Злочин і кара - Достоєвський Федір

Ну, чого ви, приміром, так боїтесь? Чого ви відразу тепер налякались?

— Я боюся і лякаюся? Лякаюся вас? Скорше вам боятися мене, cher ami. І яка однакож недорічність. Та втім, я підхмелений, я се бачу; трохи що лиш знову не проговорився. До чорта, вино! Ей, води!

Він вхопив бутельку і без церемонії викинув її за вікно. Пилип приніс води.

— Се все дурне, — сказав Свидригайлов, намочивши полотенце і прикладаючи його до голови, — а 'я вас одним словом можу осадити і всі ваші підозріння в порох знівечити. Чи знаєте ви, що я женюся?

— Ви вже мені се і перше говорили.

— Говорив? Забув. Тілько тоді я не міг говорити напевне, бо навіть судженої ще не бачив; я тільки мав замір, ну, а тепер у мене вже є і суджена і річ скінчена, і якби тільки не орудки невідложні, то я би нехибно взяв вас і зараз до них повіз, — бо я вашої ради хочу поспитати. Ех, до чорта! Всего десять мінут остасться. Дійсно, дивіться на годинник; а втім, я вам розповім, бо се вельми цікав^нька річ ся моя женитьба, в своїм очевидно роді. — куди ви? Знову відходите? ч

— Ні, я вже тепер не відійду.

— Спраді не відійдете? Побачимо! Я вас туди завезу, се правда, покажу суджену, та тільки не тепер, а тепер нам скоро буде пора. Ви направо, я наліво. Ви отсю Ресліхову знаєте? Тую саму Ресліхову, у котрої я тепер живу, — а? Чуєте? Ні, ви що думаєте, адже се та сама, про котру говорять, що дівчина, знаєте, в воді, зимою, — ну, чи чуєте? Чуєте? Ну, так вона мені все те і склепала; тобі, говорить, так самому скучно, розвеселися на час. А я ось чоловік мрач-ний, скучний. Ви думаєте, веселий? Ні, мрачний; не шкідливий, а сиджу в кутику; инший раз три дні не розговорять. А Ресліхова отся шельма, я вам скажу, вона очевидно щось на думці має: мені звіриться жінка, я, бачите, її кину і поїду з Богом, а жінка їй дістанеться, вона її і пустить в оборот; в наших кругах, розуміється, та ще висше. Є, говорить, оден такий каліка-батько, відставний чиновник, в кріслі сидить і третий рік ногами не рушає. Є, говорить, і мати, женщина розсудлива, практична матуся, бачите. Син десь в губернії служить, не помагає. Донька вийшла замуж і не навіщає, а на руках два маленькі свояки (своїх, бачите мало), та взяли, не скінчивши курсу, з гімназії дівчинку, доньку свою послід-ню, за місяць що лиш шіснайцять літ мине, значить, за місяць її і видати можна. Се за мене, бачите.

— Ми поїхали; як се у них смішно; представляюся: поміщик, вдовець,* звісного роду, з такими а такими звязями, з капіталом, — ну, що-ж що мені пятьдесять а тій і шіснай-цяти нема? Хто-ж на те глядить? Ну, адже лакома річ, а? Адже лакома, ха! ха! Погляділи би ви, як я розговорився з татусем та з мамусею! Заплатити треба, щоби тільки поглядіти на мене.

— Виходить вона, присідає, ну, можете собі представити, ще в коротенькій сукеночці, нерозвитий пучок, паленіє, роз-горюєсь як зоря (сказали їй, очевидно). Не знаю як ви відносно жіночих личок, тільки по мойому, сі шіснайцять літ, сі дитячі ще очка, отся несмілість і сльози стидливости, — по мойому, се ліпше від краси, а вона ще до того хоч малюй. Ясненькі волосочки, в маленькі льочки закручені, губки повненькі, малинові, ніжки — чудо!... Ну, познакомились, я обявив, що спішу задля домашних обставин, і на другий таки день, чи властиво третього дня нас і благословили. З тої пори як приїду, так зараз її до себе на коліна ... Ну, паленіє, як рожа, а я цілую що хвиля; матуся знову, розуміється, научає, що се, мовляв, твій чолові^ і що се так треба, одним словом,' малина! І сей стан теперішній, зарученого, справді може б^ти і ліпший від того, який буде після вінчання. Тут те, що називається по француськи la nature et la vérité! ха! ха!

