Злочин і кара - Достоєвський Федір

Не все-ж мені вам так взяти та і виложити, хе! хе! Инша річ: як яка вигода? Та чи знаєте ви, який вам за се наступить опуст? Адже ви коли явитесь, подумайте, в яку хвилю? Ви се тільки розсудіть! Коли другий вже на себе вину приняв і всю справу запутав. А я вам, от самим Богом клянуся, так "там* надроблю і уладжу, що ваше признання виглядати буде буцім зовсім неожидане. Всю ту психольоґію ми цілком знівечимо, всі підозріння на вас в ніщо оберну, так що ваше злочинство представиться немов якесь запоморочення, бо совісно кажу, запоморочення воно і є. Я чесний чоловік, Родіоне Романовичу, і слова свого не зломлю.

Раскольніков насуплено мовчав і поник головою; він довго думав і наконець знову усміхнувся, але усмішка його була вже покірлива і сумна:

— Ех, не треба! — промовив він, мов би вже цілком не скриваючись перед Порфіром. — Не стоїть! Не треба мені зовсім вашої пільги, ваших опустів!

— Ну, от сего то я і боявся! — горячо і якби мимохіть викликнув Порфір! — От сего то я і боявся, що не треба вам нашої пільги.

Раскольніков сумно і уважно подивився на него.

— Ей, життям не помітуйте! — говорив дальше Порфір. — Богато ще його перед вами. Як то не треба пільги, як не треба? Нетерпеливий ви чоловік.

— Чого богато ще переді мною?

— Життя!

— Або-ж ви пророк, або-ж ви знаєте, як богато?

— Шукайте і найде-ґе. Вас може бути і Бог на тім і ждав. Тай не вік же вони... ті ланцюшки.

— Пільга буде... — засміявся Раскольніков.

— А що, стиду буржуазного чи що настрашились? Се може бути, що і настрашились, та і самі того не знаєте, — адже ще такі молоді! А все таки не вам би боятись, ані там стидатись прийти добровільно та признатися.

— Е-ех! Чорта з того! — згірдно і з відразою прошептав Раскольніков, мов би і говорити не бажаючи.

Він вже знову було піднявся, начеб хотів кудись відходити, але знову сів в очевидній розпуці.

— Ех, яке там чорта з того! Ви стратили віру, вам осточортіло, та зараз і думаєте, що я вам грубі чемности говорю; та чи богато ви ще жили, слухайте. Чи богато ви знаєте? Теорію видумав, та і соромно стало, що обірвалась, що вже надто не оригінально вийшло! Вийшло воно погано, се правда, та ви ось все таки не безнадійний падлюка. Цілком не такий падлюка! Бодай хоч довго себе не морочив, відразу до послідних стовпів дійшов. Адже я вас за кого уважаю? Я вас уважаю за одного з таких, що їм хоч кишки тороч, а він буде стояти, та з усмішкою глядіти на мучителів, — коли тільки віру, або Бога найде. Ну, і найдіть і будете жити.

Вам по перше давно вже воздух перемінити треба. Що-ж, страдания також гарна річ. Страдає Миколка, ну, добродію, може і добре робить, що страдати хоче. Знаю, що не вірить-ся вам, — а ви лукаво не мудруйте; віддайтесь життю просто, не розбираючи; не бійтесь, просто на берег винесе і на ноги поставить. На який беріг? А я звідки знаю? Я тільки вірю, що вам ще богато жити. Знаю, що ви всі слова мої як проповідь тепер приймаєте вивчену; та хто знає, опісля згадаєте, може і придасться коли-небудь; длятого і говорю. Ще гаразд, що ви тільки старушку убили. Видумалиб ви иншу теорію, так, бути може, ще і сто міліонів раз поганійше діло би вчинили! Ще Богові може дякувати треба; звідки ви знаєте: може вас Бог для того і держить. А ви велике серце майте та менше бійтесь. Великого, дожидаючого вас сповнення ви налякались? Ні, тут вже сором лякатись. Коли зробили такий крок, так вже кріпіться. Се тільки справедливість. Отже виповніть, чого домагаєсь справедливість. Знаю, що не вірите, а єй-Богу життя принесе. Ще вам опісля злюбиться. Вам тепер тільки воздуху треба, воздуху, воздуху! Раскольніков аж здрігнувся.

