хвилина, дві, п’ять. Нічого не сталося. Лише після цього Пескулеті вирішив проникнути в підземний пост-засідку.

Він пробрався в коридор, готовий на будь-яку несподіванку. Просувався з великою обережністю. Якоїсь миті дивний шум вловило його вухо. Шум, схожий на гарчання. Ніби там, в кінці коридора, собака, почувши чиюсь присутність, гарчить, готовий кинутися. Пескулеті зупинився й прислухався. Так, це скидалося на гарчання чи на щось подібне… Він зробив кілька кроків і знову зупинився, прислухаючись. Лише тепер він зрозумів, що це зовсім не гарчання. В кінці коридора хтось спав і жахливо хропів.

«Та так хропе лише сам Детунату», — сказав собі Пескулеті, йдучи вперед без перестороги. Коли він став прямо під люком, то спіткнувся об ноги капрала, що лежав просто на землі. Пескулеті підняв люка. Денне світло упало до сховку. Детунату й далі спав. Тепер лише перестав хропти. Та ні світло, ні гавкання Сірника, який, лежачи на животі на краю отвору, дивився вниз і так висловлював свою радість, що побачив хазяїна, не збудили його.

— Товаришу капрал, вставайте!

Детунату розплющив очі, каламутні, червоні, невиразні очі, - та одразу їх знову заплющив, провалившись у непробудний сон.

— Товаришу капрал, годі, вставайте!

І Пескулеті, вже роздратований, сильно потряс його за руку.

Детунату розплющив очі. Очі, які дивилися спочатку ніби з іншого світу. Потім вони висловили жах. Здавалося, Детунату лякав Сірник, який лише з йому відомої причини гавкав по-справжньому. Потім очі Детунату висловили здивування. Вираз великого здивування відбився на обличчі капрала. Він дивився на пса, дивився на Пескулеті, здивування не облишило очей і зблідлого стомленого обличчя. Нарешті він сперся на лікті, напівлежача й продовжуючи отупіло дивитися на Пескулеті.

— Що це вам стукнуло лягти тут, товаришу капрал? — спитав Пескулеті, мимоволі зачеплений здивованим стуманілим і розгубленим поглядом капрала. — Годі, вставайте, ходімо на заставу. Нас чекає товариш капітан і якийсь полковник, не знаю звідки.

Але Детунату ніяк не реагував. Дивився на Пескулеті, ніби не розумів ні слова з того, що той говорив. Лише за якусь мить спитав:

— Де в біса я знаходжусь?

— А чи не зустрілися ви вночі зі злою чаклункою й не очманіли?

— Ти хто такий?

— Як, ви мене не пізнаєте? Я Пескулеті. Он — Сірник, фельдмаршал. Ви справді не пізнаєте нас, товаришу капрал?