Чоловік сестри мною одержимий - Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська
Мені потрібно було щось, що могло мене протверезити. Наче мені того, що відбувається, було весь цей час мало. Але я з наївністю дурепи продовжувала вірити й на щось сподіватися. Раптом він прикидається? Раптом він одумається? Раптом все зміниться? Але час минав, і жодна з моїх версій не збувалася.
І поки я остаточно не попливла, поки не послухалася свого тіла замість того, щоб прислухатися до голосу розуму, я відштовхнула його. Несподівано для нього і для себе в першу чергу. Це була межа. Я досягла крайності. Підійшла до межі й тепер мені доводилося вибирати або залишитися тут, або зробити крок вперед.
Вирішити все допоміг один єдиний дзвінок, який нічого не означав, але такий до божевілля важливий для мене. Ляпас для мене. Габріелю дзвонила Саманта. Він, звичайно, не звернув на це навіть уваги, але мені стало шалено неприємно те, що відбувається.
- Так, - гаркнув він злобно, коли підняв трубку, - що тобі потрібно?
Явно був не радий своїй дружині.
- Милий, кошеня, - заверещала вона солов'єм, а мене занудило від цієї нудотності, - я так за тобою скучила ...
- Ти п'яна, - обірвав її чоловік.
Їх розмова була настільки гучною, що я чула практично кожне слово. І кожне слово жалило наче оса.
- Я хочу тебе побачити, - вона не звернула на його слова ніякої уваги, - приїжджай сюди. Тут так добре ... мені тут так подобається. Я б із задоволенням залишилася тут жити.
Почуте викликало у мене тільки гірку усмішку. Знаючи свою сестру, я могла з упевненістю стверджувати, що останні сказані нею слова точно були правдою. І можливо вона навіть дзвонила для того, щоб вмовити чоловіка приїхати й продовжити відпочинок.
Фу. Бридко. Противно перебувати серед усього цього. Після почутого спілкування мені різко захотілося піти в кімнату і прийняти душ. Почуття було таке ніби я в бруді повалялася. При чому сама. Мене ж тільки що ніхто не штовхав в його обійми. Самій так хотілося. Сама тільки що як ідіотка раділа крихтам. Подачкам зі столу сестри, але добре хоч так різко виринула з цього тупикового стану.
- Відійди, - прошипіла з усією тією злістю, яка повинна була вже давно до мене прийти, але з'явилася тільки зараз. Із запізненням.
Габріель розмовляючи з Самантою спробував перехопити мою руку, але, мабуть, моє бажання втекти було сильніше ніж його бажання мене звільнити. До того ж це в принципі був відмінний привід покинути його спальню ... з мобільним сестри. Мені не довелося ні брехати, ні вивертатися. Мені просто довелося прийняти правду. Рано чи пізно я звідси втечу.
Телефон лежав у мене в кишені, а злість виїдала мій мозок по крупицях. Але злість то краще, ніж тупа нерозділена закоханість?