— Яз нею двічи розмовляв — куди! не глупа дівчинка; инший раз так крадькома на мене спогляне, — аж вогнем пройме. — А знаєте, у неї личко в роді Рафаелової Мадонни. Адже у Сикстинської Мадонни лице фантастичне, лице скорбної юродивої, вам се не кинулось в очі? Ну, так в тім роді. Тілько що нас поблагословили, а я на другий день на півтора тисячі і привіз: брилянтовий убір оден, перловий другий та срібну жіночу тоалєтну коробку, — от якої величини, з ріжними ріжностями, так що аж у неї, у Мадонни, бачите, личко запалилось.

— Посадив я її вчера на коліна, та мабуть вже надто безцеремонно, — ціла спалахнула і сльози бризнули та ціла горить. Вийшли всі на мінуту, ми з нею сам-на-сам остались, нараз кидається мені на шию (сама у перший раз), обнимає мене обома рученятами і кленеся, що вона буде мені послушною, вірною і доброю жінкою, що вона зробить мене щасливим, що вона віддасть ціле своє життя, кожду мінуту свого істновання, все, все пожертвує, а за все те бажає мати від мене тільки моє поважання і "більше мені", говорить, — "нічого, нічого, нічого не треба, ніяких подарунків!" Признасьте самі, що вислухати подібне признання, на самоті, від такого шіснайцятьлітного ангелика, в тюлевім одіню, з закрученими льоками, з краскою дівочого сорому і зі сльозами ентузіязму в очах, — признасьте самі, воно доволі по-надне. Адже понадне? Адже стоїть чого-небудь, а? Ну, адже стоїть? Ну ... ну слухайте ... ну, їдьмо до моєї судженої... тільки не зараз!

— Так отже в вас отся чудовищна ріжниця літ і розвит-тя будить лакімство! І чи справді ви таки з нею женитесь?

— А що-ж? Адже кождий про себе сам промишляє і най-веселійше той і жиє, хто найліпше себе зуміє одурити. Ха! ха! Та що ви в чесноту, слухайте, так цілим дишлем в'їхали? Пощадіть, батюшка, я чоловік грішний. Хе! хе! хе!

— Ви однакож намістили діти Катерину Іванівни. А втім... а втім ви мали на се свої причини ... я тепер все розумію.

— Дітей я загалом люблю, я дуже люблю дітей, — захохотав Свидригайлов. — Відносно сего я вам можу навіть розповісти дуже цікавий епізод, котрий і до сеї пори ще не скінчився. Першого таки дня по приїзді пішов я по ріжних СИХ кльоаках, ну, після семи, бачите, літ так і накинувся. Ви навірно завважали, що я з своєю компанією не спішу сходитись, то є з давними товаришами і приятелями. Ну, та і як можна найдовше без них потягну. Знаєте: у Марти Петрівни на селі мене до смерти замучили спомини про всі ті таємничі місця і містечка, в котрих хто знає, той богато може найти. Чорт візьми! Нарід пиячить, молодіж образована від бездільности переговорює в неосущимих снах і мріях чудовачіє в теоріях; відкись там Жиди наїхали, збивають грошики, а все инше гуляє і тратить. Так і дихнуло на мене се місто від першого разу знакомим запахом. Попав я на оден так званий вечер з танцями, — кльоака страшенна (а я люблю кльоаки, іменно як найпоганійші), ну, розуміється, канкан невиданий і яких за моїх часів і не було. Так, пане, в тім є справдішний поступ. Нараз, дивлюся, дівчинка літ чотирнайцять, миленько одіта, танцює з одним віртуозом; другий перед нею візаві. А біля стіни, на кріслі, сидить її мати. Ну, можете собі представити, який канкан! Дівчина мішається, паленіє, наконець обидившись починає плакати. Віртуоз хапає її і починає нею крутити і перед нею штуки виправляти, всі кругом регочуться і — люблю в такі хвилі нашу публику, хоч би навіть і канканову, — регочуться і кричать: "Славно, так і треба! А не волочити дітей!" Ну, про мене се байка, та і діла мені ніякого: чи льоґічно чи не льоґіч-но самі себе вони утішають! Я зараз моє місце побачив, підсів до матері і починаю про те, що я також приїзжий, що які тут самі невіжі, що вони не уміють пізнати справдішних достоїнств і мати приналежне поважання; дав знати, що у мене грошей купа, накинувся завезти в своїй кареті; довіз домів, познакомився (в якійсь там комірці, нанятій з другої руки, стоять, тільки що приїхали). Мені обявили, що моє знакомство і вона і донька її можуть принимати не инакше як за честь; довідуюсь, що у них ні кола, ні двора, а приїхали старатись о щось в якімсь уряді; предкладаю услуги, гроші; довідуюсь, що вони через помилку поїхали на вечер, думаючи, що дійсно танцювати там учать; предкладаю помагати з своєї сторони на виховання молодої дівчини, на француську мову і танці. Принимають з одушевлениям, уважають за честь, і до сеї пори знакомий ... Хочете, поїдемо, — тільки не зараз.

