Злочин і кара - Достоєвський Федір

Він ніколи ще не бачив і не сподівався у него такого лиця..— Дивна сцегіа зайшла у послідний раз між нами, Родіоне Романовичу. Воно, правда, і при першій нашій стрічі відігралась між нами також дивна сцена; але тоді... Ну, тепер вже одно до одного! От що, пане: я може бути і надто в ваших очах провинився перед вами; я се признаю. Адже ми як розстались, чи памятаєте: у вас нерви співають і коліна дрожать, і у мене нерви співають і коліна дрожать. І бачите, якось воно навіть і непорядно між нами тоді вийшло, не по людськи. А все-ж таки ми порядні люде; то є, на всякий спосіб, перше всего порядні люде; се треба памятати. А то, згадайте, до чого доходило ... цілком вже навіть і неприлично.

— Щож се він, за кого мене держить? — з задивом запитував себе Раскольніков, піднявши голову і повними очима глядячи на Порфіра.

— Я прийшов до переконання, що нам отверто поступати тепер ліпше, — говорив дальше Порфір Петрович, трохи відвернувши голову і спустивши очі, начеб не хотів трі-вожити більше с^оїм поглядом свою дотеперішню жертву і начеб погорджував своїми давнійшими способами і штучками. — Так, пане, такі підозріння і такі сцени трсвати довго не можуть. Розлучив нас тоді Миколка, а то я не знаю, до чого би між нами дійшло. Сей проклятий мішанище пересидів у мене тоді за перегородкою, — можете собі се представити? Ви очевидно вже се знаєте; та і самому мені відомо, що він до вас опісля заходив; але те, що ви тоді думали, того не було: ні за ким я не посилав і нічого ще тоді не зарядив. Запитаєте, длячого не зарядив? А як вам сказати: самого мене те все тоді якось заскочило. Я і за двірниками, бачите, ледви-не-ледви наумився післати. (Двірників ви відай завважали, переходячи). Думка тоді у мене пронеслася, так одна, на-борзі, блискавкою; бо вже, чи повірите, сильно був я тоді переконаний, Родіоне Романовичу. Нехай, думаю собі, — хоч і пропущу одно на годинку, то за те друге ухоплю за хвіст, — свого, розуміється, свого вже ніяк не пропущу. Дразливі ви вже надто, Родіоне Романовичу, від природи, пане: вже аж і надто, при всіх тих других основних прикметах вашого характеру і серця, котрі, я пещ^ себе надією, таки почасти збаг, пане. Ну, вже розуміється, і я міг, навіть і тоді, знати, що не все так лучається, щоби ось встав чоловік та і сипнув вам в очі всіми подробицями. Се хоч і лучається іменно, коли, чоловіка до крайносте з терпцю виведеш, то все-ж таки, якби там не було, рідко. Се і я міг знати. Ні, думаю, мені би хоч натяк! Хоч би найменшу таку познаку, лиш одну, та тільки таку, щоб вже ось так руками можна було взяти, щоб вже річ була, а не те, що саму ту психольоґію. Бо, думав я, коли чоловік провинився, то вже навірно можна, як би там не було, чого небудь сущого від него діждатись; вільно навіть і на найбільш несподіваний результат числити. На характер ваш я тоді числив, Родіоне Романовичу, більш всего на характер, пане! Надіявся вже надто тоді на вас.

— Та ви, та що ви тепер заєдно таке говорите, — воркнув наконець Раскольніков, навіть не застановившись гарно над питанням. — Про що він говорить,.— мучився він про себе, — чи може справді за невинного мене має?

