Злочин і кара - Достоєвський Федір
Стіни були начеб збиті з дощок з обдертими обоями, до того вже запорошеними і 'зношеними, що жовту їх краску відгадати ще було можна, але рисунку вже не можна було розпізнати ніякого. Одна часть стіни і стелі була скісна, як звичайно в мансардах, тільки туди ішли сходи.
Свидригайлов поставив свічку, сів на ліжко і задумався. Але дивний і безнастанний шепіт, що на часи піднимався майже аж до крику в сусідній кімнаті, звернув наконець його 7вагу. Сей шепіт не переставав від тої хвилі, як він увійшов. Він став прислухуватися: хтось сварив і трохи не зі сльозами докоряв другому, але чути було тільки оден голос. Свидригайлов встав, заслонив рукою свічку і на стіні зараз блиснула щелинка; він підійшов і став заглядати. В кімнаті трохи більшій від тої, яку він занимав, було двох людей. Оден з них без сурдута, з незвичайно кучерявою головою і з червоним, запаленим лицем, стояв в оркторській позі, розставивши ноги, щоб удержати рівновагу, і, ударяючи себе рукою в груди, патетично докоряв другому за те, що той у-богий і що навіть чину не має ніякого, що він витягнув його з болота і що, коли захоче, тоді і може вигнати його, та що все те бачить оден тільки палець Всевишнього. Приятель, котрому діставались ті докори, сидів на кріслі і виглядав як чоловік, що йому страх хочеться чихнути, але котрому се ніяк не удається. Він зрідка, баранячим і мутним поглядом4 позирав на бесідника, тільки видимо не мав ніякого поняття, про що говорить і ледви навіть чи і слухав його. На столі дого-рювала свічка, стояла майже порожна фляшка горівки, чарки, хліб, склянки, огірки і начиння до чаю, котрий давно вже був випитий. Оглядівши уважно сю картину, Свидригайлов безучастно відійшов від щелини і сів знов/ на ліжко.
• Обірванець, вернувшися з чаєм і з телятиною, не міг удержатися, щоб не запитати ще раз: "Чи не треба ще чого-небудь?" і почувши ще раз заперечуючу відповідь, віддалився оконечно.
Свидригайлов накинувся на чай, щоби загрітись, і вилив чарку, але зїсти не міг ані куска, бо стратив дочиста апетит. У него видимо починалась лихорадка. Він зняв з себе пальто, жакет, закрутився в покоивало і ляг на постіль. Йому було досадно:
— Все-ж на сей раз ліпше би бути здоровим, — подумав він і усміхнувся.
В кімнаті було душно, свічка горіла темно, на дворі шумів вітер, десь-там в куті скребтала миш, та і в цілій кімнаті начеб пахло мишами і чимсь шкіряним. Він лежав і маячив; одна гадка переганяла другу. Здавалось, йому дуже би хотілось хоч до чого небудь особливо привязатись уявою.
— Се під вікном мабуть якийсь сад, — подумав він, — шумлять дерева; як я не люблю шуму дерев в ночи, в бурю і в темноту; погане вражіння!
І він згадав, як переходячи недавно тому біля Петрів-ського парку, аж з відразою подумав про него. Тут він пригадав при спосібности і .... ків міст і Малу Неву, йому відразу зробилось якось холодно, як перше, коли він стояв над водою.
— Ніколи, ціле моє життя не любив я води, навіть на картині, — подумав він наново і зараз знов усміхнувся на одну чудну гадку: — Адже ось, здається, тепер повинно би бути усе байдужне, що дотикаєсь до сеї естетики і комфорту, а я от якраз і перебірчивий став, неначе той звір, що доконче місце собі вибирає... в подібнім випадку. Якраз треба було повернути передше на Петрівський! Тілько показалось темно, холодно, хе! хе! Мало що не приємних вражінь захотілось!... Але чого я свічку не гашу?
І він загасив свічку.