— Оставте, оставте ваші підлі, низькі анекдоти, розпу-стний, низький чоловіче!

— Шіллєр, Шіллєр ось наш, Шіллєр, бачите! Куди чеснота пішла гніздитись. А знаєте, я нароком буду вам такі річи розповідати, щоби чути ваші виклики. Розкіш!

— Нічо з того не буде, бо хіба я сам собі в отсю хвилю не смішний? — зі злобою воркнув Раскольніков.

Свидригайлов реготався на ціле горло; наконець кликнув Пилипа, заплатив і почав вставати:

— Ну, та і пяний вже я, доста балаканини! —— сказав він. — Розкіш!

— Ще щоб вам не зазнати розкоші! — сказав Раскольніков. також встаючи; — хіба-ж для зужитого розпустника се не розкіш оповідати про подібні виправи, — в пору, коли мається на оці якийсь чудовищний замір в тім самім роді, — та ше при таких обставинах і такому чоловікови як я?... Хоч трохи розгріває.

— Ну, коли так, — навіть з деяким зачудуванням відповів Свидригайлов, приглядаючись Раскольнікову, — коли так, то ви і самі порядний цинік. Матеріял по крайній мірі містите в собі дуже спорий. Відчувати богато можете, богато ... Ну, та ви і робити, очевидно, богато можете. Але доста. Дуже жалую, що з вами так мало переговорив, та ви від мене не втечете ... От підождіть тільки ...

Свидригайлов вийшов з гостинниці. Раскольніков пішов за ним. Свидригайлов був однакож не надто підхмелений; в голову тільки на хвилину вдарило і се уступало з кождою •мінутою. Він був чимсь дуже занятимй, чимсь незвичайно важним, і хмурився. Якесь дожидання очевидячки ворушило його і непокоїло. З Раскольніковом в послідній хвилі він якось нараз змінився і з кождою мінутою ставав чим раз більше нечекним і насмішливим. Раскольніков все те завважав і також занепокоївся. Свидригайлов став йому вельми підозрілий; він рішився пійти за ним. J

Зійшли на тротуар. 1

— Вам направо, а мені наліво, або може і на оборот, тільки — adieu mon plaisir, до милого побачення!

І він пішов на право в сторону Сінної.

V.

Раскольніков пішов вслід за ним.

— Се що! — закричав Свидригайлов обертаючись. — Адже я, здається, сказав ...

— Се значить те, що я від вас тепер не відступлю.

— Що-о-о?

Оба остановились і оба з мінуту гляділи оден на другого, якби міряючись.

— Із всіх ваших папів пяних оповідань, — різко відрізав Раскольніков, — я заключив на певне, що ви не тільки не залишили ваших підлих замислів на мою сестру, але навіть більше ніж коли небудь ними заняті.