Злочин і кара - Достоєвський Федір
В вечірний час се чувство звичайно ще сильнійше починало його мучити.
— Ну, при таких глупих, чисто фізичних немочах, що зависять від якого-небудь заходу сонця, удержися тут, щоб не зробив дурниці! Не те що до Зоні, а до Дуні пійдеш! — воркнув він ненавистно.
Позаду него хтось кликнув. Він оглянувся; до него підбіг Лебезятніков.
— Слухайте, я був у вас, шукаю за вами; подумайте, вона виконала свій замір і дітей забрала! Ми з Зофією Семенів-ною з бідою їх відшукали. Сама бє в сковороду, дітям ве лить танцювати. Діти плачуть. Стають на перехрестях і коло крамниць. За ними дурний нарід біжить. Ходімо.
— А Зоня?... — трівожно запитав Раскольніков, поспішаючи за Лебезятніковом.
— Трохи з розуму не зійде. То є не так Зофія Семенів-на, а Катерина Іванівна; та втім і Зофія Семенівна голову тратить. А Катерина Іванівна цілком одуріла. Говорю вам, направду поміщалась. їх в поліцію візьмуть. Можете представити собі, як се поділає. Вони тепер над каналом, біля *
... ського мосту, цілком недалеко від Зофії Семенівни. Близько.
Над каналом, не дуже далеко від мосту, о два доми перед домом, де жила Зоня, стовпилась купка народу. Особливо збігались хлопчики і малі дівчата. Хрипливий, надірваний голос Катерини давався чути ще від мосту. І дійсно, се було чудне видовище, спосібне зацікавити вуличну публику.
Катерина Іванівна в своїй старенькій одежі, з шалем і в . поломанім, соломянім капелюсі, вигнутім погано на бік, була дійсно цілком без памяти. Вона утомилась і засапалась. Змучене, сухотниче лице її виглядало ще більше терпляче, ніж коли небудь (до того ще на вулиці, на сонці, сухітник завсігди здається хорійший і марнійший ніж дома); та зворушений стан її не уступав і вона з кождою мінутою роз-дражнялась чим раз більше і більше. Вона кидалась до дітей, кричала на них, уговорювала, учила їх тут таки при народі, як танцювати і що співати, починала їм толкувати, длячого се потрібне, приходила в розпуку від їх непонятливости, била їх... Потім не докінчивши, кидалась до публики; коли завважала лиш трохи добре одітого чоловіка, що пристанув поглядіти, то зараз пускалась обясняти йому, що ось, бачите, до "чого доведені діти, з благородного, мож навіть сказати аристократичного дому". Коли чула в товпі сміх або яке-небудь зачіпне слово, то таки зараз накидувалась на зухвалих і починала з ними сваритись.
Дехто дійсно сміявся, инші хитали головами, всім загалом було цікаво подивитись на помішану з наляканими дітьми. Сковороди, про котру говорив Лебезятніков, не було; по крайній мірі Раскольніков не бачив; однакож замісць стуку в сковороду, Катерина Іванівна починала плескати в такт своїми сухими долонями, коли приказувала Полечці співати а Леночці і Кольови танцювати; причім/навіть і сама пускалась підспівувати, але кождий раз обривалась на другій ноті від давлячого кашлю, від чого знову приходила в розпуку, проклинала свій кашель і навіть пдакала. Більше всего приводили її до злости плач і страх Коля і Лені.
Дійсно, знати було пробу вирядити дітей в костюм, як виряжають вуличні співаки і співачки. На хлопеняти була надягнена з чогось червоного з білим чалма, щоб він представляв собою Турка. На Леню костюмів не вистало; була лиш надіта на голову червона, вязана,з верблюжого сукна шапочка (або ліпше сказати, колпак покійного Семена За-харича), а в шапку затканий обломок білого струсевого пера, котре належало ще бабі Катерини Іванівни і хоронилось досі в скрини яко родинна рідкість. Полечка була в своїм звичайнім бідненькім одінню. Вона гляділа на матір несміло і залякано, не відходила від неї, укривала свої сльози, догадувалась про помішання матері і неспокійно оглядалась кругом. Вулиця і товпа страх налякали її. Зоня невідступно ходила за Катериною Іванівною, плачучи і благаючи її що хвиля вернутись домів. Але Катерина Іванівна не давалась упросити.
