Злочин і кара - Достоєвський Федір
Зі спальні вже, Свидригайлов, відімкнувши двері, заперті на ключ, показав Дунечці також пусту, дожидаючу комірника кватиру. Дунечка станула на порозі, не розуміючи, длячого її завзивають оглядати, але Свидригайлов поспішив з розясненням:
— От, подивіться сюди, в отсю другу велику кімнату. Бачите двері, вони заперті на ключ. Коло дверий стоїть крісло всего одно крісло на обі кімнати. Се я приніс з своєї
кватири, щоби вигіднійше слухати. Ось там, зараз за дверми стоїть стіл Зофії Семенівни; там вона сиділа і розмовляла з Родіоном Романовичом. А я тут підслухував, сидячи на кріелі, два вечері зряду, оба рази години по дві, — і вже, розуміється, міг довідатись дещо, як ви думаєте?
— Ви підслухували?
— Так, я підслухував; тепер ходімо до мене; тут і сісти нігде.
Він привів Евдокію Романівну назад у свою першу кімнату, що служила йому за гостинну, і попросив ЇЇ сісти на крісло. Сам сів на другім кінці стола, від неї трохи не на ся-жень, тільки, здається, в очах його вже блестіло те саме по-лумя, котре так настрашило колись-там Дунечку. Вона здрі: гнулася і ще раз недовірчиво оглянулась. Рух її був мимовільний: її видимо не хотілось показувати недовіря. Але самітне положення кватири Свидригайлова таки її поразило, її хотілось конечно запитати, чи дома бодай його господиня, але вона не запитала... із гордости. До того ще— і друге, незмірно більше терпіння, ніж страх за себе, стискало її серце. Вона страшно мучилась.
— Ось ваш лист, — почала вона, поклавши його на стіл. — Хіба можливе те, що ви пишете. Ви натякаєте на якесь злочинство, доконане будьто би братом моїм. Ви надто ясно натякаєте, ви не смієте тепер відпиратись. Знайте отже, що я ще перед вами чула про ту глупу казку і не вірю її ні трохи. Се погане і смішне підозріння. Я знаю історію, знаю і як і длячого її видумали. Ви не можете мати ніяких доказів. Ви обіцяли доказати: говоріть отже! Тільки завчасу знайте, що я вам не вірю! Не вірю!...
Дунечка виповіла те поквапно, і на хвилю румянець кинувся їй в лице.
— Колиб ви не вірили, то чи могло таке статися, щоб ви поважились прийти сама до мене? Чого-ж ви отже прийшли? Єдино з цікавости?
— Не мучте мене, говоріть.
— Нічого і говорити, що ви смілива дівчина. Єй-Богу, я думав, що ви попросите пана Разумихіна товаришити вам сюди. Але його ні з вами, ні коло вас не було; я таки глядів; се відважно; хотіли, значить, пощадити Родіона Романовича. Та втім, у вас усе божественно. А що дотикається вашого брата, то що я вам скажу? Ви тільки що бачили його самі. Який?
— Та чей не на тім однім ви основуєте?
— Ні, не на тім, а на його власних словах. Адже сюди два вечері оден за другим він приходив до Зофії Семенівни. Я вам показував, де вони сиділи. Він розповів її цілу свою історію. Він вбивця. Він убив старушку-чиновницю, лихвяр-ку, у котрої і сам заставляв річи; убив також сестру її торговку, по імени Лизавету, що несподівано увійшла в час вбивства сестри. Убив він їх обі топором, котрий приніс з собою. Він їх убив, щоби ограбити, і ограбив; взяв гроші і деякі річи... Він сам все те оповів слово в слово Зофії Семенівній,-котра одна і знає тайну, але у вбивстві не брала участи ні словом, ні ділом, а противно настрашилась так само, як ви тепер. Будьте спокійні: вона його не видасть.