— Та ви ось хто такий, — закричав він, — ви що за пророк? З висоти якого супокою величавого ви мені премудрі пророцтва голосите?

— Хто я? Я скінчений чоловік, більше нічого. Чоловік бути може такий, що має серце, що дещо і знає, бути може, але вже цілковито скінчений. А ви — инша річ: вам Бог життя приготовив (а хто знає, може і у вас воно так тільки димом перейде, нічого не буде). Ну, що-ж, що ви в другий відділ людей перейдете? Не вигоди-ж вам жалувати, вам, бачите, з вашим серцем? Що-ж, що вас може бути надто довго ніхто не побачить? Не в часі річ, а в вас самім. Станьте сонцем, вас всі і побачать. Сонцю перше всего треба бути сонцем. Ви чого знову усміхаєтесь: що я такий Шіллєр? І бюся о заклад, ви думаєте, що я вам тепер підлещуюсь! А що-ж, може бути і в самім ділі підлещуюсь, хе! хе! хе! Ви мені, Родіоне Романовичу, на слово, ну, нехай буде, і не вірте, чом ні? Навіть і ніколи не вірте вповні, —се вже така моя вдача, признаюся; тільки ось що додам: наскілько я низький чоловік і наскілько я чесний, самі, здається, можете розсудити!

— Ви коли мене думаєте арештувати?

— Так добу ще одну, або півтора можу ще дати вам погуляти. І Іодумайте-но, голубчику, помоліться-но Богу. Та і вигіднійше, єй-Богу, вигіднійше.

— А-ну, я втечу? — якось дивно усміхаючись запитав Раскольніков.

— Ні, не втечете... Мужик втече, модний сектяр втече, — лякей чужої думки, — бо йому тільки кінчик пальчика показати, так він на ціле життя в що хочете повірить. А ви вашій теорії таки вже не вірите, — з чим же ви втечете? Та і чого вам втікати? Втікати погана річ і трудна, а вам перше всего треба життя і положення виразного, воздуху відповідного, ну, а чи ваш там воздух? Втечете і самі вернетесь. Без нас вам годі обійтися. А засадив би я вас в тюрму, бачите, — ну, місяць, ну, два, ну, три посидите, а там, нараз і згадаєте моє слово, самі і явитесь, та ще як, аж собі самому несподівано. Самі ще годину перед тим знати не будете, що прийдете признатись до вини. Я навіть ось переконаний, що ви "страдания" надумаєтесь приняти; мені, правда, на слово тепер не вірите, а самі на тім остановитесь. Бо страдания, Родіоне Романовичу, велика річ; ви не дивіться на те, що я потовстів, не бідую, але за те знаю, смійтесь або ні: в страданию є ідея. Миколка розум має. Ні, не втечете, Родіоне Романовичу.

Раскольніков встав з місця і взяв шапку. Порфір Петрович також встав.

— Пійдете перейтися? Вечер, бачите, буде гарний, тілько тучі коби не було. Та втім і ліпше, якби відсвіжило ...

Він також ухопив за шапку.

— Ви, Порфіре Петровичу, прошу, не забирайте собі в голову, — з строгою найстійчивістю промовив Раскольніков, — що я вам сьогодня признався. Ви чоловік чудний і слухав я вас з простої цікавости. А я вам ні до чого не признався ... запамятайте се.

— Ну, та вже знаю, запамятаю, — ух його, аж дрожить! Не трівожтеся, голубчику; ваша воля нехай буде. Перейдіться трохи, тільки надто вже богато, послухайте, не треба гуляти. На всякий випадок Є у мене ще також до вас одна маленька просьба, — додав він, понизивши голос, дразлива вона, але важна: колиб, значить на всякий припадок (в що я впрочім не вірю і до чого уважаю вас цілком не спосіб-ним), колиб на припадок, — ну так, на всякий припадок, — прийшла вам охота в тягу сих сорок-пятьдесяти годин як небудь діло покінчити инакше, фантастичним яким способом, — оттак рученьку на себе підняти (здогад поганий, ну, та вже ачей мені за него вибачите), то — оставте коротку, але докладну записочку. Так дві стрічки, дві тільки стрічечки, і про камінь згадайте: благороднійше буде, добродію. Ну, до побачення ... Добрих думок, благих починів!

