Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Яка застава?

— Та, куди тебе привели сьогодні вранці, - втрутився полковник Іонашку.

— Це значить, що я був прикордонником на тій заставі?

— Ти ним і є! — Потім до майора Менеїле: — Продовжуйте. Я вас перебив.

Майор продовжував вести допит.

— Може, пам’ятаєте, що ви були підняті. по тривозі уже дві ночі підряд, бо повинні були спіймати небезпечного порушника…

— А я що робив? — швидко спитав Детунату.

— Ви просили дозволу у вашого командира піти патрулем на дільницю. Ви сподівалися заарештувати порушника.

— Я?

— Ви.

— Нібито ви мені казку розказуєте. — Потім з якимось відчаєм. — Якби справді це все відбувалося, то чому я нічого не пригадаю?

— Може, не хочете пригадати?

— Хочете сказати, що я брешу?

— Ні просто не хочете згадати.

Детунату з недовірою подивився на нього.

— Цього дійсно я не розумію. І чому, прошу вас, мені не хотілося б згадати?

— Не навмисно не хочете згадати. Коли ви говорите: не можу згадати, ви це говорите щиро! Тому, можливо, я повинен був би сказати, що ви боїтеся згадати?

Детунату подивився на нього збільшеними, здивованими очима.

— Не розумію, чого я повинен боятися згадати? Поясніть мені, прошу вас.

Пояснити йому? Щоб пояснити, означало говорити йому про його несвідомість, про те загадкове невідоме, яке ховається в кожному з нас, на думку декотрих, про безжального диктатора нашої долі.

— Може, цієї, ночі ви зробили щось таке, про що боїтеся згадати?

— О боже, що я такого поганого міг вчинити, щоб боятися згадати?

Полковник Кантемір втрутився в розмову.

— Те, що фактично ти й зробив, Детунату. Ти допоміг порушникові перейти кордон. Більш того, ти теж перейшов. Ось що, можливо, не хочеш згадати, що тобі неприємно згадувати. Ти, прикордонник, який присягався берегти державний кордон батьківщини, порушив свою присягу, допоміг утекти дуже небезпечному шпигунові.

Детунату знову по черзі подивився на кожного, потім зітхнув у відповідь і докірливо сказав:

— Якщо я вчинив таку гидоту, ви повинні були мене застрелити. — Потім ухопив голову в долоні і прошепотів про себе, ніби забув, де знаходиться: — Що зі мною діється, о боже, що зі мною діється?

— Ви стомилися! — пожалів його майор Менеїле.

— Не знаю, чи я стомився, та мене нудить. Дуже нудить.

Наступної миті трапилося таке, що лише завдяки кмітливості майора Менеїле не скінчилося трагічно: Детунату, нібито відразу збожеволівши, кинувся до вікна, закинув; ногу через раму, ладен стрибнути з третього поверху будинку командування великим з’єднанням, де його допитували.

Швидкий на реакцію, майор Менеїле кинувся й затягнув його назад до кабінету.

— Ви стомилися, Детунату, — лагідно говорив він йому. — Потім, як відпочинете, вам здасться все інакше.

Ось уже дві хвилини, як Детунату покинув кабінет. Дві хвилини всі троє мовчать. Іонашку і Кантемір чекали, що скаже майор Менеїле і зрештою все пояснить. Вони, не знаючи того, про що відав майор Менеїле, були певні, що Детунату винний, і обурювались, що той намагався їх обдурити. Тому не могли зрозуміти ставлення представника ради безпеки до Детунату, яке було більше ніж доброзичливим.

У свою чергу, майор Менеїле, відчуваючи себе щодо них боржником, який повинен був дати пояснення, зробив те, чого вони саме чекали: почав говорити перший.

— Детунату, здається, переніс шок.

— Шок? — сумнівався полковник Іонашку. — На мою думку, він симулянт.

— І ви такої самої думки, товаришу полковник Кантеміре?

Той стенув плечима:

— Категоричної відповіді я вам не дав би. Та хочу сказати, що я абсолютно за всіх обставин, якими б дивними і незвичайними вони не здавалися, не можу абстрагуватися від логіки. Тому, логічно мислячи, товаришу майор, ваше припущення про те, що Детунату переніс шок, мені здається безпідставним.

— Безпідставним? — здивувався майор.

— Ви кажете, що він переніс шок. Коли він пішов із застави, то був здоровий, так би мовити, мов бик, і дуже бажав спіймати порушника, з вини якого застава дві ночі підіймалася по тривозі. Хочу повідомити вам, що напочатку командир капітан Кодру не хотів дозволити йому Йти самому. Зрештою дозволив, сподіваючися, що виключна доля, яка стільки разів посміхалася капралові, не покине його і цього разу, коли ставка була така велика. Отже, він іде з застави рішуче настроєний схопити порушника, зникає, і коли ми його знаходимо, констатуємо, що він переніс шок, що під впливом його він творить страшну підлоту, за яку заслуговує ув’язнення на багато років. Шок! Товариш полковник Іонашку має рацію. Тяжко, майже неможливо погодитися з припущенням Шоку, бо людина, яка перетерпіла шок, не буде поводитися так, як поводиться Детунату.

— Отже, ви категорично виключаєте припущення шоку, — зробив висновок майор. І з тону, яким проказано ці слова, було видно, що він жалкує.— Та, якщо б ви на мить погодилися з моїм припущенням, що саме могло, на вашу думку, викликати такий шок? — Він по черзі подивився на обох.

— Це ї є причина, через яку я виключаю припущення шоку. Я не бачу мотиву, який міг би викликати в нього шок, та ще з такими тяжкими наслідками, як повна втрата свідомості.

Даючи це пояснення, полковник Кантемір облизав губи.

— А ви? — звернувся майор до полковника Іонашку.

— Теоретично можна допустити, що Детунату потерпів від шоку. Та ви хочете знати, що саме його викликало? З того, що я читав, — поки, наслідком яких була втрата пам’яті, траплялися під час війни, від поранення в голову або під час Сильних артилерійських