— Сего бути не може! — лепетала Дунечка блідими, закостенілими губами. Вона засапалась. — Бути не може, нема ніякої, ні найменшої .причини, ніякою поводу... Се лож, лож!
— Він ограбив, от і вся причина. Він взяв гроші і річи. Правда, .він, після власного свого признання, не покористав-ся ні грішми, ні річами, а заніс їх кудись там під камінь, де вони і тепер лежать. Тільки се длятого, що він не посмів покористатись.
— Та чи подібне до правди, щоб він міг украсти, ограбити? Щоб він міг про те тільки подумати? — закричала Дуня і зірвалась з крісла. — Адже ви його знаєте, бачили? Хіба-ж він може бути розбишакою?
Вона неначе благала Свидригайлова, вона весь свій страх забула.
— Тут, Евдокіє Романівно, тисячі і міліони комбінацій і можливостей. Розбишака розбиває, злодій краде, зате вони про себе і знають, що вони нікчемники; а ось я чув про одного порядного чоловіка, що почту розбив; так хто його знає, може він і в самій річи думав, що порядне діло зробив! Розумієте, я би і сам не повірив так само як і ви, колиб мені розповіли чужі люде. Але своїм власним ушам я повірив. Він Зофії Семенівній і причини всі обяснив; лише тая і ушам своїм зразу не повірила, та очам наконець повірила, своїм власним очам. Адже він сам її особисто оповідав.
— Які же ... причини?
— Справа довга, Евдокіє Романівно. Тут, як би вам се виразити, свого рода теорії, переконання, після котрого йому здається, що одиничне злочинство позволене скоро тільки головна ціль добра. Одиничне злочиньство і сто добрих діл!
Воно, нічого казати, обидно для молодого чоловіка, з таланом і з самолюбством безграничним, знати, що були би, приміром, всего тільки тисячі три і вся карієра, ціла будуччина в його життєвій ціли склались би инакше, а тимчасом нема сих трох тисяч. Додайте до того роздразнення від голоду, від тісної кватири, від яркого відчування краси свойого соціяль-. ного положення, а разом з тим ще положення сестри і матері. А гірше всего зарозумілість, та втім, Бог його знає, може бути і при добрих склонностях... Адже я його не виную, не думайте, прошу; та і не моя річ. Тут була також одна власна теорійка,^— так собі теорія, — після котрої люде розділяються, бачите, на матеріял і на властивих людей, то є на таких людей, для котрих задля їх високого положення закон не писаний, а противно, котрі самі установляють закони другим людям, мовляв, матеріялови, сміттю. Нічого, так собі теорійка; ппе théorie comme une autre. Наполеон його страшно очарував, то є властиво очарувало його те, що дуже многі ґеніяльні люде на одиничне зло не гляділи, а перекрочували через него, не ломлючи собі богато голови. Він, здається, виобразив собі, що і він ґеніяльний чоловік, — то є був про те якийсь час переконаний. Він вельми страдав і тепер страдає від думки, що теорію, бачите, поставити він умів, а перекрочити, не лом-аючи собі голови, він не втяв, значить отже він чоловік не ґеніяльний. Ну, а вже се для молодого чоловіка з самолюбством і понижаюче, в наш вік особливо.
— А грижа совісти? Ви отже, як бачу, відмовляєте йому всякого морального почуття? А хіба-ж він такий?
