Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Що хоче Сірник, Пескулеті? — спитав капітан Кодру свого супутника.

— Товаришу капітан, фельдмаршал знайшов новий слід.

— Хочеш сказати, слід порушника?

— Так говорить фельдмаршал, товаришу капітан.

Він вимовив слово «говорить» таким тоном, що можна було подумати, ніби Сірник дійсно-знайшов новий слід.

— Що ми тепер робитимемо з фельдмаршалом, товаришу капітан?

— Як «що робитимемо»? Який слід йому тепер брати? Слід товариша капрала Детунату чи порушників?

Капітан Кодру засвітив ліхтарик і уважно оглянув місцевість. На м'якому ґрунті він упізнав слід гулліверових черевиків Детунату. Але він також знайшов ще й інший слід, відмінний від того. І нічого дивного тут не було, бо це місце служило удаваним місцем засади. А виття Сірника, його нетерпіння цілком ясно свідчили, що серед цих багатьох слідів деякі безумовно належали порушникам. Але коли вони все ж зуміли пройти, то важливішим було дізнатися, що трапилося з Детунату.

Однак, відповідь, яку капітан дав Пескулеті, була не дуже рішучою.

— Дай повід, подивимося, що робитиме Сірник.

Сірник цього тільки й чекав. Понюхав праворуч і ліворуч, потім Стрілою помчав, дуже натягаючи повід.

— Тихше, фельдмаршале, тихше, хлопчику, негарно примушувати бігти; за тобою товариша капітана.

— Та Сірник зовсім не збирався слухати порад свого хазяїна. Тягнув усе тягнув повід, примушуючи їх бігти за освітлюючи дорогу ліхтариком, капітан наказав Пескулеті зупинитися.

— Щось трапилось, товаришу капітан?

— Що ти скажеш про цей слід?

На ще м’якій землі — ранком ішов дощ — дуже добре вирізнялися сліди кроків: одні величезні, інші звичайні.

— Що ще казати, це сліди Детунату! — зрадів Пескулеті.

— Це можуть бути його сліди, — заперечив капітан з якимось відчаєм, що його й сам не зовсім усвідомлював. — Ти нічого особливого не помічаєш?

Пескулеті був неперевершеним майстром у читанні слідів. Він оглядав їх уважно на віддалі близько десяти метрів. За манерою їхньої послідовності він швидко дійшов якоїсь думки.

— Ну, — наполягав капітан.

— Я так гадаю: Детунату. йшов попереду, за ним на відстані близько півтора метра ішов хтось інший, хто б він не був!

— Слухай, ти думаєш, що Детунату глухий?

— Ні, товарищу капітан.

— Може, гадаєш, що він лунатик?

— Та що ви!

— То як ти можеш твердити, що порушник слідував одразу за ним на віддалі, не більшій за метр з гаком, і щоб Детунату не чув?

— Справжня чортівня, товаришу капітан.

— Ніяка не чортівня, Пескулеті, бо, всупереч очевидному, це не слід Детунату.

Тоді це означає, що у одного з порушників такі самі велетенські ноги, як у Детунату?

— Так, це означає.

— Якщо ви говорите…

Капітан Кодру зрозумів, що Пескулеті не дуже певний. А хіба він сам був цілком певний?

— Щось мене збиває з пантелику, Пескулеті.

— Так? Що саме, товаришу капітан?

— Сірникова поведінка. За власним бажанням він залишив слід Детунату і взяв слід порушників.

— Товаришу капітан, я не дивуюся. Іноді фельдмаршал розумніший за мене. Слово честі!

— Що ти хочеш сказати, Пескулеті?

— Якщо то не Детунатів слід, тоді мені здається, що Сірник так думав: «Цей мій хазяїн — тобто я, товаришу капітан, — наказав мені шукати товариша капрала Детунату. Та по маршруту я знайшов слід якихось порушників. Що Ж мені тепер робити? Товариш капрал Детунату — наш, прикордонник, а це сліди порушників. Давай я спочатку схоплю цих двох, а потім знайду й товариша капрала Детунату.

— Ти гадаєш, так думав Сірник?

— Думав, а чому йому не думати? Фельдмаршал лише зовні пес, а розумово він справжня людина, товаришу капітан.

— Ходімо далі, Пескулеті.

Пескулеті знов пустив повода. Вони йшли ще кілька хвилин. Капітан Кодру відзначив, що маршрут, яким ішов Сірник, був дуже незвичайний. Тільки той, хто дуже добре знав дільницю, яку стерегла прикордонна, застава, міг вибрати такий шлях, який би наближався до смуги, вміло обходячи справжні засідки й маршрут патрулів.

«І все ж неможливо, щоб то був Детунату», — подумав капітан, намагаючись переконати себе, бо його вмить охопив жах, від якого стали мокрими чоло. й скроні.

— Ви сказали щось, товаришу капітан?

— Ні!.. Нічого!..

Коли до смуги їм лишилося пройти щонайбільше десять метрів, раптом один слід зник. Тепер було видно лише слід, залишений на землі величезними черевиками.

— Чи ти ба! — здивувався Пескулеті.— І тут слід щезнув!

Пескулеті і гадки не мав про припущення полковника Іонашку. Якби він знав про нього, то, мабуть, не здивувався б.

— Добре було б, якби дісно цей слід щезнув, Пескулеті.

— Давайте подивимося, що тепер зробить фельдмаршал.

Потім звернувся до собаки:

— Шукай, хлопчику, шукай!

Без жодного вагання Сірник пішов за великими слідами, що вели до смуги. Дійшовши до кордону, він зупинився — знав, що не можна переходити на той бік. І ледь чутно повискуючи, запитливо дивився на Пескулеті.

— Спокійно, хлопчику, спокійно. Він вислизнув, що й казати! Не горюй, сусіди пришлють його до нас назад, — Потім до капітана: — Що нам тепер робити?

— Ми повинні знайти Детунату.

— Чув, фельдмаршале? Шукай товариша капрала Детунату.

Сірник нібито тільки й чекав цього. Кинувся до смуги. Пескулеті повинен був дуже смикнути