Злочин і кара - Достоєвський Федір

А коли і тепер має? Майже навірно можна сказати, що має. А коли тепер, провідавши його тайну і таким чином одержавши над ним власть, він захоче ужити її яко оружжя против Дуні?

Думка та иноді навіть у сні мучила його, та що лиш тепер перший раз вона явилась йому так свідомо ясно, коли він ішов до Свидригайлова. Сама вже думка та приводила його в мрачне роздразнення. По перше, тоді вже все зміниться, навіть в його власнім положенню: треба буде таки зараз відкрити тайну Дунечці. Треба буде може бути видати самого себе, щоб відвернути Дунечку від якого там необачного кроку. Лист? Нині рано Дуня дістала якийсь лист! Від кого в Петербурзі могла-б вона діставати листи? (Хіба Лужин?).

Правда, там пильнує Разумихін; але Разумихін нічого не знає. Може бути треба буде звіритись і Разумихінови. Раскольніков з омерзінням подумав про те.

Як би там не було, Свидригайлова треба побачити як можна найскорше, рішив він про себе оконечно. Слава Богу, тут не стільки іде о подробиці, скільки о саму суть діла; одна-кож, коли тільки спосібний він, коли Свидригайлов що не-будь наміряє проти Дуні, — то ...

Раскольніков так дуже подався за весь той час, за цілий той місяць, що вже не міг рішати тепер подібних питань инакше, як тільки одним порішенням: "тоді я убю його", — подумав він в холодній розпуці.

Важке чувство придавило його серце; він задержався на середині вулиці і став роззиратись: якою дорогою він іде і куди він зайшов? Він находився на ... ськім проспекті, кроків трийцять або сорок від Сінної, котру перейшов. Цілий другий поверх дому наліво був занятий гостинницею. Всі вікна були відчинені наостіж; гостинниця, судячи по двигаючихся тінях в вікнах, була битком набита. В салі гомоніли пісні, зве-ніли клярнет, скрипка і гремів турецький бубен. Давались чути жіночі верески. •

Він вже хотів вернутись назад, не розуміючи, чого він завернув на ... ський проспект, коли втім в однім із крайних, отворених вікон гостинниці побачив Свидригайлова, котрий сидів біля самого вікна за чайним столом, з люлькою в зубах. Се страшно^ до перераження тронуло його. Свидригайлов слідив і оглядав його мовчаливо і, що також зараз поразило Раскольнікова, здається, хотів вже вставати, щоб по тихоньки успіти втечи, поки його не завважали.

Раскольніков зараз зробив вид, що начеб і сам не завва-жав його і глядить задумавшись вбік, але сам не переставав слідити його краєм ока. Серце його лячно билось. Так і є: Свидригайлов очевидно не хоче, щоб його бачили. Він відняв від губ люльку і вже хотів забиратись; але піднявшись і відсунувши крісло, мабуть нараз завважав, що Раскольніков його бачить і слідить. Між ними збулось щось похоже на сцену їх першої стрічі у Раскольнікова, коли той спав. Мудерна усмішка показалась на лиці Свидригайлова і чим раз більше розширялась. І той і другий знали, що оба бачать і слідять себе взаїмно. Наконець Свидригайлов голосно розхохотався.

— Ну, ну! Ходіть вже, коли хочете, я тут! — крикнув він з вікна.

Раскольніков піднявся в гостинницю.

Він найшов його в дуже маленькій, задній кімнатці з одним вікном, що притикала до великої салі, де на двайцяти маленьких столиках при криках нужденного хору співаків, пили чай купці, чиновники і велика сила ріжного народу. Відкись там долітав стук куль на білярді. На столику перед Сввдригайловом стояла почата бутелька шампанського і лямпка, до половини повна вина. В кімнатці находились ще хлопчик-катаринкар, з маленькою ручною катаринкою і здоровенна, румяна дівка, в піднятій юбці і в тирольськім капелюсі з лентами, співачка, літ вісімнайцяти, котра не зважаючи на хорову пісню в другій кімнаті, співала при супроводі катаринки досить сильним контральтом якусь лакейську пісню...

— Ну, і доста! — перервав її Свидригайлов при вході Раскольнікова.

Дівчина таки зараз перервала і задержалась у вв,ічливім дожиданню. Співала вона свою римовану лакейщину також з якимсь серіозниМ і ввічливим відтінком на лиці.

— Ей, Пилипе,1 лямпку! — крикнув Свидригайлов.

— Я не буду пити вина, — сказав Раскольніков.

— Як хочете, я не для вас. Пий, Катрусю! Сьогодня нічого більше не буде треба, забирайся!

Він налив її цілу лямпку вина і положив жовтенький білетик. Катруся випила лямпку відразу, як пють вино жен-щини, то є не перериваючи, в двайцять глоток, взяла білєтик, поцілувала Свидригайлова в руку, котру той зовсім серіозно допустив поцілувати, і вийшла з кімнати, а за нею винісся і хлопчик з катаринкою.

Обоє вони були приведені з вулиці. Свидригайлов і тижня ще не жив в Петербурзі, а вже усе коло него було на якійсь патріярхальній стопі. Послугач гостинниці, Пилип, також був вже ,,знакомий" і підлещувався. Двері до салі запирались; Свидригайлов в отсій кімнатці був як у себе дома, і проводив в ній може бути цілі дні. Гостиння була негарна, погана і йавіть не середньої руки.

— Я до вас ішов і за вами шукав, — почав Раскольніков. — Та длячого тепер я нараз завернув на ... ський проспект з Сінної? Я ніколи сюди не завертаю і не заходжу. Я беру звичайно з Сінної направо. Та і дорога до вас не сюди. Тільки завернув, ось і ви! Се дивне!

— Чого-ж ви просто не скажете: се чудо!

