Чоловік сестри мною одержимий - Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська

- Тут! - Кричу так голосно, що не почула гул з телефону, який, однак, випав з моєї руки.

Нарешті охоронці вирішили підняти свої дупи й кинутися до місця, яке я вказала. У мене є кілька секунд, щоб нарешті нормально схопити телефон і навіть заховати половину його в рукав куртки.

- Вам не можна залишитися тут, - один із них додумався повернутися і вигнати мене. І я була рада вийти звідти якомога далі. Мені потрібно було потрапити до своєї кімнати та розглянути річ, яку я вкрала.

Я побачила у кімнаті те, що цей телефон не був схожий на звичайний. Там було дуже багато кнопочок і всяких лампочок. І я була впевнена, що зателефонувати з нього відразу у мене точно не вийде. Питання полягало в тому, чи можу я взагалі зателефонувати комусь із нього.

Зайшовши до будинку, я дуже швидко пішла до сходів. В той самий час щосекунди я оглядалася і дивилася, чи ніхто за мною не стежить. Тому що тут була одна любителька ... Економка - таїландка, якій наказали стежити за мною. Вона передала мене Габріелю, коли я востаннє виходила у двір, щоб хоча б подихати повітрям. Ні, я, звичайно, робила це з певною метою.Я хотіла вивчити двір. Можливо знайти якісь лазівки або таємні місця. Але цей щур здав мене за перші ж хвилини мого перебування на вулиці.

На тремтячих ногах підіймаюся на другий поверх. Те, що я задумала, дуже ризиковано. І можливо мені б не слід було цього робити, але я повинна була хоча б спробувати.

Габріель не просто так спровадив мою сестру в іншу країну. Він не просто так відвіз мене в клініку на аналізи. При тому, що, судячи з його поведінки й слів був повністю переконаний в тому, що дитина його. І цей показовий спектакль зі здачею крові був скоріше показовим для мене. Щоб я зрозуміла, що кожне сказане мною слово він з легкістю може перевірити. А я боялася того, що він задумав. Боялася, що, якщо він почне зі мною грати, я більше не зможу йому чинити опір. Я страшно хотіла його. До писку. До крику. І рівно настільки ж я боялася цього чоловіка. Боялася, що поруч з ним я більше не зможу нічого вирішувати або робити. Він з легкістю буде керувати мною, з легкістю зможе знайти важелі тиску.

Як можна любити й ненавидіти з однаковою силою? Як можна хотіти чоловіка і хотіти від нього втекти в ту ж секунду? Як мені врятуватися з усього цього божевілля і не зійти з розуму?

Забігаю в кімнату, швидко кидаюся до ліжка і ховаю свою знахідку під подушку. Обертаюся, досліджую кожен міліметр кімнати. Вдивляюся в кожен кут. Я боюся, що за мною вже стежать. Побоююся того, що вони вже про все дізналися. Кидаюся до вікна, дивлюся на охоронців, які досліджують двір, про щось перемовляються, здається, їм зараз не до зниклого телефону. За всіма цими переживаннями геть забуваю про те, що потрібно б замкнути кімнату на замок. Всі мої думки тільки про телефон. І я відкинувши вбік подушку, беруся вивчати цю штуковину.

Очі розбігаються від розмаїття всяких кнопочок і лампочок. Деякі з них блимають, і я не знаю, що це означає. Це не схоже на телефон. Швидше це схоже на якусь рацію схрещену з радіо. З цієї штуковини стирчить величезна антена. І я з цікавістю її розглядаю. Ніколи раніше подібного не бачила. Але моя мета залишається колишньою - мені потрібно з цієї чортівні якось подзвонити й чим швидше, тим краще.

Під кожною кнопочкою є букви й цифри. Але я в душі не розумію, що вони означають. І звичайно ж я починаю перевіряти все це за допомогою методу "тику". Просто натискаю першу-ліпшу кнопку і чекаю, що буде відбуватися.

Натиснувши на першу, я з цікавістю дивлюся на телефон. Проходить кілька секунд і зовсім нічого не відбувається. Серце перестає так оглушливо битися об ребра. І я осмілівши натискаю на ще одну кнопку. Чую якесь гарчання, звук, шум, а після ...

- Прийом. Тут все чисто. Нікого зі сторонніх не бачу. Як чутно? Прийом.

Знову гарчання.

- Зрозумів. У мене теж все чисто.

І я швидко тикаю в іншу кнопку. Боюся, що хтось може почути, що з моєї кімнати лунають чоловічі голоси.

Протягом наступних п'яти хвилин нічого не відбувається. Я вже практично натиснула всі кнопки й прийшла до думки, що це просто рація, через яку я не зможу зв'язатися не те, що з Гаспаром, я, напевно, навіть не розберуся як по ній зв'язатися з охоронцями.

Я починаю злитися. На себе. За те, що не змогла вкрасти хоч щось вартісне.

На очі навертаються сльози. Останнім часом я не можу часто управляти своїми емоції. То я плачу, то сміюся, то хочу когось прибити через секунду.
Ну не когось ... В моїй голові це кожен раз один і той же персонаж. І з кожним разом прибити його хочеться ще сильніше.

З люттю тисну на останню кнопку на цій чортовій штуковині. І вуха закладає від гучного писку. Ця бісова рація або як там її починає верещати як божевільна. Я в паніці намагаюся натиснути хоч щось ще, але випадково зачіпаю її рукою, і та падає на підлогу, ковзає по паркету і вдарившись об ніжку крісла замовкає і розпадається на дві частини.

Моя щелепа вітається з підлогою в цей момент. Мої очі розкриті настільки, що моргнути я просто не можу. Перед очима пролітає картина, що зі мною зроблять за цю штуковину. Я вже бачу обличчя Габріеля і як він пропалює мене своїм поглядом. І тільки від одного уявлення всього цього мені стає моторошно.

Підірвавшись з місця, швидко підлітаю до рації. Хапаю її руками й з неї починають висипатися якісь деталі. Їх настільки багато, що я вже починаю панікувати. Але навіть не це найстрашніше. Напевно, маючи хоч якийсь час, я б змогла розібратися і зібрати цю штуковину назад. Але найжахливіше в тому, що часу у мене немає. Я чую, як у напрямку до моєї кімнати лунають кроки. Гучні. Швидкі.

Я здригаюся з кожним разом як чую новий крок. Мені навіть не потрібно вгадувати хто йде сюди, тому що я прекрасно знаю відповідь. Двері відчиняються з такою силою, що голосно вдаряються об стіну.

Я швидко згрібаю в купу все, що залишилося від рації й обертаюся. Габріель стоїть на порозі моєї кімнати й дивиться на мене таким поглядом, що по шкірі пробігається холодок.