Чоловік сестри мною одержимий - Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська

- Я тут не через тебе, а через дитину, - він навіть не дивився на мене. Після того, як вийшов і відкрив мені двері, просто стояв і дивився кудись перед собою. У порожнечу.

- Повторю ще раз: ця дитина не твоя ...

- Добре. Добре ... тоді чия? - На його обличчі не здригнувся ні один м'яз.

- Не бачу жодної причини тобі це повідомляти, - я все ж вийшла з машини. Але не для того, щоб відправитися за чоловіком, а для того, щоб піти, - ми один одному ніхто. 

Не сказала, виплюнула йому в обличчя. І тільки розвернулася, щоб піти геть, як Габріель схопив мене за руку.

- Даремно ти так, принцесо, - виділяючи останнє слово він нарешті на мене подивився, - нас з тобою пов'язує набагато більше, ніж ти можеш припустити.

Я про себе посміхнулася, але зовні й знаку не подала. Що, цікаво, могло зв'язати нас міцніше дитини? Але йому цього знати не потрібно було. Я зібралася до останнього відпиратися.

- Нас пов'язує спорідненість, - я вивернула його слова по-своєму. Усміхнулася, бачачи, як Габріель трохи змінився в обличчі, але не могла зрозуміти його емоцій, - ти одружений на моїй сестрі ... і на цьому, мабуть, вистачить.

- Якби все було так просто, - більше не витрачаючи час на розмови, чоловік взяв мене під лікоть і повів у бік входу в будівлю лікарні.

- Ось і я не бачу сенсу ускладнювати, - я все ще не втрачала надію на те, що Габріель міг мене відпустити. Хоча, чому саме зараз, не могла пояснити. Він тримав мене біля себе останні два місяці. Можливо, якщо він буде думати, що це не його дитина, чоловік втратить до мене інтерес? Можливо, це все було через малюка? - Гаразд, гаразд, - прошипіла крізь зуби й постаралася звільнити свою руку, - я зроблю те, що ти хочеш? Навіщо ти мене сюди привіз? Тест? Добре. 

Ну, а що мені ще залишалося робити? Тільки гнути свою лінію до кінця. Може, якби він побачив з якою легкістю я погодилася на тест, у нього закралися б сумніви? А що робити, якщо ні?

Хто знає, як підробити тест ДНК?!

Зараз прийшов саме час для паніки ...

Він взяв мене під руку. І краще б він цього не робив. Мене наче струмом вдарило від його дотику. Навіть ноги трохи підкосило. Я розуміла, що він це зробив лише для того, щоб я не надумала втекти або викинути щось ще. Дії Габріеля були вимушеними. Всього лише в цілях безпеки. Але зробити зі своєю реакцією на нього я нічого не могла. Мене завжди крило від його присутності поруч, що вже говорити про дотики? Його пальці залишали опіки на моїй шкірі.

- Я можу йти сама, - нарешті розтуливши губи сказала хрипким голосом. У роті все пересохло від переживань.

- Так ми дійдемо швидше, - він показово стиснув пальцями мою руку, даючи зрозуміти, що відпускати мене він не збирається.

- На вулиці ніч, з чого ти взяв, що у мене зараз будуть брати якісь аналізи? - Я все ще розраховувала на те, що все обійдеться. Шукала будь-які лазівки. Йому не можна знати, що батько дитини він. Не можна. Категорично не можна.

- Це приватна клініка. - Його відповідь мене ніяк не радувала. Приватна клініка - значило тільки одне: хто платить, той і замовляє банкет.

Звичайно, було нерозумно сподіватися на те, що він привезе мене в державну поліклініку, де, залишившись з доктором тет-а-тет, я могла б натиснути на жалість і хоч якось випросити її або його не говорити чоловікові правду. Тут цей варіант відпадає відразу.

- Добрий вечір, - дівчина на рецепції посміхнулася так, що, здається, у неї зараз трапиться вивих щелепи. При тому, що посміхалася вона не мені, мене просто вшанували осудливим поглядом і судячи з її реакції я не була гідна її уваги. А ось на Габріелю її очі зупинилися, досліджували його з ніг до голови, і посмішка стала настільки широкою, що я ледве не видала "даремно стараєшся, тут і без тебе вже черга".

На превеликий жаль ляльки Барбі за стійкою, Габріель не звернув на неї ніякої уваги. Тільки гаркнув, що йому потрібен лікар і назвав прізвище. Від його крику дівчина підстрибнула на місці, а я не змогла стримати задоволеної посмішки.

- Звідки такі пізнання в вузькопрофільних фахівцях? Вже були випадки? - Я хотіла розгнівати його. Тоді, можливо, мені вдалося б щось утнути, скориставшись його розсіяною увагою.

- Ти не повіриш, - почав він якось зловісно, ​​- цей лікар мій кузен. - І тільки після цього чоловік нагородив мене своїм поглядом. Повним тріумфу, сповненим нахабства. І тоді я взагалі попрощалася з шансами на успіх. Як тут домовишся, коли в хід підуть родинні зв'язки.

У повному здивуванні й шоку Габріель завів мене в процедурний кабінет.

- Ви готові? - Запитав лікар. Саме лікар, а не медсестра. Тут-то я насправді зрозуміла, що у Габріеля все було "схоплено". Лікарі ніколи не займалися збором біоматеріалу, нехай це навіть була кров з вени.

- Готові, - чоловік підштовхнув мене трохи вперед, - сідай, скоро все з'ясуємо.
- Останні слова явно призначалися мені.

Мені нічого не залишалося зробити, крім як слухняно сісти на вказане місце.

- Немов комарик вкусить, - ледве почула ці слова від хвилювання. Немов мене це хоч краплю хвилювало.

Найбільше мене зараз турбувала моя втеча і способи її реалізації. Поки Габріель відвернувся на розмову зі своїм братом, поки останній шукав еластичний джгут для забору крові, до мене нарешті дійшло одне - ми як і раніше знаходилися на першому поверсі й крайнє ліве вікно відкрите.

Оглянувшись на всі боки, я сама злякалася того, що збиралася зробити. Але у мене не було іншого виходу. Я повинна скористатися цією можливістю. Просто зобов'язана.

Поки на мене ніхто не звертав уваги, я акуратно підійшла до вікна. Зі знудженим видом кралася з процедурного кабінету. Немов розглядала тут все. Реактиви, медичне обладнання. Намагалася здаватися максимально розслабленою, але всередині все було натягнуто як струна. З кожною секундою мені здавалося, що мене помітили, що на мене дивляться і зараз мене наздожене розправа. Але озирнувшись я розуміла, що це все мені здавалося. На мене, як і раніше ніхто не дивився.