Злочин і кара - Достоєвський Федір

— Вам заєдно здається, що у мене якісь там ціли, і длятого і глядите на мене з недовірям. Що-ж, се цілком понятие в вашім положенню. Але як я не бажаю зійтися з вами, я все таки не візьму на себе труду переконати вас про противне. Єй-Вогу, гра не стоїть свічок, як кажеться в француській иословиці, та і говорити, бачите, з вами я ні про що таке особливе не задумував.

— Чого-ж я тоді вам так.подобався? Адже ви коло мене направду крутились?

— Та попросту яко коло предмету цікавого для слідження. Мені сподобались ви фантастичністю вашого положення,

— от чим! Крім того ви брат особи, котра мене дуже занимала і, наконець, від самої тої особи в свій час я страх богато і часто наслухався про вас, з чого і заключив, що ви маєте на неї великий вплив. Або-ж сего мало? Хе-хе-хе! А втім, признаюсь, ваше питання для мене вельми запутане і мені трудно на него вам відповісти. Ну, от хоч би: адже, ви прийшли до мене тепер мало того що за ділом, а за чим-небудь новісеньким? Або-ж не так? Не так? — наставав Свидригайлов з лукавою усмішкою. — Ну, представте-ж собі після того, що я сам, бачите, ще їдучи сюди, в вагоні на вас таки числив, що ви мені також скажете дещо новісенького, і що від вас таки удасться мені дечим для себе похіснуватись! От які ми богачі!

— Чим таким для себе похіснуватись?

— Та що вам сказати? Хіба я знаю чим? Бачите, в якій дірі цілий час пересиджую і се мені любо, чи радше не те щоб любо, а так треба-ж де небудь сісти. Ну, от хоч отся бідна Катруся — бачили? ... Ну, був би я приміром, хоч обжора, клюбовий гастроном, а то що я можу їсти! (Він ткнув пальцем в кут, де на маленькім столику, на бляшаній тарілці, стояли останки поганенького біф-стика з бараболею). Та правда, чи обідали ви? Я перекусив і більше не хочу. Вина, приміром, цілком не пю. Кромі шампанського ніякого, та і шампанського, бачите, за цілий вечір одну лямпку вицив — голова болить. Отеє я тепер, щоб покріпитись, велів подати, бо збираюся кудись там, і ви бачите мене в особливім розположенню духа. Я длятого перше укривався як школяр, бо думав, що ви мені перешкодите; однакож, здається (він виняв годинник), можу ще перебути з вами годину; тейер пів до пятої. Чи повірите, колиб бодай чим небудь за-нимався; ну, колиб був поміщиком, ну, батьком, ну, уланом, фотографом, журналістом ... н-нічого, ніякої спеціальносте. Иноді аж скучно. Дійсно думав, що ви мені скажете що небудь нового.

— Та хто ви такі і чого ви сюди приїхали?

— Я хто такий? Ви знаєте: дворянин, служив два роки при кінноті, опісля так, тут по Петербурзі волочився, відтак оженився з Мартою Петрівною і жив на селі. От моя біографія!

— Ви, здається, грач?

— Ні, який я грач? Шулєр — не грач.

— А, ви були шулером?

— Так, був ,і шулером.

— Що-ж, вас били иноді?

— Бувало і таке. А що?

— Ну, адже визвати на поєдинок могли ... Се-ж оживляє.

— Не перечу, але слухайте, я не майстер фільозофувати. Признаюсь вам, я сюди більше ради бабів приїхав.

— Зараз як тільки похоронили Марту Петрівну?

— Ну, так, — усміхнувся з побіджаючою щирістю Свидригайлов. — Так що-ж? Вам, видно, воно не подобається, що я про женщин говорю?

— Питаєте, чи мені подобається розпуста?

— Розпуста? Ну, от ви куди! А втім, по порядку наперед відповім вам відносно бабів; знаєте, мене бере охота балагурити. Скажіть, чого я буду себе здержувати? Пощо-ж покидатись баб, коли я бодай хоч до них ще охотник? По крайній мірі заняття.