— Перестань, Зоню,4 перестань! — кричала вона раз-по-раз, спішучи, засапуючись і кашляючи. — Сама не знаєш, чого просиш, як мале дитя! Я вже сказала тобі, що не вернуся до сеї пяної Німкині. Нехай бачать всі, цілий Петербург, як милостині просять діти благородного батька, що ціле життя служив вірою і правдою і, можна сказати, умер на службі. (Катерина Іванівна вже успіла вимаячити собі отсю фантазію і повірити її сліпо). — Нехай, нехай сей нікчемний генералик бачить. Та і глупа ти, Зоню: що-ж тепер їсти, скажи? Досить ми тебе нассали, не хочу більше! Ах, Родіоне Романовичу, се ви! — — крикнула вона, побачивши Раскольнікова і кидаючись до него, — розтолкуйте ви, будьте ласкаві, сій дурненькій, що нічого розумнійшого зробити не можна! Адже катаринкарі заробляють, а нас зараз всі розріжнять, провідають, що ми бідна, благородна родина сиріт, доведених до нищети, і вже сей ґенералик місце стратить, побачите! Ми кождий день під вікна до него будемо ходити, а пе-реїзджати-ме Государ, я клякну, сих всіх виставлю вперед і покажу на них: "Встався, батьку!" Він батько сиріт, він ми-лосерний вставиться, побачите, а генералика того... Леню! tenez vous droite! (держися просто). Ти, Колю, зараз будеш знову танцювати. Чого ти квилиш? Знов квилить! Ну чого, чого ти боїшся, дурненький! Господи! Що мені з ними робити, Родіоне Романовичу! Колиб ви знали, які вони безтолкові ! Ну, що з такими пічнеш!...
І вона, сама ледви не плачучи (що не перешкаджало її безнастанному, невгомонному і швидкому говорению), показувала йому на шльохаючих дітей. Раскольніков попробував було намовити її, щоби вернулась, і навіть сказав, думаючи вплинути на її самолюбство, що її неприлично ходити по вулицях з катаринкою, бо-ж вона готовиться стати директоркою благородного пансіона дівиць ...
— Пансіона, ха-ха-ха! Славні бубни за горами! — закричала Катерина Іванівна, таки зараз після сміху заходившись кашлем. — Ні, Родіоне Романовичу, минула мрія! Всі нас покинули!... А сей генералик... Знаєте, Родіоне Романовичу, я в него каламарем шпурнула, — там в передній кімнаті під рукою, на столі стояв, біля аркуша, на котрім підписувались, і я підписалась, шпурнула та і втекла. О, підлі, підлі! Та наплювати; тепер я отсих сама кормити буду, нікому не поклонюся! Доста ми її мучили! (вона показала на Зоню). — Полечко, скільки зібрали, покажи? Як, всего лиш дві копійки? О, поганці! Нічого не дають, та лиш бігають за нами, виваливши язик! Ну; чого ось онтой бовван смієтьон (вона показала на одного з товпи). Се все длятого, що сей Кольо такий непонятливий, з ним клопіт! Чого тобі, Полечко? Говори зі мною по француськи, parlez-moi français. Адже я тебе учила, адже ти знаєш кілька фраз!... Инакше як же розпізнати, що ви з доброї родини, образірвані діти і зовсім не такі, як инші катаринкарі; адже не "Петруся" ми якого небудь представляємо на вулицях, а співаємо благородну романсу ...
