Злочин і кара - Достоєвський Федір

Так і знай!

— І убили! убили!

— Ні, Зоню, ні, — воркотів він відвернувшись і звісивши голову, — не був я так голоден ... Я дійсно хотів помочи матері, але... і се не зовсім правда... не муч мене, ооню!

Зоня сплеснула руками:

— Та хіба-ж, хіба-ж се все правда! Господи, та яка-ж се правда? Хто-ж сему може повірити? І як же, як же ви самі посліднє віддаєте, а убили, щоб ограбити! А! — скрикнула вона напрасно. — Ті гроші, що Катерині Іванівній віддали . .. ті гроші... Господи, або-ж і ті гроші...

— Ні, Зоню, — поквапно перервав він, — ті гроші були не з тих, успокійся! Ті гроші мені мати прислала, через одного купця, і одержав я їх хорий в той самий день як їх дав... Разумихін бачив... Він їх і відібрав за мене... Сі гроші мої, і мої власні, мої питомі.

Зоня слухала його, не діймаючи віри, і з всіх сил старалась щось розібрати.

— А онті гроші... та втім, я і не знаю, чи були там і які гроші, — додав він тихо і якби в задумі. — Я зняв у неї тоді мошонку з шиї, шкіряну... повну, спору таку мошонку ... та і не заглянув до неї; не успів, бачиш ... Ну, а річи, якісь самі спинки та ланцюшки, — я всі ті річи і мошонку на чужім однім подвірю, на В... .м проспекті, під камінь сховав, зараз на другий день рано ... Усе там і тепер лежить ...

Зоня слухала з усею увагою.

— Ну, так чого-ж... як же ви сказали: "щоб ограбити", а самі нічого не взяли, — живо запитала вона, чіпаючись за соломку.

— Не знаю ... я ще не рішив — чи візьму чи не візьму сі гроші, — прошептав він, знову якби в задумі і нараз отямившись, живо і коротко усміхнувся: — Ех, що се я плету!

У Зоні блиснула зразу думка: "Чи не божевільний він?" Але зараз таки вона її оставила: ні, тут щось инше. Нічого, нічого вона тут не могла розібрати!

— Знаєш, Зоню, — сказав він відразу з якимсь одушевлениям, — знаєш, що я тобі скажу: Коли-б лиш я зарубав длятого, що голоден був, — говорив він дальше, кладучи натиск на кожде слово і загадочно, але щиро глядячи на неї, — то я би тепер ... щасливий був! Знай ти се!

— І що тобі; що тобі з того? — закричав він по хвилі з якоюсь розпукою, — ну що тобі з того, колиб я і признався тепер, що зле я вчинив? Ну що тобі з того глупого торжества наді мною? Ах, Зоню, чи длятого я прийшов до тебе тепер!

Зоня знову хотіла щось сказати, однак промовчала.

— Длятого я і звав тебе з собою вчера, що одна ти у мене і осталась.

— Куди звав? — несміло запитала Зоня.

— Не красти і не убивати, не трівожся, не на те, — усміхнувся він їдко. — Ми люде ріжні... І знаєш, Зоню, я тілько що тепер, тілько що в отсю хвилю, зрозумів, куди кликав я тебе вчера? А вчера, коли кликав, то й сам ще не знав куди. Одно я знав, за одним і приходив: щоб ти не оставила мене. Не оставиш, Зоню?

Вона стиснула його руку.

— І пощо, пощо я їй сказав, пощо я їй відкрив — в розпуці скрикнув він через мінуту, з безконечною мукою глядячи на неї. — Ось ти ждеш від мене обяснення, Зоню, си-

диш і дожидаєш, я се бачу: а що я скажу тобі? Адже ти нічого не зрозумієш з того, а тільки намучишся... мене ради! Ну, от ти плачеш і знову мене обіймаєш, — ну, за що ти мене обіймаєш? За те, що я сам не виніс і на другого прийшов звалити: "терпи і ти, мені лекше буде!" І можеш ти любити такого цадлюку?

