Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Коли мені зателефонував один із моїх хлопців повідомивши, що у квартирі Макса стався вибух я мало не збожеволів від гострого болю, що залізними лещатами стиснув груди. Від почутого справжній відчай затоплює мою свідомість. 

«Макс, цього не може бути!» — вихором проноситься в голові. Перед очима промайнула картина коли ми ще були хлопцями. Потім, його закривавлене бліде обличчя, коли тяг під кулями, молячись, щоб друг вижив. Ні я не вірю…

– Що з Максом? — опам'ятавшись хриплю у слухавку, але на тому кінці не відповідають зв'язок різко обривається, а екран мого смарта просто гасне. З усіма цими подіями геть забув підзарядити телефон. Трясця!

– Щось ти втрачаєш хватку, Темний, мабуть, старішаєш, — шепочу у голос. По тілу пробіг неприємний холод і роздратування на себе повернуло в сторону напруженого очікування прильоту.

Весь час перельоту місця собі не знаходив. Навіть очі стулити не вийшло. У голові нав'язливо крутилося, що друг не міг просто так загинути й надія, що Максим в той час, коли стався вибуху був в лікарні з Машею все ж таки тліла. В думках один за одним стали прокручуватися варіанти щасливого порятунку товариша. І в кінець, виснаживши себе муками та уявними надіями зробив висновок, і він був лише одним, після прильоту, щоб там не сталося, я знайду ту, падлу, що посміла загрожувати близькій мені людині. І коли я її знайду, особисто зроблю розправу. Я підніму всі свої зв'язки, навіть у поліції. Якщо треба перекопати всю землю, але вийду на слід мисливця і мене вже ніхто не зупинить, а його ніхто не врятує.

По прильоту до столиці в аеропорту мене зустрічають мої люди.

– Доброго дня Тимофію Сергійовичу, як долетіли? — розплився в чемній посмішці мій заступник, Саня — Рудий.

– Що з Максимом! — нетерпляче гаркаю на помічника, попри його привітання.

– Із Максимом Вікторовичем, та його дружиною і малюком все добре. За вашим наказом ми відправили їх до вашого заміського будинку. Там була посилена охорона, та триває цілодобове спостереження за територією.

– То якого біса було мене так лякати й повідомляти про вибух! — знову роздратовано гаркаю на заступника. Саня напружився, та нічого не відповів. – Добре, можливо я сам винен, накрутив себе до краю, мені терміново потрібний телефон, бо мій безнадійно сів.

Згідно кивнувши, заступник не гаючи простягає мені свій смарт, взявши телефон одразу, як і обіцяв набираю Дар.

– Привіт крихітко, — відійшовши від хлопців на кілька метрів впівголосу промовляю в слухавку. 

– Привіт, — щасливо тягне ніжним голосом, кохана. Бог мій, я вже за нею безтями сумую. – Добре долетів? — чую схвильоване.

– Так, все добре вже їду додому. 

– А чому ти телефонуєш з іншого номера, щось з твоїм телефоном?

– Так, сів я тобі з Саніного телефоную, — мого заступника Дарина звісно знала, тому мені не довелося пояснювати їй хто це.

– А те питання, що тобі треба було вирішити, тобі все вдалося?

– Ще й досі в процесі. Та я на вірному шляху. І, до речі, зовсім забув тобі сказати, там Маша народила хлопчика.

– А-а-а! — чую я в слухавці радісний вереск, – Коли ти дізнався? Боже мій, треба терміново їй зателефонувати й привітати, — весело заторохтіла дівчина.

– Ти зараз їй не дзвони, нема чого турбувати вона все одно не відповість. Згодом по приїзду особисто привітаєш.

– Ну як же не дзвонити, подія яка, Машка мені не пробачить, — вперто запротестувало зайченя. 

– Пробачить, — твердо карбую, повір їй зараз не до цього. – Дарино, послухай мене. Тобі не варто робити зайвих дзвінків, навіть мені. Я сам тобі дзвонитиму як виникне необхідність. Рейс у тебе не раніше ніж через тиждень. Квиток я вже забронював. Сподіваюся цього часу вистачить, щоб все вирішити. Якщо ні, чекай на мої подальші вказівки, і заради бога не роби нічого самостійно, будь ласка, — серйозно промовляю тоном нетерплячим заперечення, яким звик розмовляти з підлеглими.

– Тіме, я все розумію, не треба зі мною так розмовляти я не твоя підлегла, — ображено тягне дівчина. 

– О, так вибач, — я одразу пом'якшую голос. – Це все втома і надмірна напруга, мені просто потрібно трохи відпочити. 

– Так звісно я все розумію. Невже все настільки серйозно?

– Дуже, — тяжко видихаю.

– Бережи себе коханий, — розливається її голос теплим медом по моїх жилах.

– Намагатимуся, — коротко відповідаю, ледь стримуючи щасливу посмішку. Якщо хлопці побачать мене з таким обличчям подумають що я напився.

– І не хвилюйся, я буду чемною дівчинкою і зроблю все, як ти наказав.

– Дякую, — все ж таки не стримую посмішку.

– Тільки, будь ласка, дзвони мені частіше, інакше я себе теж почну зводити.

– Домовилися, крихітко. У цьому ми із тобою схожі.

– Є таке, — дзвінко засміялася кохана в слухавці. 

– Я тебе кохаю, — випалюю на одному подиху. 

– І я тебе, Тимофію. І коханий, будь обережним.

– Обов'язково, — коротко відповідаю і кладу слухавку. 

Після повернення до своєї міської квартири, поставивши телефон на зарядку, подався в душ. Знімаючи по дорозі одяг, навіть не намагаюся його скласти, кидаю просто на підлогу. Ставши в душову кабіну, відкриваю воду, підставляючи тіло під пружні гарячі струмені напружене тіло, щоб нарешті змити з себе дорожню втому та всі сьогоднішні тривоги.

Вода стікає м'якими струменями пестячи шкіру, і я прикрив очі намагаючись розслабитися й уявити, що це ніжні ручки моєї коханої пестять мій торс і плечі. У голові з'являється образ оголеної Дарини. Високі пружні грудки увінчані спокусливими рожевими сосками. Тонка талія та округлі жіночі стегна. Довге, біляве волосся, що хвилястим каскадом спускається нижче талії вже майже вологе. Гладка біла шкіра, виблискує від крапель води, і звісно її очі, неймовірного кольору, морської німфи, що вбивають одним лише поглядом наповал. 

Уявляю як дівчина опускається переді мною на коліна і підіймає на мене відвертий погляд з-під довгих вій, подертий серпанком.