— Так ви тут тільки на одну розпусту надієтесь?

— Ну, так що-ж, ну, і на розпусту! Але-ж влізла вам в голову тая розпуста. Та люблю, по крайній мірі, пряме питання. В отсій розпусті будь-що-будь є щось постійного, основаного навіть на природі, котре і довго ще, і з літами може бути не так скоро погасиш. Признасьте самі, чи-ж не заняття в своїм роді?

— От видумали? Се хороба і то небезпечна.

— А, от ви куди? Я признаю, що се хороба як і усе, що переходить міру, — однакож се, по перше, у одного так, у другого инак, а по друге ще, розуміється, у всім треба держати міру, рахунок, хоч і. нікчемний, та що-^к чинити? Не будь сего, адже так застрілитись пришилось би. Я признаю, що порядний чоловік обовязаний скучати, все-ж таки, бачите ....

— А ви могли би застрілитись?

— Ну, от! — з відразою крикнув Свидригайлов. — Будьте ласкаві, не говоріть про те, — додав він поспішно і навіть без всякого фанфаронства, котре виявлялось у всіх його до-теперішних словах. Аж лице його мов би то змінилось. Признаюсь до поганої слабости, але що робити: боюся смерти і не люблю, коли говорять про неї. Чи знаєте, що я містик почасти?

— А! привиди Марти Петрівни! Що-ж, ходить дальше? —г Ну її, не згадуйте; в Петербурзі ще не приходила; та

і чорт з нею! — крикнув він З якимсь роздразненим видом. — Ні! Говоріть радше про те... та впрочім ... Гм!... Ех, мало часу; не можу я з вами довго оставатись, а жаль. Було би ще дещо розповісти.

— А що у вас, женщина?

— Так, женщина, така несподівана одна пригода... ні, я не про те.

— Ну, а гидь, погань всеї тої обстанови на вас вже не ділає? Вже стратили силу задержатись?

— То ви ще і на силу претендуєте? Хе-хе-хе! Здивували ви мене тепер, Родіоне Романовичу, хоч я ще перше знав, що се так буде. Адже ви толкуете мені про розпусту і про естетику! Ви — Шіллєр, ви — ідеаліст! Все те, очевидно, так і повинно бути і треба би дивуватись, якби воно було инакше, тілько, бачите, якось воно все таки дивне £ дійсности ... Ах, шкода, що часу мало, бо ви самі страх цікавий предмет! Не правда, ви любите Шіллєра? Я страх його люблю.

— Та який ви при всім тім фанфарон! — з деякою відразою сказав Раскольніков.

— Ну, бігме, ні! — хохочучи відповів Свидригайлов, — та втім, не спорю, нехай і фанфарон: але прошу, чому-ж і не пофанфаронувати, коли воно нікому не шкодить... Я сім літ пережив на селі у Марти Петрівни, тому отже накинувшись тепер на розумного чоловіка, як ви, — на розумного і в най-висшім степени цікавого, попросту рад поговорити, та крім того випив отсеї пів лямпки'Еина і вже цяпочку в голову вдарило. А головне, є одна така обставина, котра мене вельми підохотила, лиш про котру я ... промовчу. Куди-ж ви? — з перестрахом запитав нар,;.; Сі.:;др;-;га..лов.

Раскольніков почав було вставати, йому зробилось і тяжко і душно і якось маркотно, що він прийшов сюди. В Свидригайлові він найшов найпустійшого і найнікчемнійшо-го непотріба на світі.

— Е-ех! Посидьте, останьтеся, — запрошував Свидригайлов — та веліть собі принести хоч чаю. Ну, посидьте, ну, я не буду плести теревенів, про себе, розуміється. Я вам щось цікавого розповім. Ну, хочете, я вам розповім, як мене женщина, говорячи на ваш лад, "спасала"? Се буде навіть від-повідю на ваше перше питання, бо особа тая — ваша сестра. Можи розповідати? Та і час забємо.

— Розповідайте, тільки я сподіюсь, ви ...