— Та хіба-ж ти також не мучишся? — спитала Зоня. Знову те саме чувство филею хлюпнуло в його душу і

знову відразу розмягчило ЇЇ.

— Зоню, у мене серце погане, ти се знай: сим можна не-одно обяснити. Я длятого і прийшов, що я поганий. Є такі, що не прийшли би. А я і трус і... падлюка! Але... нехай! Усе те не те... Говорити тепер треба, а я і почати не умію ...

Він остановився і задумався.

—А що, і в самім ділі! — сказав він, якби надумавшись.

— Адже се так і було! От що: я хотів Наполеоном стати, длятого і убив... Ну, розумієш тепер?

— Н-ні, — наївно і несміло прошептала Зоня. — Тільки ... говори, говори! Я зрозумію, я про себе все зрозумію!

— молила вона його.

— Зрозумієш? Ну, зараз, побачимо! Він замовк і довго обдумував.

— Штука, бачиш, в тім: я задав собі оден раз таке питання: що, колиб, приміром, на моїм мі£ці лучився Наполеон і не було би у него, щоби карієру почати, ні Тульона, ні Єгипту, ні переходу через Мон-Блян, а була би замісць всіх тих гарних і монументальних річей одна лиш яка-небудь смішна старушка, реґістраториха, котру ще в добавок треба убити, щоби із скрині у неї гроші забрати (для карієри, розумієш?), ну, так чи рішивсяб він на те, коли би иншого виходу не було? Чи не відцурався би він длятого, що се вже надто не монументальне і... і грішне? Ну, так я тобі говорю, що на от-сім то "питанню" я перемучився тяженько, довго, так що страх стидно мені стало, коли я наконець догадався (напрасно якось), що не тільки він не відцурався би, але навіть і в голову би йому не прийшло, що се не монументальне... і навіть не поняв би він цілком: чого тут хитатись? І вже коли би тільки не було йому иншої дороги, то задушив би так, що І пикнути не дав би, без всякої надуми! Ну, І я... покинув, надумуватись ... задушив по приміру авторітету..

І се точка в точку так і було! Тобі смішно? Ба, Зоню, тут смішнійше всего те, що може іменно воно так і було... Зоні зовсім не було смішно.

— Ви ліпше говоріть мені просто ... без примірів, — ще несмілійше і ледви чутно просила вона.

Він звернувся до неї, сумно поглядів на неї і взяв її за руки.

— Ти знову добре говориш, Зоню. Адже се все дурне, трохи не пуста балаканина, бачиш: та ти знаєш, що у матері моєї майже нічого нема. Сестра одержала виховання случайно і осуджена волочитись по гувернантках. Всі їх надії полягали на мені однім. Я учився, але утримати себе на університеті не міг, і на час приневолений був покинути науку. Коли би навіть і так пхалось, то літ через* десять, через два-найцять (якби все пішло гаразд), я все таки міг надіятися стати яким-небудь учителем або чиновником, з тисячю рублями платні... (Він говорив мовби вивчене на память). А до тої пори мати висохла би від клопотів і від горя, і мені все таки не удалось би успокоїти її, а сестра... ну, з сестрою могло би ще і гірше трапитись!____Та і що за охота ціле життя мимо всего переходити і від всего відвертатись, на матір забути, а сестри сором ще може з почита^ням перенести? В якій ціли? Хіба на те, щоб поховавши їх, цових нажити — жінку та дітей, і також опісля без гроша і без куска хліба оставити? Ну... ну,^от я і рішив, заволодівши грішми старухи, ужити їх на мої перші роки, щоб не мучити матір, на обезпечення себе на університеті, на перші кроки після університету, — і зробити все те широко, радикально, так щоб уладити собі цілком нову карієру і вступити на нову незави-симу дорогу .,. Ну..., ну, от і все ... Ну, розуміється, що я убив старуху, —* се я зле зробив ... ну, і досить того! Буде!

В якімсь знеможенню дібрався він до кінця оповідання і поник головою.

