Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Ну, Вульпе, що ти встановив?

Солдат не встиг відповісти. Тієї ж миті, різко загальмувавши, зупинився джип. З нього вийшов полковник Іонашку. Це був високий, смаглявий, худорлявий мужчина із гнучкими рухами, одягнений у бездоганно пошиту форму. Погляд він мав пронизливий і голос трохи різкий, хоч ніхто з великого прикордонного з’єднання, де він був заступником командира, не міг би сказати, що бачив його бодай неврівноваженим.

Капітан Кодру приготувався доповідати, але полковник зробив жест, який означав: «Тепер облиш». Він узяв ліхтарик з рук солдата, підняв його над головою і уважно оглянув смугу. Сліди було виразно видно до протилежного боку.

— Дивно!.. Дуже дивно… — прошепотів полковник мовби про себе.

— Дійсно дивно, — погодився капітан.

Іонашку потай поглянув на нього,

— Що саме вам здається дивним?

— Шпигун ніби гуляв бульваром. Звичайно порушники кордону перетинають смугу великими кроками, щоб залишити якомога менше слідів. Але цей…

— Зовсім не поспішав, ніби був певен, що йому ніхто. не заважатиме пройти. А крім того, які в нього лапища, мов у Гуллівера.

— Порушник був у черевиках, товаришу полковник, — зауважив солдат Вульпе.

— Звичайно, в черевиках! І це дуже дивно. — Потім, прийнявши раптом рішення, сказав: — Поїдемо на вашу прикордонну заставу, Кодру. Сідайте до машини.

Туди вони прибули за п’ять хвилин. Іонашку кинувся в крісло й кілька хвилин міркував. На його обличчі можна було прочитати втому і сум.

— Кодру!

— Слухаю, товаришу полковник!

— Кодру, хтось пройшов через дільницю, яку ви охороняли. — Капітан зітхнув і мимоволі захрустів пальцями.

— На жаль, пройшов, товаришу полковник.

— Сліди кроків на смузі — це не кроки шпигуна, якого нам наказано спіймати будь-якою ціною.

— Ні? В такому разі це означає, що він не пройшов, — зрадів капітан.

— Не знаю.

— Хочете сказати, що, може, він пройшов іншою дільницею?

— Ні, я не це хочу сказати.

— А що?

— Сліди, капітане, сліди… Вони невідступно переслідують мене… лише божевільний, міг насмілитись перетну- ти смугу. Скажіть, Кодру, в районі дільниці, яку ви охороняєте, є якийсь божевільний?

— Ні, я всіх людей знаю.

— Якщо немає, то який висновок ми повинні зробити?

— Товаришу полковник, у мене враження, що ви; якось пов’язуєте людину, що пройшла, і Шпигуна, якого ми повинні зловити.

— Звичайно.

— На вашу думку, якщо й не було б такого: зв’язку, людина, що пройшла, не гуляла б смугою без жодної турботи.

— Звичайно, не гуляла б…

— Ви гадаєте, що, може, той, хто перетнув смугу, ніс на спині шпигуна?

— Гм-м… може бути й таке пояснення.

Полковник зітхнув і запалив цигарку. Він палив, дивився у вікно, і, здається, його увагу поглинув вітер, який знову задув так, ніби це була зимова ніч із віхолою.

— Товаришу полковник, ваше припущення мені не здається вірогідним. — ні?.

— Ні! Якщо той, хто перетнув смугу, ніс на спині іншого, слід повинен бути чіткішим, завдяки вазі розпушена земля була б значно більше притоптана.

— Ваше зауваження правильне лише в загальних рисах, але не в цьому конкретному, зовсім незвичайному випадку, Кодру. Прошу пояснити, що ви маєте на увазі: я не в змозі слідкувати за вашою думкою.

Капітан говорив ввічливо, але всередині він кипів. По-перше, тому, що не в змозі був зрозуміти логіки мислення свого начальника, а по-друге, він гадав, що замість того, щоб витрачати час на різні припущення, полковник повинен якось діяти,

— Ви не розумієте, бо не мали досить часу досконало вивчити сліди на смузі.

— Не мав, так. Все ж я десять років на кордоні, товаришу полковник, — одразу відповів трохи ображений капітан.

— Не мали часу, це факт, — відстоював полковник свою точку зору. — І це лише з моєї вини, що я потягнув вас сюди, на прикордонну заставу.

Капітан Кодру зрозумів, що за вибачливістю криється докір. Це його дратувало. Він одразу відповів:

— Ви також не мали досить часу, товаришу полковник.

Звичайно. І Тому, що ні я, ні ви не мали часу, кожен

із нас прочитав сліди по-своєму.

— Як ви прочитали їх, товаришу полковник?

Полковник подивився на нього сумно, стомлено і ніби трохи зверхньо.

— Припустимо, що порушник-каліка з одною ногою перетинає смугу, користуючись костуром. В такому випадку слід костура був би глибший, ніж слід, залишений іншим порушником такої самої ваги, але який ходив би, ступаючи, скажімо, тільки на підборах. Той слід, у свою чергу, був би глибшим, ніж слід іншого порушника такої самої ваги, але який перейшов би смугу, нормально крокуючи, тобто всією ступнею. Що я хочу цим сказати? Що глибина сліду, залишеного на розпушеній землі, обернено пропорційна площі, на яку спирається вага тіла. Згодні?

— Так, звичайно…

— Ви зауважили, що неможливо, щоб проходили два порушники, 3 яких один ніс другого на спині, тому що земля тоді повинна б була бути більше притоптана. Я повністю погодився б із вашим зауваженням, якби на смузі сліди були залишені людиною в нормальному взутті. Я ще зроду не бачив людини з такими лапищами. Пробачте мені цей вираз. Ви, може, десь бачили такі ноги?

— Так, і навіть тут, на прикордонному посту. У капрала Детунату, здається, нога не менша, ніж у порушника.

— В такому разі ясно, чому ви не звернули уваги на деталь, про яку я вам говорив.

— Значить, на вашу думку, перейшло двоє порушників, один