— Ах, так! Та що-ж нам співати би? Перебиваєте ви заєдно мене, а ми . .. чи бачите, ми тут задержались, Родіоне Романовичу, щоби вибрати що співати, — таке, щоб і Кольо-ЕИ можна було потанцювати ... бо все те у нас, можете представити собі, без приготовання; треба умовитись, так щоби все як слід відбулось, а потім ми підемо на Невський, де є богато більше людей з висшого товариства і нас зараз завважа-ють. Леня знає "Хуторок..." Тільки раз-враз "Хуторок" та "Хуторок" і всі, бачите, співають. Ми повинні заспівати щось богато благороднійшого ... Ну, що ти придумала, Полю, хоч би ти матері помогла! Памяти, памяти у мене нема, я би нагадала. Невже-ж "Гузара" співати! Ах, заспіваймо по француськи "Oinq sous"! Адже я вас вчила, та вчила. Г головне, тфмуіщо се по француськи, то побачать зараз що ви дворянські діти, і се буде о много більїпе трогаюче... Можна би навіть: "Malborougrh: s'en va-tren guerre!" тому що се зовсім дитиняча, цілком дитиняча пісенька і співається у всіх аристократичних домах, коли присипляють дітей:
Malborough s'en va-t-en guerre Ne sait quand reviendra...*).
— почала було вона співати... — Але ні, ліпше вже "CXnq sous!" Ну, Колю, ручки попід боки, скорше, а ти, Лешр, також крутися в противну сторону, а ми з Полечкою будемо підспівувати і плескати!
Cinq sous, cinq sous
Pour monter notre menage ...**).
Кхи-кхи-кхи! (І вона заходилась від кашлю). Поправ хустину, Полечко, на плечах зсунулась, — завважала вона крізь кашель, ловлячи за воздухом. — Тепер вам особливо треба держати себе прилично і на тонкій нозі, щоби всі бачили, що ви дворянські діти. Я говорила тоді, що стан треба довше скроїти і притім щоб був складаний. Се ти тоді, Зоню, З своїми радами: "Коротше, та коротше" от і вийшло, що зовсім зогидили ... Ну, знову ви всі плачете! Та чого ви, глупі! Ну, Колю, починай чим скорше, чим скорше, чим скорше, — ох, який се незносний хлопець.
— Oinq sous, cinq sous! — Знову салдат! Ну, чого тобі треба?
Дійсно крізь товпу перепхався поліцейський. Але рівночасно оден панок в мундурі і в пдащі, поважний чиновник літ пятьдесяти, з ордером на шиї (посліднє було дуже приємне Катерині Іванівній і вплинуло на поліцейника) приблизився і мовчки подав Катерині Іванівній трирублевиіі, зелений папірець. В лиці його виражалось щире співчуття. Катерина Іванівна приняла і чемно, навіть церемонно йому поклонилась.
— Спасибіг вам, ласкавий добродіюь — почала вона звисока, — причини, котрі нас побудили .,. візьми гроші, Полечко. Бачиш, отже таки є благородні і великодушні люде, зараз готові помогти бідній дворянці в нещастю. Ви бачите, ласкавий добродію, благородні сироти, ^можна навіть сказати, з найаристократичнійшими звязами ... А онтой генералик сидів і орябки їв ... ногами затупай, що я його занепокоїла ... "Ваше Превосходительство, говорю, уйміться
*) Мальборо йде на війну, — Не знає, коли верне ... **) Пять су, пять су, — Щоб поправити наше господарство ...
за сиротами, знаючи добре, говорю, покійного Семена Захарича, і тому що його рідну доньку найпідлійший з падлюк в день його смерти оклеветав..Знову сей солдат! Уйміть-ся! — закричала вона до чиновника. — Чого сей солдат до мене лізе? Ми вже втікли перед одним з Міщанської сюди ... ну, тобі ось яке діло, дурню!
— По вулицях заборонено, пані. Будьте ласкаві не галасувати.
— Сам ти галасуєш! Я з катаринкою ходжу, тобі що до того?
— На катаринку треба позволения мати, а ви його не маєте і своїм поведениям нарід задержуєте.