— Ах, Евдокіє Романівно, тепер все помутилось, та втім воно і ніколи в особлившім, бачите, порядку не було. Наші люде загалом широкі люде, Евдокіє Романівно, широкі, як наша земля, і незвичайно склонні до фантастичного, до недоладного; тільки біда бути широким без ґеніяльности. А памятаєте, як богато ми на подібну тему переговорили з вами, сидячи по вечерах на терасі в саду, кождий раз після вечері. Ще ви мені особливо тую широкість закидували. Хто знає, може в ту саму хвилю і говорили, коли він тут лежав та своє задумував. У нас, у образовано! верстви, особливо святих, нетикальних передань нема, признасьте самі, Евдокіє Романівно; хіба той або другий з'книжок собі Дещо зіставить ... або з літописей собі що-небудь виведе. Та тільки се переважно учені і в своїм роді самі чудаки, так що аж і неприлично світовому чоловікови. А впрочім мої погляди в цілости ви знаєте; я нікого рішучо не обвиняю. Сам я панок, сего і держусь. Та ми про те вже нераз говорили. Я-ж і мав щастя інтересувати зас моїми поглядами... ви дуже бліді, Евдокіє Романівно?
— Я отсю теорію його знаю. Я читала його статтю в журналі про людей, котрим все позволяється... Мені приносив Разумихін...
— Добродій Разумихін? Статтю вашого брата? в журналі? Є така стаття? Не знав я. От відай цікаве! Та куди-ж ви, Евдокіє Романівно?
— Я хочу бачити Зофію Семенівну, — проговорила слабим голосом Дунечка. — Куди до неї йдеся? Вона може вже і прийшла; я конечно, таки зараз хочу її бачити. Нехай вона....
Евдокія Романівна не могла договорити; віддих її наче ножем перетяв.
— Зофія Семенівна не вернеться до ночі. Я так догадуюсь. Вона повинна була прийти дуже скоро, коли-ж ЇЇ нема, то прийде вже дуже пізно ...
— А, так ті брешеш! Я бачу... ти брехав, брехав... ти все те брехав... Я тобі не вірю: не вірю! не вірю! — кричала Дунечка, цілком несамовита, цілком теряючи голову.
Трохи не в обмороку упала вона на крісло, котре поспішив підставити її Свидригайлов.
— Евдокіє Романівно, що з вами, опамятайтесь! От вам вода. Випийте одну глотку ...
Він бризнув на неї водою. Дунечка дрігнула і отямилась.
— Сильно поділало! — бурмотів про себе Свидригайлов, насупившись. — Евдокіє Романівно, успокійтесь! Знайте, що у него є приятелі. Ми його виратуємо, поможемо. Хочете, я вивезу його за границю? У мене грошей доволі; я за три дні дістану пашпорт. А відносно того, що він.убив, то він ще довершить богато добрих діл, так що все те загладиться; успокійтесь. Великим чоловіком ще може бути. Ну, що з вами? Як вам тепер?
— Лукавий чоловіче! Він ще наеміваєтьси. Пустіть мене...
— Куди ви? Та куди ви?
— До него. Де він? Ви знаєте? Чого ті двері заперті?
Ми сюди увійшли тими дверми, а тепер вони заперті на ключ. Коли ви успіли заперти їх на ключ?
— Адже-ж годі було кричати на всі кімнати, що ми тут говорили. Я цілком не насміваюсь; мені тільки говорити сим язиком надоїло. Ну, куди ви така пійдете? Або ви хочете зрадити його? Ви його доведете до скажености і він зрадить себе сам. Знаєте, що вже за ним слідять, вже попали на слід. Ви тільки його видасьте. Погодіть: я бачив його і говорив з ним перед хвилею; його ще можна спасти. Погодіть, сядьте, обдумаємо разом. Я на те і кликав вас, щоб поговорити про те в чотири очі і гарненько обдумати. Та сядьте-ж!
— Яким світом ви можете" його спасти? Хіба його можна спасти?
Дуня сіла. Свидригайлов сів біля неї.
— Все те від вас зависить, від вас, від вас одної, — почав він з заіскреними очима, трохи не шепотом, збиваючись і навіть не вимовляючи деяких слів від зворушення.
Дуня в перестраху відсунулась від него подальше. Він також цілий дрожав.
— Ви ... одно ваше слово, і він уратований! Я... я його виратую. У мене є гроші і приятелі. Я зараз вишлю його, я сам візьму пашпорт, два пашпорти.
