Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

Пояснити собі… Вияснити для себе, якого біса шукав Детунату на тому боці кордону? Чому повернувся? Симулював він чи ні? А ви зовсім не хочете мені допомогти!

— Що примушує вас думати, ніби я не хочу?

— Ви ж із служби безпеки. Певно, у вас це не перший випадок. Отже, у вас є досвід, ви можете більш-менш краще бачити там, де для мене цілковита темрява. О боже, не може бути, щоб ви досі не зробили собі якогось висновку!

Богдан хотів посміхнутися з наївності свого колишнього командира. Тому про себе, бо тільки про себе міг, подумав:

«Після того, як я розмовляв з вами і вашими прикордонниками, було б нормальним, щоб у мене вже виробилася своя точка зору. Так от визнаю, що її у мене нема. Я її не маю, бо в даному випадку мовиться про Балтазара. Розумієте? Про Балтазара! І тому, що він сунув сюди свого носа, я щиро визнаю перед вами і прошу мені вірити, що не можу розуміти, що ж насправді трапилося».

Та тому, що лише подумки міг йому таке говорити, то намагався скерувати розмову в інше русло:

— Детунату вам говорив коли-небудь про своїх батьків?

— Про його батьків? — здивувався капітан Кодру.

— Так, про них. Може, це запитання вам здається зовсім недоречним?

— Власне кажучи, не недоречним. Та я не бачу зв’язку.

І, засоромившись, замовк. Він не хотів образити Богдана, свого колишнього підлеглого, який зараз мав таке саме звання, як І він.

— Мій начальник, майор Менеїле, спитав у Детунату, що саме він пригадує з подій минулої ночі? Як ви гадаєте, що відповів Детунату?

— Що він нічого не пам’ятає.

— Точно. Нічого з дійсних подій він не пам’ятає. Зате згадав, що йому снився його тато.

— А це має якесь значення? — скептично запитав каштан Кодру.

— Може й так, якщо він не симулює. Бо, на думку мого начальника, Детунату не симулює. Ось чому я вас запитав, чи не розповідав вам Детунату про своїх батьків? У фазі, в якій ми зараз перебуваємо, у фазі, повній пошуків навпомацки, навіть найнезначніші факти можуть мати значення.

— Пригадую, одного разу він говорив про свого батька. Це коли пояснював мені, чому боїться темряви.

— Як, він колись боявся темряви? — поспішно спитав Богдан.

— Спочатку, лише на самому початку, коли його надіслали до мене з полку. Потім він вилікувався. Між іншим, ви, як колишній прикордонник, знаєте, що буває, коли дехто з новеньких, прибуваючи на заставу, трохи боїться ходити вночі на самоті на завдання.

— Хіба я сам не боявся? Та мовчав, мов риба, від сорому. А як було з Детунату?

— Зараз ви дізнаєтесь. Його батько мав город, на якому заробляв собі добрі гроші. Нещастя трапилося в серпні, тобто в розпалі сезону. Вони приносили овочі до міста вранці, швидко їх продавали і в обід поверталися додому, бо їхнє село було лише за три кілометри від міста. Та того дня батько Детунату мав якісь справи до мерії міста, та ще засидівся за склянкою вина з газованою водою, отже, вони змогли рушити додому пізно вночі. Тоді Детунату було лише десять років. Від околиці міста до їхнього села і праворуч і ліворуч шосе росли дикі груші. Батько Детунату, будучи напідпитку, дуже розбалакався. Поклавши руку на плече хлопчикові, він хвалився тим, що багато вторгує восени за пізні огірки. Вони йшли по. шосе, раптом зверху, з дерева, стрибнув якийсь невідомий просто на спину батькові, який відразу ж упав додолу. Тоді бандит, сидячи на батьковій шиї, заколов його стилетом. Потім, повернувши його тіло обличчям догори, понишпорив по кишенях, вийняв ті три тисячі лей, що були в нього.

— …А що трапилося з Детунату? — спитав Богдан, захоплений оповіданням.

— Від страху він не зміг ні кричати, ні оігти. Будучи певним, що злодій і його заколе, він уже прощався з життям, Та сталося інакше. Удаючи, ніби кидається на нього, вбивця крикнув: «Киш, півнику, киш!» Збожеволівши від жаху, хлопчик пустився бігти і біг, аж поки дістався першої хати з краю села. Стукав кулаками й ногами у ворота, ридав і кричав щосили: «Дядю, убили мого тата!.. Дядю, убили мого тата!..»

З того часу Детунату став боятися темряви, дороги й шосе між деревами, рівчаків і кущів — можливих схованок для вбивці.

Кодру зріобив паузу і додав наприкінці:

— Коли він мені це розповів, я був певен, що не зможу зробити з нього хорошого прикордонника… Навіть була думка надіслати його назад до полку. Та я помилився. Щиро визнаю, що за десять років, відколи я командир застави, надійнішого прикордонника за Детунату у мене не було.

— Цікаве перетворення, — відзначив Богдан таким тоном, що капітан Кодру не зрозумів дійсного значення репліки.

— Щоб ви собі уявили, яким прикордонником був Детунату, я наведу вам такий приклад. Одного разу він повертався з відпустки, яку йому дали як винагороду за те, що затримав кількох порушників. Ідучи дорогою поблизу якогось мосту, він помітив людину в цивільному, яка йому здалася підозрілою. До вашого відома, міст не був навіть у районі охорони нашої застави. Детунату, не довго думаючи, попросив у нього документи, чоловік у цивільному не лише відмовився їх йому показати, а ще І напав на Детунату, повалив його на землю і намагався вдарити каменем по голові. Детунату захищався і зрештою зумів його знешкодити, зв’язавши руки за спиною. Потім узяв його на спину і приніс як подарунок мені на заставу. Тип, заарештований Детунату, — небезпечний злочинець, який чотири рази був засуджений, його шукали органи міліції за подвійний злочин. Щоб урятуватися від покарання, він хотів незаконно перейти кордон.

— Сміливий хлопець! — зробив висновок Богдан.

— Я дуже радий, що ви теж зрозуміли, що це,, людина!

Богдан