— О, че бійтеся! Адже Евдокія Романівна навіть і в такім мер°еіінім і пустім чоловіці, як я, може викликати єдино тільки найглубше поважання.

IV.

— Ви знаєте може бути (та втім і сам я вам розповідав), — почав Свидригайлов, — що я сидів тут в тюрмі за довги, за великанську суму, і не маючи ні найменшої надії сплатити їх... Нічого розповідати подрібно про те, як викупила мене тоді Марта Петрівна; самі бачите, до якої степени дуру може часом полюбити женщина. Се була женщина чесна, зовсім не глупа (хоч і цілком без образования). Представте-ж собі, що отся таки сама зависна і чесна женщина рішилась знизитись, після многих страшних гнівів і сцен, до деякого рода контракту зі мною, котрий і додержала за весь час нашого пожиття. Діло в тім, що вона була значно старша від мене, крім того заєдно носила в роті якийсь цвяшок. Я мав на стільки свиньства в душі і своєрідної ч^есности, що заявив її без обиняків, що зовсім вірним її бути не можу. Се признання привело її в скажений гнів, тілько, здається, моя грубіянська щирість її подекуди сподобалась: ,,Видно, подумала, сам не хоче обманювати, коли заздалегідь таке говорить", — ну, а для зависної жінки се головна річ. Після довгих сліз станув між нами такого рода ус|гний договір: перше, я ніколи не покину Марту Петрівну і зіавсігди буду її мужем; друге, без її дозволу не виїду нікуди; третє, постійної любовниці не мати-му ніколи; Четверте, за се Марта Петрівна позволяє мені деколи заглядати до двірських дівчат, але не инакше, як за її тайним відомом; пяте, Боже сохрани мене полюбити женщину з нашої верстви; шесте, коли на припадок, чого нехай Бог не допустить, мене навістить яка-не-будь страсть, більша і серіозна, то я повинен признатись Марті Петрівній. Відносно останньої точки Марта Петрівна була впрочім увесь час досить спокійна. Се була розумна женщина, отже не могла на мене глядіти инакше, як на розпустника і волокиту, котрий серіозно полюбити не в силі. Тільки розумна женщина і зависна женщина, два ріжні предмети, і ось в тім то і біда. Впрочім, щоб безпри-страстно судити про декотрих людей, треба перше всего відказатись від декотрих упереджень і від буденної привички до звичайно окружаючих нас людей і предметів. На ваш суд більше, ніж на чий небудь, я маю право надіятись. Може бути ви вже надто богато чули про Марту Петрівну смішного і поганого. Дійсно, у неї були деякі вельми смішні привички; тілько скажу вам просто, що мені сердечно жаль тих многих прикростей, котрих я був причиною. Ну, і доста, буде того, здається, для дуже приличної oraison fúnebre найніжнійшій жінці найніжнійшого уужа. Коли ми попадали в незгоду, я більшою частю мовчав і не роздразнявся, і се джентельменське поступовання майже завсігди доводило до ціли; воно на неї впливало, її навіть подобалось; бували припадки, що вона мною навіть чванилась. Лиш сестриці вашої все таки не стерпіла. І яким світом воно сталося, що вона осмілилась взяти таку красавицю в свій дім за гувернантку! Я обясняю тим, що Марта Петрівна сама залюбилась в неї і аж на мене сердилась зразу за моє постійне мовчання про вашу сестру, за те, що я так рівнодушний на її безнастанні і влюблені відзиви про Евдокію Романівну. Сам не розумію, чого її хотілось! Ну, вже розуміється, Марта Петрівна розповіла Евдокії Ро-манівній про мене все, що тільки знала. У неї була нещасна привичкаь кождому а кождому розповідати всі наші родинні тайни і перед кождим раз-враз на мене жалуватись; як же було пропустити такого нового любого приятеля? Догадуюся, що у них і розмови иншої не було як про мене, і вже без сумніву Евдокії Романівній стали звісні всі ті мрачні, таємничі сказки, що то їх мені приписують...