— У сусідів полягали, — подумав він, не видячи світла з тій щелині. — Ну, Марто Петрівно, ось би тепер вам і зави-тати, і темно, і місце пригоже, і хвилина оригінальна. А воно якраз тепер і не приходите ...
Йому нараз чогось там нагадалось, як недавно тому на годину перед виконанням замислу на Дунечку, він радив Раскольнікову поручити її опіці Разумихіна.
— В самім ділі я, здається, більше щоб подразнити самого себе, отеє тоді говорив, що і відгадав Раскольніков. А все-ж таки шельма сей Раскольніков, богато на собі переносив. Більшим шельмою може стати з часом, коли дур з него вилетить, а тепер надто вже жити йому хочеться. Дотично сего пункту сей нарід — падлюки. Ну, та чорт з ним, як собі хоче, мені що.
йому заєдно не спалось. Мало помалу чаруючий образ Дунечки почав ставати перед ним і нараз дрощ перебігла по його тілі.
— Ні, се вже пора тепер покинути, — подумав він очунявши, — тр.еба про що небудь инше думати. Чудно і смішно: до нікого я ніколи не мав особлившої ненависти, навіть мстити ніколи особливо не захочувалось, а се, бач, недобра признака, недобра! Спорити також не любив і не горячився, знову недобра признака! А скілько я її, бувало, наобіцював — фу, до ката! Та ще хоч би і робила мені які надії...
Він знову замовчав і стиснув зуби; знов образ Дуні станув перед ним цілком, як виглядала тоді, коли вистріливши у перший раз, страшно настрашилась, опустила револьвер і за-деревенівши гляділа на него, так що він два рази встиг би ухопити її, а вона і руки би не підняла на оборону, колиб він сам її не упімнув. Він пригадав, як йому в ту хвилю аж жаль стало її, мов би серце здавило йому...
— Е, до чорта! Знову ті думки; все те треба кинути, кинути! ...
Він вже забувався; лихорадочна дрощ утихала, втім начеб щось перебігло під покривалом по руці його і по нозі:
— Фу, до чорта, та се мабуть миш! — подумав він. — Се я телятину лишив на столі...
йому страх не хотілось відкриватись, вставати, мерзнути, але втім знову щось неприємно перебігло по його нозі; він зірвав з себе покривало і засвітив свічку. Дрожачи від лихорадочної студени, нагнувся він оглядіти постіль, — нічого не було; він стряс покривало і ось на простирало вискочила миш. Він кинувся ловити її; однак миш не збігала з постелі, і шниряла зиґзаками на всі боки, виховзалась з під його пальців, перебігала по руці і вкінци смикнула під подушку: він скинув подушку, але в млі ока почув, як щось вскочило йому за пазуху, шниряє по тілі, і вже за плечима, під подушкою. Він нервово задрожав і прокинувся. В кімнаті було темно, він лежав на —ліжку обвинений як перше в покривало, під вікном вив вітер:
— Що за погань! — подумав він з досадою.
Він встав і усів на краю постелі, плечима до вікна.
— Ліпше вже цілком не спати, — рішився він.
Від вікна тягнуло холодом і вогкістю; не встаючи з місця, він натягнув на себе покривало і закрутився в него. Свічки він не засвічував. Він і про ніщо не думав, тай не хотів думати; але мрії піднимались одна за одною, миготіли відривки думок, без початку і кінця і без звязи. Він неначе попадав в дрімоту. Чи то холод, чи мрака, чи вогкість, чи може вітер> що вив під вікном і холітав деревами, визвали в нім якусь упірну фантастичну наклонність і бажання, — тілько йому раз-враз почали представлятись цвіти, йому станув перед очима чудовий цвитучий краєвид; ясний, теплий, майже горячий день, святочний день! Зелені свята. Богатий, роскіш-ний сільський дворець, в англійськім смаку, цілий оброслий запашними китицями цвітів, обсаджений грядками, що тягнуться кругом цілого дому; рундук, замаєний вючимися рослинами, заставлений грядками рож, ясні, холодні сходи, застелені килимом і обставлені рідкими цвітами в китайських посудах.