Порфір вийшов якось так зігнувшись і начеб уникаючи глядіти на Раскольнікова. Раскольніков підійшов до вікна і і з роздразненою нетерпеливістю вижидав часу, кили після його обчислення той вийде на вулицю і віддалиться трохи. Потім поспішно вийшов і сам з кімнати.

III.

Він спішив до Свидригайлова. Чого він міг надіятись від отсего чоловіка — він і сам не знав. Все-ж таки в сім чоло-віці крилась якась власть над ним. Пізнавши се раз, він вже не міг успокоїтись, а тепер дотого ще і прийшла пора.

По дорозі одно питання особливо мусило його: чи був Свидригайлов у Порфіра? |

Скілько він міг судити і на що він присягнув би, — ні, не був! Він подумав ще і ще, пригадав цілу гостину Порфіра і рішив: ні, не був, розуміється, не був!

Але коли не був ще, то піде, чи не піде він до Порфіра?

Тепер, в ту хвилю йому здавалось, що не піде. Длячого? Він не міг би обяснити і того, та колиб і міг обяснити, то тепер він би не став над тим особливо ломити собі голову. Все те його мучило, і рівночасно йому було якось мов би не до того. Дивна річ, ніхто би, може бути, не повірив тому, але про свою теперішню, дожидаючу судьбу, він якось лиш слабо, розсіяно суятився. Його мучило щось инше, о много більше важне, незвичайне, — таки про него самого і не про кого другого, а все-ж,таки щось инше, щось головне. Дотого ще він чув безконечну душевну втому, хоч розум його сего поранку дописував ліпше, ніж за всі ті послідні дні.

Та і чи оплатилось би тепер, після всего, що було, старатись побіджати'всі ті нові мізерні трудности? Чи оплатилось би, приміром, старатись інтригувати, щоб Свидригайлов не ходив до Порфіра; студіювати, пізнавати, тратити час на якого там Свидригайлова!

— О, як йому все те надоїло!

А тимчасом він все таки спішив до Свидригайлова; чи не дожидав він може чого небудь від него нового, вказівок"; виходу? Адже і за соломку хапаються! Чи не судьба, чи не інстинкт який зводив їх до купи? Може бути се була тільки утома, розпука; може бути треба було не Свидригайлова, а когось иншого, а Свидригайлов тільки так тут підвернувся. Зоня? Та і пощо-ж пішов би він тепер до Зоні? Знову просити у неї її сліз? Та і страшна була йому Зоня. Зоня представляла собою неумолимий засуд, порішення без переміни. Тут — або її дорога або його. Особливо в отсю хвилю, він не годен був її бачити. Ні, чи не ліпше видобути від Свидригайлова: що се таке? І він не міг не признатись в душі, що і дійсно той на щось там йому давно вже начеб потрібний.

Ну, все-ж таки, що може бути межи ними спільного? Навіть і злочиньство не могло би бути у них однакове. Сей чоловік до того ще надто був неприємний, очевидячки роз-пустний, без сумніву хитрий і обманчивий, і може бути дуже лукавий. Про него ходять такі оповідання. Правда, він заняв-ся дітьми Катерини Іванівни; та хто знає длячого і що се означає? У сего чоловіка вічно якісь заміри і проекти.

Блискала раз-по-раз у всі ті дні у Раскольнікова ще одна дуМка і страшенно його непокоїла, хоч він навіть старався проганяти її від себе, так вона була тяжка для него! Він думав иноді: Свидригайлов безнастанно крутився около него, та і тепер крутиться; Свидригайлов провідав його тайну; Свидригайлов мав заміри проти Дуні.