Чоловік сестри мною одержимий - Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська

- Мені ні до чого це робити, дівчинко. Твоя сестра відлітає з подругою, а я залишаюся тут. - Його пальці ковзають в моє волосся. А я витягуюся як струна. Тіло тремтить від кожного його дотику. - Повинен же хтось за тобою стежити, а то дивись які дурниці починаєш робити.

- Так далі тривати не може.

Зібравши останні сили в кулак, впираюся долонями в його груди, з силою відштовхую його від себе, і на моє здивування чоловік робить крок назад. Його руки більше до мене не торкаються. Але від цього краще не стає. Шкіра як ніби покривається опіками в місцях, де він мене торкався.

- Що саме? - В його голосі стільки глузування, що я насилу перемагаю в собі бажання його вдарити.

- Я не можу вічно сидіти під замком. Це вже порушення прав людини. Я хочу хоча б отримати можливість виходити з дому. Мені потрібне свіже повітря.

На його обличчі не смикається жоден мускул і тут я наважуюся на заборонений маневр. Торкаюся рукою до живота і злегка його погладжую.

- Нам потрібне свіже повітря.

Бачу, як він дивиться на мій живіт, його погляд лякає, але відступати я не збираюся. В голові зріє новий план втечі. І я готова на все, щоб втілити його в реальність.

Маніпулювати дитиною - жорстко, жорстоко і неправильно. Тільки от чи є у мене вибір? Габріель не залишив мені нічого. Вимагав тільки жорсткої й беззастережної покори та дотримання всіх його правил. А я так не могла. Задихалася я в цій клітці.

- Ти ж так впевнений в тому, що ця дитина твоя, - я починаю на нього напирати. Просто він загнав мене в кут, і я тільки й могла, що огризатися, - невже ти здатний нашкодити?

- Це моя дитина, - жорстко відрубує чоловік і бачу, як його злить те, що я йому перечу, - і через кілька годин я отримаю тому документальне підтвердження.

- ... або спростування, - злити його мені ніхто не забороняв. Насправді це було, мабуть, єдине з доступних мені розваг.

На що Габріель мені не відповів. Мовчки пройшов до дверей і відчинив їх навстіж, тим самим пропонуючи мені вийти на вулицю.

- Я скоро прийду, - мовив чоловік і, розвернувшись, пішов.

- Не квапся особливо, - вже прокричала йому вслід, тому що він віддалявся занадто швидко.

Я тільки зараз зрозуміла, що якщо мені раніше все здавалося в'язницею і каторгою, то як тільки Габріель дізнається, що моя дитина від нього, то з мене і поготів не будуть спускати очей. А що далі? Мене лякала перспектива.

Якщо зараз складалося враження, що я перебувала тут на зло, просто своїм шлюбом з Самантою він начебто карав мене за щось, то завтра у чоловіка з'явиться привід зробити мені ще гірше. Найболючіше. Що якщо він забере в мене дитину? Або ж ... Нові думки лякали мене ще більше. Що якщо він скаже мені позбутися від неї?

Ще більше ніж раніше, я зрозуміла, що мені ні на хвилину не можна було затримуватися в цьому будинку. Але одна я його не перехитрю. Не впораюся. Як показала практика, чоловік розумніший за мене і прораховує свої й особливо мої кроки наперед. Це означає тільки одне - мені потрібно мислити нестандартно. А що може бути більш нестандартно, крім як об'єднати зусилля з ворогом? Попросити допомоги у людини, яку я ненавиділа?

Потрібно зовсім не дружити з головою, щоб зважитися на подібне. Ну, а я і не претендувала на звання "Міс Адекватність". Не в тому положенні, в якому я перебувала зараз. Саме тому я чітко для себе вирішила просити допомоги у ... Гаспара. Я прекрасно розуміла, що чоловік мене ненавидів за все те, що я йому зробила, але мені явно було що йому запропонувати. Гроші, влада і вплив, про які я так несподівано дізналася від Габріеля кілька місяців тому.

З усім цим я була готова розлучитися, тільки б знайти бажану свободу. А не ту, умовну, яку я мала зараз, бувши нібито на піклуванні у Габріеля і Саманти.

Ось тільки здійснити задумане виявилося не так-то просто. Якщо я тільки сьогодні домоглася такими драконівськими заходами того, що мені дозволено було гуляти, то як мені непомітно для всіх зв'язатися з чоловіком? Та й Габріель обіцяв приєднатися до моєї прогулянки. Явно позбавляючи можливості не те щоб вибратися звідси, але і поговорити з працівниками будинку. Попросити когось передати дещо потрібній людині.

У моменти стресу у мене з'являлися абсолютно дикі ідеї. І сьогоднішній вечір не став винятком. Не сильно обдумуючи свою витівку, я попрямувала до будиночка охорони. У Габріеля це якраз не повинно було викликати ніяких підозр. Звідти ж явно не втекти.

- Мені здається, що я бачила когось в саду, - я брехала. І тому мені було страшно, раптом мене розкусять. Але на ділі це тільки зіграло мені на руку.
Чоловіки, бачачи мій стан, кинулися в сад, приділяючи належну увагу безпеці. І тільки двоє людей, як і раніше залишилися на місці. Вони взялися перемикати камери на моніторах, пробуючи дистанційно знайти того, хто проник на територію.

Галас піднявся на славу, а моїм найголовнішим завданням зараз було його просто підтримувати, щоб ... викрасти телефон.

До мого жаху, його ніде не було. У всякому разі, не в моєму звичному розумінні. На столі лежало кілька дуже великих моделей. Воєнізованих супутникових телефонів. Такі просто так не візьмеш. Пропажу помітять. І, навіть якщо і візьмеш, то винести непомітно це не просто проблема. Це неможливо. Але хіба у мене є вибір? Ні. Так що варто спробувати.

- Ось, подивіться! Я бачила його тут, - тикаю пальцем в найдальшу камеру. Туди, куди складніше за все дотягнутися. Тому мені доводиться практично лягти на стіл. І як раз в цей момент я намагаюся якомога непомітніше підтягнути той телефон до себе.

Річ виявилася настільки величезною і важкою, що спершу навіть не можна було її схопити долонею і взяти. Що це за телефон, яким вбити можна? Він реально цеглу замінити може. А можливо він навіть і важче.

- Де?!

Мені хочеться закричати, що вони повні дебіли! Пальцем же тицьнула, в чому проблема-то?!