Він особливо завважав в посудах з водою на вікнах китиці білих і ніжних нарцизів, що склонилися на своїх ясно-зелених, товстих і довгих бадидьках, з сильним ароматичним запахом, йому навіть відійти від них не хотілось, все-ж таки він піднявся по сходах і увійшов в велику, високу салю, і знову тут всюди, біля вікон, около відчинених дверий на терасу, на самій терасі, всюди були квіти. Долівки були вистелені свіжо накошеною пахучою травою, вікна були отворені, свіжий, легкий, холодячий воздух проникав В кімнату, пташки цвірінькали під вікнами, а посеред салі, на покритих білими атласовими пеленами столах, стояла домовина.
Отся домовина була оббита білим ґроденаплем і обшита білим густим рушом. Вінці цвітів обвивали її зі всіх сторін Ціла в квітах, лежала В ній дівчинка в білім тюлевім уборі, з зложеними і притуленими на груди, неначе виточеними із мармура руками. Тільки розпущені її коси, волосся ясної білявки, були мокрі; вінок з рож обвивав її голову. Строгий і вже закостенілий профіль її лиця був мов би виточений з мармора, але усмішка на блідих її губах була повна якоїсь не дитинячої, безмежної журби і великого суму.
Свидригайлов знав тую дівчину; ні образу, ні горючих свіч не було коло сеї домовини і не чути було молитов. Ся дівчинка була самовбийниця, — утоплениця. її було всього чотирнайцять літ, та тілько се було вже розбите серце, і во-
на погубила себе, оскорблена обидою, що нажахала і зчу-дувала сю молоду дитинячу совість, що залила незаслуже-ним соромом її ангельсько-чисту душу і вирвала послідний крик розпуки— непочутий і напрасно закінчений посеред темної ночі, в мраці, в холоді, в сирій калабані, коли вив вітер!
Свгидригайлов прокинувся, встав з постелі і ступив до вікна. Він налапав засувку і отворив вікно. Вітер дмухнув несамовито в його тісну комірку і начеб морозним инеем обліпив йому лице і покриту самою тільки сорочкою грудь. Під вікном дійсно було щось в роді саду і, здається, також забз-вочного; мабуть днями тут також співали пісенники і виносився на столики чай. Тепер же з дерев і кущів летіли в вікно краплі, було темно як в пивниці, так що ледви-не-ледви можна було розпізнати хіба якісь темні пятна, що визначали предмети. Свидригайлов нагнувшись і опершись ліктями на підвіконник, глядів вже з пять мінут, не відриваючись, в Отсю мраку. Серед темряви і ночі роздався вистріл канони, за ним другий.
— А, сигнал! Вода прибуває, — подумав він, — над ранком виступить там, де низше місце, на вулиці, заллє підземелля і пивниці, затопить щурів, і серед дощу і вітру люде пічнуть, сварячись, мокрі, переносити свс^є лахмаття на горішні поверхи ... А котра то тепер година?
І тільки він те подумав, аж десь близько, тикаючи і начеб спішачись із всеї сили, стінний годинник вдарив три.
— Еге, то за годину вже буде свитати! Чого дожидати? Вийду зараз і піду просто на Петровський: там де небудь виберу великий кущ, цілий облитий дощем, так що тільки цяточку діткнешся плечима, а міліони капель обсиплють цілу голову____
Він відійшов від вікна, запер його, запалив свічку, натягнув на себе жилетку, пальтот, надів капелюх і вийшов зі свічкою на коритар, щоб відшукати десь там сплячого між всяким дрантям і свічними недогарками обірванця, заплатити йому за кімнату і вийти з гостинниці.
— Найліпша година, годі ліпше і вибрати! — думав він.
