Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

відомо, що намагання Детунату затримувати порушників було викликане не високою свідомістю прикордонника, а менш патріотичними мотивами? Якщо він став «ковтати» порушників лише для того, щоб одержати додаткові відпустки і, прибувши додому, інформувати когось, як ідуть справи тут, на прикордонних заставах? Хіба це неможливо, капітане?

— Я не гадав про щось подібне. Та тепер ваше припущення здається мені цілком вірогідним.

Полковник ледь помітно втомлено посміхнувся, та не так дуже втомлено, щоб капітан Кодру зовсім не помітив його іронії.

— Та все ж ви не зовсім переконані, що все відбулося саме так, як я передбачав. Ви, може, сумніваєтесь, що він перейшов туди?

— Сумніву немає…

— …Несучи на спині іншого.

— І в цьому, товаришу полковник.

— В такому разі ви повинні були досі поставити собі щонайменше двоє запитань. Перше — чому шпигун вибрав цей кордон, щоб перейти, а не інший? Друге — чому він вибрав саме вашу ділянку, а не іншу, скажімо, праворуч чи ліворуч? Признайтеся, що ви не ставили собі таких запитань.

— Не ставив, — відверто признався капітан Кодру.

— І, отже, на обоє запитань можна дати лише одну відповідь: тому що тут, саме тут, на цій заставі, під вашим командуванням, була людина, яка могла його перевести на той бік. Тобто Детунату.

Логічно капітан повністю, погоджувався з припущенням полковника. Та не дивлячись на все це, він не зміг витіснити з голови колишній образ Детунату, образ, який у нього склався за цілий рік, протягом якого той був його підлеглим, і звикнутися з образом, нав'язаним дуже логічною аргументацією начальника.

— Ну, яка ваша думка?

— Здається, Іншого пояснення немає,— визнав капітан скоріше формально.

— Одначе…

Каштан здригнувся, від хвилювання в нього частіше забилося серце, а чи не дійшов полковник до висновку, що все ж таки Детунату не був винний такою мірою, якою він здавався на перший погляд?

— Одначе я себе запитую, чому Детунату також зважився перейти? Одягнений у військову форму, він більше ризикував бути спійманим, ніж його спільник, вдягнений у цивільне. Дуже дивно, чи не так? Потім одразу його ніби Осяяло — Фактично, це можна пояснити тим, що по той бік, у сусідів, і недалеко від кордону, на них чекав спільник, готовий сховати їх і потім відправити далі.

В ту мить хтось постукав у двері. Це був черговий сержант-

— Товаришу капітан, дозвольте доповісти: солдат Кетелін рапортує, що виявив інші сліди на смузі.

— Інші сліди! — повторив капітан зовсім спантеличено. — Добре!.. Добре!.. Ідіть!

— На вашій дільниці, капітане; порушники гуляють, мов князі в лободі.

III. ДІАГНОЗ МАЙОРА РАДУ МЕНЕЇЛЕ

Добре розвиднілося. На машині доїхали за кілька хвилин. Там знайшли солдата Кетеліна, який на них чекав. Цей другий слід був на віддалі біля трьохсот метрів від сліду, виявленого вночі.

— Він прокотився клубком, — пояснив солдат, трохи зніяковілий від присутності полковника.

Це можна було одразу помітити. Такий слід міг би «прочитати» кожний прикордонник зі стажем у кілька днів служби на кордоні. Та справа була в іншому. Чи хтось клубком котився туди чи звідти? На паралельній зі смугою стежці, яка всю ніч протоптувалася патрулем, не можна було знайти ніяких слідів, бо земля втопталася. Та далі, приміром, за двадцять метрів від смуги, капітан Кодру виявив майже ясний слід дуже великого черевика, скерованого носом всередину дільниці, яка ними охоронялася,

— Дивіться, товаришу полковник, дивіться! — звернув його увагу капітан Кодру, голосно кличучи. Він — майже закричав від ще сильнішого, ніж раніше, напруження.

Полковник Іонашку, флегматичного темпераменту, був так здивований капітановою знахідкою, що. почав клацати пальцями, мов хлопчисько, котрому нічого робити.

— Теж кроки вашого Детунату, чи не так?

— Здається, його, товаришу полковник.

Полковник рушив шукати інші сліди і знайшов їх далі в глибині дільниці.

— То що ви скажете?

Капітан стиснув плечима. І все. Та не тому, що він не склав власної думки, а тому, що знову було почуття, ніби він не Існує, а тільки марить.

— Ми не зовсім певні, може, ці сліди й давні,— заперечив він зрештою.

— Та так само не впевнені, що вони свіжі, наприклад, цьогонічні?

— Ні,— змушений був, зітхаючи, визнати капітан.

— Якщо сліди свіжі, це означає, що Детунату після того, як зробив коротку прогулянку на сусідню територію, повернувся. Ви, здається, говорили, що Детунату не дурний, чи так?

— Ні, не дурний, товаришу полковник.

— Все ж мені здається, він не дуже розумний.

— Ні?

— На мою думку, ні. Подумайте! Вперше перейшов смугу на той бік, несучи когось на спині, вдруге пройшов назад, цього разу сам, котячись по зораній землі, мов вальок. І коли він ішов туди, і коли повертався, залишив візитну картку: слід своїх черевиків. Так от і в мене є причини гадати, що він не дуже розумний, якщо він собі уявив, що ми дамо обдурити себе його хитрощами.

— Товаришу полковник, все-таки дивно, що я себе запитую, чи не збожеволів Детунату? В усій цій події немає й краплі логіки. Ні краплі! — повторив він зі злістю в голосі.

Капітан з відчаєм ухопився за думку, що, можливо, Детунату збожеволів. Та як же! Детунату, при своєму розумі, такий Детунату, якого він знав і як той поводився, будучи на заставі, ні в якому разі не міг би вчинити подібної підлоти. Й окрім того, логічно міркуючи, що примусило його перейти кордон разом з кимось? Логічно було б, якби Детунату лише допоміг шпигунові