— Що таке говорю? А обяснитись прийшов, добродію, так сказати за обовязок святий уважаю. Хочу вам все до сиоду виложити, як все було, цілу ту історію всего того тодішнього, так сказати, запоморочення. Не трохи надоскулив я вам, Родіоне Романовичу. Я не нелюд, пане. Адже розумію і я, що се значить перенести таке на собі чоловікові пригнобленому та гордому і нетерпеливому, особливо нетерпеливому. Я вас, на кождий випадок, уважаю за чоловіка найблаго-роднійшого, пане, і навіть з задатком великодушности, хоч і не згоджуюсь з вами у всіх переконаннях вашїіх, про що обо-вязком уважаю упередити вас заздалегідь, просто і з повною щирістю, бо перше всего не хочу обманювати. Пізнавши вас, почув я до вас привязання. Ви може-бути на такі мої слова розсмієтесь? Право маєте. Знаю, що ви мене з першого погляду не полюбили, бо, сказати правду, і не було за що полюбити. Але думайте, як хочете, а тепер бажаю з моєї сторони всіми способами загладити те перше вражіння і доказати, що і я чоловік з серцем і совістю. Щиро говорю, пане.

Порфір Петрович задержався з достоїнством. Раскольніков почув приплив якогось нового перестраху. Думка про те, що Порфір уважає його за невинного, почала відразу трі-вожити його.

— Розповідати усе по порядку, як воно ні сіло ні пало тоді почалось, нема конечної потреби, — продовжав Порфір Петрович. — Я думаю, навіть і злишнє. Та хто знає, чи і був би я в силі. Бо як се обяснити докладно? Первісно пішли поголоски. Про те, які се були поголоски, і від кого і коли... і по якій причині якраз до вас діло дійшло, — також, я думаю, нічого розповідати. А у мене особливо почалось" від припадку, від одного цілком припадкового припадку, котрий в найвисшій степені міг бути і міг не бути, — який? Гм, я думаю, також нічого говорити.' Усе те, і поголоски і припадки, зійшлось у мене тоді в одну думку. Признаюсь щиро, бо коли вже признаватись, так до всього, — се я перший на вас тоді напав. Ті там, ну, записки старухи на річах і таке инше, і таке инше, — все те дурне, пане. Таких штук сотню можна начислити. Мав я також нагоду тоді до подрібности довідатись про сцену в конторі поліції, також припадково, і не те щоб так мимоходом, а від розказчика окремого, головного, котрий, і. сам того не знаючиг, в задивляючий спосіб тую сцену оживив. Отже усе те одно до другого, одно до другого, Родіоне Романови-

чу, голубчику! Ну як тут було не нахилитись на звісний бік? Зі сто кріликів ніколи не зложиться кінь, зі сто підозрінь ніколи не зіставиться доказу, як так одна англійська послови-ця говорить, все-ж таки тільки тоді, коли брати річ на розум, а зі страстями, добродію, зі страстями попробуйте справитись, бо-ж і слідчий суддя чоловік, бачите.

— Нагадав ^ут я і вашу статейку в місячнику там, памя-таєте, ще при перших ваших відвідинах в подрібности про неї, тямите, говорили. Я тоді став кепкувати, та се длятого, щоб вас на дальше визвати. Повтаряю, нетерпеливі і хорі ви дуже, Родіоне Романовичу. Що ви смілі, завзяті, серіозні і... серцем жили, богато вже на серці перенесли, усе те я яавно вже знав, пане. Мені всі ті чувства знакомі і статейку вашу я прочитав як знакому. В безсонні ночі і в розпуці вона задумувалась, з піднимаючимся і бючим серцем, з енту-зіязмом подавленим. А небезпечний сей подавлений, гордий ентузіязм в молодіжи! Я тоді кепкував, а тепер вам скажу, що страх люблю загалом, то є яко любитель, сю першу молодечу, горячу пробу пера. Дим, туман, струна звучить в тумані. Стаття недорічна і фантастична, все-ж таки в ній проблискує така щирість, в ній гордість молодеча і непідкупна, в ній сміливість розпуки: вона мрачца стаття, правда, та се гарно. Статейку вашу я тоді прочитав, та і виложив, і... як відложив її тоді, то й подумав: "ну, з сим чоловіком так не перейде". Ну, так, як же, скажіть тепер, після такого минувшого, не увлечися було тим, що наступило! Ах, Господи! Та хіба я говорю що небудь? Хіба я що небудь тепер тверджу? Я тоді тільки завважав. Чого тут, думаю? Тут нічого, і може бути в найвисшім степени нічого.