— Ох, се не те, не те, — з сумом сказала Зоня, — і хіба-ж так можна... ні, се не так, не так!

— Та от як убив? Хіба-ж так убивають? Хіба так ідуть убивати, як я тоді ішов! Я тобі коли небудь розповім, як я ішов... Та чи я старуху убив? Я себе убив, а не старуху! Тут таки, так разом і розторощив себе на віки!... А старуху отсю чорт убив, а не я ... Буде того, доста, Зоню, доста!

Остав мене, — закричав він нараз, дрожачи від нервового болю, — остав мене!

Він сперся ліктями на коліна і як в кліщах стиснув собі долонями голову.

— Яка мука! — вирвався тяжкий зойк у Зоні.

— Ну, що тепер робити, говори! — запитав він, нагло піднявши голову, і з гидко від розпуки викривленим лицем глядячи на неї.

— Що робити! — скрикнула вона, відразу зірвавшися з місця, і очі її, доси повні сліз, як стій заіскрились, — встань!

Вона вхопила його за рамя; він підвівся, споглядаючи на неї в здивованню.

— Іди зараз, в отсю мінуту, стань на перехрестю, поклонися, поцілуй наперед землю, котру ти осквернив, а потім поклонись цілому світови, на всі чотири сторони, і скажи всім вголос: "я убив!" Тоді Бог пішле тобі знову життя. Пі-йдеш? Пійдеш? — запитувала вона його, ціла дрожачи, мов би в лихорадці, схопивши його за обі руки, міцно стиснувши їх в своїх руках, і глядячи на него вогненим поглядом.

Він зачудувався і був навіть поражений її напрасним захватом.

— Се ти про каторгу, чи як, Зоню? Донести, кажеш, на себе треба? — запитав він мрачно.

— Страдания принята і викупити себе ним, ось що треба.

— Ні! Не піду я до них, Зоню.

— А жити-ж, жити як будеш? Жити з сим будеш? — кликала Зоня. — Хіба-ж се тепер можливе? Ну, як ти з ма-тірю будеш говорити? (О, з ними, з ними що тепер буде!). Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже вже кинув, кинув. О, Господи! — скрикнула вона. — Адже він вже те все сам знає. Ну як же, як же з сим жити! Що з тобою тепер буде!

— Не будь дитиною, Зоню, — тихо промовив він, — чим я винен перед ними? Пощо пійду? Що їм скажу? Все те лиш сонна мара... Вони самі гублять міліони людей, та се ще за чесноту уважають. Ледащо і падлюки вони, Зоню! .. Не пійду. І що я скажу: що убив, а грошей взяти не посмів, під камінь сховав? — додав він з їдкою усмішкою. — Адже-ж вони наді мною сміятись будуть, скажуть: дурень, що не взяв. Трус і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Зоню, і не годні зрозуміти. Пощо я піду? Не піду. Не будь дитиною, Зоню...

— Замучишся, замучишся, — повторяла вона, в очай-душній мольбі простягаючи до него руки.

— Я може на себе ще набрехав, — мрачно завважав він, начеб в задумі, — може я ще чоловік, а не гнида, і поквапився себе осудити— Я ще поборюся.

Гордовита усмішка видавилась на його губах.

— Таку муку нести! Адже ціле життя, ціле життя!...

— Привикну... — промовив він хмурно і задумчиво. — Слухай, — почав він через мінуту, — доволі плачу, пора про діло: я прийшов тобі сказати, що мене тепер шукають, ловлять!...

— Ах! — крикнула Зоня налякано.

— Ну, чого-ж ти кричиш! Сама хочеш, щоб я в каторгу пішов, а тепер настрашилась? Тілько от що: Я ще не дамся. Я ще з ними поборюся і нічого не вдіють. Нема у них спра-вдішних доказів. Вчера я був в страшній небезпеці і думав, що вже пропав: та нині річ поправилась. Всі їх сліди з двома кінцями; то є їх обвинения я в мою користь можу обернути, розумієш? І оберну, бо я тепер научився.].