— Бо се може бути тільки припадок.

— Що за склад у всего того народу! — зареготався Свидригайлов, — не признається, хоч би навіть в душі і вірив в чудо! Адже вЖе самі говорите, що може бути тільки припадок. І які тут оден в другого труси відносно свого власного переконання, ви представити собі не можете, Родіоне Романовичу! Я не про вас. Ви маєте своє власне переконання і не побоялись мати його. Тому то ви і знадили мою цікавість.

— Більше нічим?

— Та і сего, думаю, досить.

Свидригайлов був очевидно трохи підохочений, але всего лиш на капельку; вина випив він не більше як иів лямпки.

— Мені здається, ви прийшли до мене скорше, чим ло-відались про те, що я сиосібний мати те, що ви називаєте власним переконанням, — завважав Раскольніков.

— Ну, тоді була инша справа. Кождий робить, що йому треба і що знає. А дотично чуда скажу вам, —що ви мабуть сі останні два-три дні проспали. Я вам сам назначив сю гостин-ницю і ніякого тут чуда не було, що ви просто сюди прийшли; сам обяснив всю дорогу, описав місце, де вона стоїть, і сказав години, в котрих мене тут застати можна. Памятаєте?

— Забув, — відповів з здивуванням Раскольніков.

— Вірю. Двічи я вам говорив. Адреса відчеканилась у вас в памяти механічно. Ви і завернули сюди механічно, а тимча-сом вірно після адреси, самі того не знаючи. Я і говорячи, бачите, тоді до вас, не сподівався, що ви мене зрозуміли. Надто ви вже себе зраджуєте, Родіоне Романовичу. Та ось ще: я переконаний, що в Петербурзі богато народу ходячи розмовляє з самим собою. Се місто півбожевільних. Колиб у нас були науки, то медики,. юристи і фільозофи могли би зробити над Петербургом вельми цінні замітки, кождий в своїй спеціяльности. Рідко де найдеться стільки понурих, різких і дивних впливів на душу чоловіка, як в Петербурзі. Самі кліматичні впливи не малі! Тимчасом се адміністративний центр всієї Росії і характер його мусить відбиватись на всім. Та не в тім тепер діло, а в тім, що я вже кілька раз глядів на вас з боку. Ви виходите з дому, ще держите голову просто. По двайцяти кроках ви вже її опускаєте, руки закладаєте назад. Ви дивитесь і, очевидно, ні перед собою, ні по боках вже нічого не бачите. Наконець починаєте рухати губами і розмовляти самі з собою, причім иноді ви увільняєте руку і де-клямуєте, наконець,' задержуєтесь серед дороги і надовго. Се дуже недобре, пане. Може бути вас дехто і підглядає, кромі мене, а се вже невигідно. Мені в дійсности все одно і я вас не вилщу, але ви, надіюсь, мене розумієте.

— А ви знаєте,.що за мною підглядають? — запитав Раскольніков, цікаво в него вдивляючись.

— Ні, нічого не знаю, — мов би з здивованням відповів Свидригайлов.

— Ну, так і оставте мене в супокою, — нахмурившись воркнув Раскольніков.

— Нехай, лишім вас в супокою.

— Скажіть лучше, коли ви сюди приходите пити і самі мене двічи сюди до себе звали, то чого ви тепер, коли я глядів у вікно з вулиці, ховались і хотіли втікати? Я се дуже добре завважав.

— Хе! хе! А чого ви, коли я тоді стояв у вас на порозі, лежали на своїй софі з зажмуреними очима і вдавали, мов то спите,'тоді як ви зовсім не спали? Я се дуже добре завважав.

— Я міг мати ... причини ... ви самі се знаєте.

— І я міг мати свої причини, хоч ви їх і не довідаєтесь. РаскольнікоЕ опустиЕ правий локоть на стіл, підпер

пальцями правої руки здолу свій підбородок і уважно вдивлявся в Свидригайлова. Він оглядав з мінуту його лице, котре завсігди його поражало і передше. Се було якесь дивне лице, що подобало мов би на маску: біле, румяне, з румяни-ми, feм:Iими губами, з ясно-білявою бородою і з доволі ще густим, русявим волоссям. Очи були немов би надто голубі, а погляд їх якось надто тяжкий і неподвижний. Щось було вельми і вельми неприємне в отсім гарнім і незвичайно молодечім на свої літа лици. Одіж Свидригайлова була вибаглива, літня, легка, особливо клав він вагу на гарне білля. На пальці був величезний перстень з дорогим каменем.

— Та щож, то мені і з вами ще також треба возитись?

— сказав нараз Раскольніков, виходячи з судорожною нетерплячкою просто на отверту дорогу. — Хоч ви може бути і найнебезпечнійший чоловік, коли захочете шкодити, все-ж таки я не хочу більше морочити себе з вами. Я вам покажу зараз, що не так дорожу собою, як ви мабуть думаєте. Знайте отже, я прийшов до вас просто сказати, що коли маєте все ще давнійший замір відносно моєї сестри і коли длятого думаєте чим небудь покористатись з того, що відкрили в послідний час, то я вас убю перше, заки ви мене в острог ^посадите. Моє слово святе: ви знаєте, що я зможу додержати його. По друге, коли хочете мені що небудь сказати — бо мені весь той час здавалось, що ви мов то хочете мені щось заявити, — то кажіть чим скорше, бо час дорогий і може бути дуже скоро буде вже пізно.

— Та куди-ж ви так спішитесь? — запитав Свидригайлов. цікаво йому приглядаючись.

— Кождий робить, що йому треба і що знає, — мрачно і нетерпеливо промовив Раскольніков.

— А ви що лиш домагались ствертости, а на перше таки питання і відказуєтесь відповідати, — завважав Свидригайлов з усмішкою.