— Та і заганятися так мені, слідователеви, цілком навіть не прилично: у мене он Миколка в руках, і вже з фактами, — там як хочете а факти! І також свою психольоґію підводив; ним треба занятися; бо тут вже діло про смерть і життя. Для-чого я вам тепер все те обясняю? А щоби ви знали і з вашим розумом і серцем не винували мене за моє Злобне тодішнє поведения. Не злобно, пане, щиро говорю, хе-хе! Ви що думаєте: я до вас тоді не приходив перешукувати? Приходив, паночку, приходив, хе-хе, приходив, коли ви ось тут хорий на постелі лежали. Не офіціяльно і не в своїй особі, а приходив. До посліднього волоска у вас, в кватирі, усе було оглянене, по перших навіть познаках: але umsonst! Думаю: тепер сей чоловік прийде, сам прийде, і дуже скоро; коли винуватий, так вже нехибно прийде. Другий не прийде, а сей прийде. А памятаєте, як добродій Разумихін почав вам проговорюватись? Се ми уладили так нарочно, щоби вас занепокоїти, длятого ми умисно і пустили поголоску, щоб вій вам проговорювався, а добродій Разумихін такий чоловік, що обрушення не видержить.

— Пану Заметову перше всего ваш гнів і ваша отверта смілість в око впали; ну, як се в гостинниці так відразу пальнути: "я убив!?" Надто сміло, добродію, надто зухвало, і коли, думаю, він винен, то се страшний бойовник! Так тоді і подумав я. Жду! Жду вас із всіх сил, а Заметова ви тоді просто придавили і... адже в тім то і штука, що вся тая проклята психольоґія о двох кінцях! Ну, так чекаю я вас, гляджу, а вас Бог і дає, — ідете'! Так у мене і затріпоталось серце. Ех! Ну, скажіть пощо вам було тоді приходити? Сміх той, сміх той ваш, як увійшли тоді, памятаєте, адже я наче крізь скло усе тоді відгадав а не дожидай я вас так горячо, і в сміху вашім нічого би не завважав. Ось воно що значить бути в розположенню. Та і добродій Разумихін тоді, — ах! та ще і камінь, камінь памятаєте, камінь, під котрим річи онті сховані? Ну, от наче-б його бачу десь там в городі — адже в городі, говорили ви Заметову, бачите, а опісля у мене ще другий раз? А як почали ми тоді сю вашу статтю перебирати, як стали ви викладати, — так ось кождісеиьке слово ваше подвійно береш, навіть що инше під ним сидить.

— Ну словом, Родіоне Романовичу, таким способом я і дійшов, бачите, до послідних стовпів, та як гримнувся чолом, — і опамятався. Ні, говорю, що се я! Адже коли захотіти, то усе те, говорю, до послідньої точки можна в другий бік обяснити, навіть ще натуральнійше вийде. Мука, добродію! "Ні, думаю, мені би вже ліпше щось певнійшого. на-гляднійшого!..." Та коли учув я тоді про сі дзвіночки, так цілий аж і заумер, аж дрощ проймила. Ну, думаю, ось тут вже щось є! Таки і є! Та вже і не розбирав я надто тоді, попросту не хотів. Тисячу рублів в ту хвилю я дав би, своїх власних, щоб тільки на вас власними очима подивитися, як ви тоді сто кроків з міщухом поруч ішли, після того, як він вам "убивцю" в очі кинув, і нічого у него, цілих сто кроків запитати не посміли!...