Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

– Люба, може досить діставати Тимофія своїми підозрами, та додатковими запитаннями, розумію, що я не найкращий приклад для наслідування, і ми з твоїм батьком розійшлися не на дуже гарній ноті. Та це не означає, що потрібно не довіряти всім чоловікам поспіль. Давай ми вже сядемо в автівку і нарешті поїдемо звідси, — трохи роздратовано промовляє мама. - А то я вже змерзла тут стирчати.

– Добре, — скидаю на маму обурений погляд. – Я не буду більше допитуватися до Тимофія, і я це роблю зовсім не через те що не довіряю йому. Просто мені цікаво, ось і перепитую.

– Звісно люба, — примирливо відповідає мама. – Ну то сідаємо?

– Так, — все-таки погоджуюсь з родичкою, бо взагалі не хочу перед усіма продовжувати тему недовіри. Не пояснювати ж мамі, що моя параноя розвинулася зовсім не через їхні стосунки з татом, а зовсім через інше. 

Та і дійсно мама права, за час моєї відсутності у місті стало значно холодніше ніж було. Якось на радощах одразу й не помітила цього, а зараз сама зіщулилася від чергового сильного пориву вітру щільніше замотуючись в тонку вітрівку, яка явно була не за погодою та щільніше притискаючись до коханого. Від Тимофія не висковзає цей мій рух і він поспішає притягнути мене до себе ще ближче, зігріваючи у своїх обіймах.

Через хвилину Тимофій вже чемно відчиняє мені пасажирські двері, поряд із водієм. Маму ж всаджує ззаду і ми нарешті рушаємо з місця, на диво плавно. Слідом за нами рушить машина з охороною. 

Не втримавшись я, із посмішкою кошусь у бік чоловіка. Цікаво, це чому він такий чемний, нікого машину силоміць не закидає? Переді мною так виробляється чи перед мамою? Від цієї думки мене чомусь починає пробирати на сміх. Тім звісно помічає мою посмішку.

– Чого посміхаєшся, зайченя? Я що смішний для тебе? — кидає на мене напружений погляд. 

– Та ні звісно, просто згадалося дещо, — невимушено знизую плечима. 

– Розкажеш, що саме? — зацікавлено нахиляє голову набік. 

– Звісно, тільки після того, як ти нам більш детально повідаєш, що сталося з тими злодіями?

– Це обов'язково? — награно зітхає. 

– Угу, — хитро мружусь.

– І я так розумію, що ти від мене не відчепишся?

– Ні звісно, — продовжую хитро всміхатися. 

– І мені цікаво дізнатися подробиці, — відзивається з заднього сидіння мама.

– Добре, — награно неохоче погоджується Темний. Ця історія доволі довга, та я спробую коротко описати теперішню ситуацію. Тих людей, що загрожували життю Максима, як я тобі й казав, вдало вдалося вирахувати та знешкодити.

– Це добре, та що ти маєш на увазі під словом, знешкодити? — наперед боячись відповіді напружено перепитую у коханого. Мені просто необхідно було це знати, адже напередодні я бачила у Тимофія пістолет.

– Та ні, крихітко, — з усмішкою промовляє чоловік. – Це не те що ти зараз подумала, — одразу відповідає ніби прочитавши мої думки. – Ті виродки, що полювали на мене та Макса були американськими найманцями за головами та за них одразу взялися федерали. 

– Бог мій! — голосно з заднього сидіння вигукує мама. – Я думала таке лише у фільмах буває. І що сталося далі?

– Вони благополучно сіли у в'язницю у себе на батьківщині, — безтурботно хмикає у відповідь Тимофій.

– Так це ж чудово! — знову вставляє свою ремарку мама.

– І як же саме це відбулося? — із прищуром дивлюся на коханого.  

– Що саме? — вигукує Тім, удав, що не розуміє на що саме я натякаю. 

– Ну, якщо Максима Вікторовича ти сховав, то хто виступав в ролі наживки? — пропалюю поглядом мужній профіль коханого. 

– Ну так, я не вважав за потрібне пояснювати, та їхня так звана «облава», дійсно відбувалася за моєю безпосередньою участю. Тому, допомагаючи їх засадити, я сам того не знаючи, перейшов дорогу одній впливовій приступній організації.

– Так ти тепер у небезпеці?! — злякано видихаю, прикладаючи долоню до рота. 

– На жаль, не тільки я, а і всі близькі мені люди, — повертається до мене і дивиться пронизливо. – Та я думаю незабаром і цей підпільний комбінат накриють, а поки що всі хто зі мною контактують і мені дорогі, — мають бути під надійною охороною.

– А Максиму Вікторовичу, йому і досі загрожує небезпека? — знову відкликається мама. 

– Прямої загрози ні для кого немає, я все тримаю під своїм контролем, охорона це лише запобіжний захід доки не буде спійманий останній із банди «псів», так вони себе називають. А Макс, повірте мені, знаходиться в дуже надійному місці. Разом з Машею та новонародженою дитинкою вони поки що перебувають у моєму заміському будинку, доки не куплять собі нову квартиру, замість підірваної.

– Їм підірвали квартиру?

– У тебе є заміський будинок?

Промовляємо разом із мамою в один голос.

– Так, — відповідає Тім разом на два наші запитання. – Завтра ми туди й вирушаємо, щоб відвідати бенкет з нагоди народження первістка Свердлових.

– Дарино, у твого начальника що народилася дитина, а ти мені не говорила.

– Ма, я і сама тільки недавно дізналася, — обертаюся на жінку. 

– Може є ще щось чого я не знаю, — піді пнувши нижню губу, ображено видихає мама.

– Може і є, — роздратовано відповідаю їй. 

– Ну годі вам дівчата, давайте не будемо псувати такий гарний день підозрами й недомовками. Всі про все дізнаються свого часу, — розсудливо тягне мій наречений.

Ах так, ось воно, я ж і досі не розповіла мамі, що погодилася вийти за Тимофія. Вона точно мене вб'є. 

Нарешті діставшись додому, ми разом сідаємо перекусити. Мама ще намагалася затягнути в будинок охорону, щоб нагодувати, але хлопці надріз відмовилися туплячи очі в підлогу під грізним поглядом начальника охорони.

У мене ж вистачало сил тільки на вечерю, бо переліт, хвилювання, розлука з батьком, а потім викладена Тимофієм інформація порядком підкосила і так знесилені нерви та виснажене тіло. Попри недвозначні погляди з боку мого вже тепер нареченого єдиним моїм бажанням після вечері було прийняти гарячий душ і влягтися спати, без задніх ніг.