Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Темний 

Мені не хотілося залишати кохану так швидко, але я не мав виходу я повинен завадити жирному виродку вбити Макса, або хоча б спробувати вибити з нього якусь інформацію, що допоможе завадити вчинити замах на життя друга. 

По своїх каналах я пробив, що Пашка перебуває у клініці для в'язнів, у досить важкому стані, пробратися до нього не реально, але спробувати варто. 

Це буду не я якщо не зроблю все від мене залежне, щоб допомогти Максу.

Рівно о 06:30 я перебував під стінами тієї самої лікарні на час раніше ніж починався робочий день, тому була надія, що більшість охорони спить ще з ночі. 

Мені необхідно було дізнатися в якій саме палаті Ростокін, а для цього потрібно пробратися в середину приміщення, а потім вивудити ключ або пропуск до його палати, попередньо приспавши пильність охоронців. Оскільки я був впевнений, якщо Люк не збрехав, то охороняти Ростокіна повинні надійно. Навіть якщо його смертельно поранено.

Прокравшись уздовж цегляної стіни, я відмичкою ламаю замок дверей запасного виходу. Залізні двері зі скрипом відчиняються випускаючи затхлий запах, просоченого ліками приміщення. Біля комори мирно собі сопить хлопець з обслугового персоналу. 

Прибиральники тут чергують цілодобово. 

Піднісши до його обличчя хустку просочену хлороформом, міцно затиснув. Хлопець кілька разів смикнувся і затих. Я плавно, щоб не шуміти опустив його на підлогу, і оглянув здобич. Мені пощастило, прибиральник був майже мого зросту, правда набагато худорлявіший.

Швидко стягнувши з хлопця форму, натягнув на себе. На бейджі написано Джон Сімсон. На тумбочці, біля якої сидів хлопець, лежали окуляри у квадратній оправі та бейсболка. Одягнувши все це, та взявши із собою каталку для прибирання з усіма необхідними інструментами та хімією, напевно хлопець уже підготувався до ранкового прибирання, вийшов із підсобного приміщення передбачливо прихопивши й свій одяг.

У коридорі лікарні було тихо, персонал ще спав. Дуже підозріло, що ніхто з охоронців не зустрівся на шляху поки я йшов до приймальні. Тому мені вдалося безперешкодно пройти за стійку рецепції де мирно спала, пускаючи слини на журнал відвідувань, молоденька медсестричка.

Намагаючись поводитися якомога тихіше, почав вишукувати серед карток потрібну мені дату прийняття та прізвище пацієнта за алфавітом. За кілька хвилин я знайшов необхідну.

"Деніел Корнеллі, вогнепальне поранення в груди, палата інтенсивної терапії номер 5, третій поверх".

Чудово!

Тихо повернувши документ на місце, подався до сходів, бо користуватися ліфтом було небезпечно, та і ймовірність, що саме там я натраплю на охорону була більшою. Швидше за все «ВІП – ув'язнених» тримають лише на одному поверсі лікарні, на третьому. Саме його посилено й охороняють. А решта для звичайних пацієнтів, тому працює в режимі стаціонарної клініки.

Прихопивши з собою пару предметів для створення видимості прибирання, піднявся на другий поверх. Попасти відразу на третій, навряд чи вийде, швидше за все, вихід на нього посилено охороняється, а я звісно не горів бажанням зіткнуться з охороною.

Тому вирішую лізти через вікно другого поверху. 

Для цього потрібно було вирахувати, де саме знаходиться ординаторська. Це єдина кімната, за ідеєю, де не повинно бути ґрат на вікнах. Та і там можна було прихопити собі новий, маскувальний костюм, вже більш солідного вигляду. 

Ех, мріяв же в дитинстві стати лікарем, от і з'являється можливість здійснити дитячу мрію. - подумки посміхнувся я сам собі.

Потрібне приміщення одразу вдається вирахувати. План кожного поверху був вивішений в коридорі на загальний огляд, щоб легше орієнтуватися. Тим більше планування будівлі на всіх поверхах було ідентичним.

Зламавши замок кімнати відпочинку на другому поверсі, був приємно вражений відсутністю сплячого персоналу, не довелося вигадувати легенду про термінове прибирання. Роздобувши собі медичний костюм, що складався з білих штанів та легкої сорочки, зверху ще накинув білий халат із прикріпленим до нього бейджем: «Доктор Сміт»

Тепер залишалося найскладніше, пролізти через вікно кімнати відпочинку для персоналу на третьому поверсі й залишитись непоміченим. Адже перше, я не знаю, що на мене чекає в ординаторській, навряд чи мені знову пощастить і вона виявиться порожньою. А по-друге, наскільки сильно приверне увагу вуличну охорону, доктор, що лазить по стінах, у білому халаті?

І не встигаю я додумати свою думку, як в ординаторську ввалюються два напівсвідомі тіла. Весело регочучи впівголосу спираючись один об одного злегка похитувалися.

Побачивши мене, хлопці зависли, а  їхні обличчя злякано витягуються, а очі напружено забігали. Від радості не залишається і сліду. Я одразу виловлюю жахливий запах перегару та цигарок. 

І у цей самий момент мене ніби осяює. 

Судячи з ще зовсім юних облич, переді мною стоять інтерни, що вирішили не відсиджувати нічну зміну в лікарні, а просто прокутили її в одному з місцевих барів. 

О, це неймовірна вдача, я подумки протирав долоні. 

– Де ви були?! — як міг грізно рикнув чистою англійською, зробивши погляд якомога страшніше. Один з хлопців сильно зблід, а другий майже втрачає свідомість від переляку, тому я пом'якшую тон. – Якщо ви зараз мені все чесно у всьому зізнаєтесь, я обіцяю… – роблю невелику паузу. – Що ця маленька подія залишиться тільки між нами, — і трохи подумавши додаю. – Звичайно, за одну невеличку послугу.

Бувши ще в досить сильному алкогольному сп'янінні і явно налякані до смерті, хлопці охоче затрусили скуйовдженими головами, на знак згоди. Навіть і не намагаючись заперечити чи хоча б поцікавитись хто я взагалі такий.

– Чудово, — розпливаюся в м'ясоїдній посмішці, – Ви, обидва, знаєте де тут знаходиться кнопка пожежної сигналізації?

Інтерни знову синхронно захитали головами.

– Добре, тоді слухайте сюди…

Вже через п'ятнадцять хвилин все відділення інтенсивної терапії було підняте на вуха через раптовий сигнал пожежної сигналізації. За що я люблю Америку, так це за те, що тут все доведено до автоматизму і тепер будь-який замок чи двері, що хвилину тому були перепоною, охоче відчинялися під невеликим натиском і не потрібні були ні пропуски, ні ключі.