Злочин і кара - Достоєвський Федір

Безсильно упала вона на постіль, лицем в подушки. Одна-

кож через хвилю живо піднялася, живо присунулась до него, схопила його за обі руки і сильно стискаючи їх мов в кліщах тонкими своїми пальцями, стала знову неподвижно, начеб прилипнувши, глядіти в його лице. Сим послідним, очай-цушним поглядом вона хотіла найти хоч яку небудь по-слідню для себе надію. Але надії не було; сумніву не оставалось ніякого; усе було так! Навіть опісля, по довшім часі, коли вона нагадувала отсю хвилю, її робилось і непонятно і чудно: чому іменно вона так відразу побачила тоді, що нема вже ніяких сумнівів? Адже не могла вона ніяк сказати, щоби, приміром, вона що небудь в тім роді предчувала? А тут, тепер, тільки що він сказав її се, її зараз і привиділось, що і справді вона начеб то те саме і предчувала.

—Доста, Зоню, доволі! Не муч мене! — мов страдалець попрорив віь.

Він цілком, цілком не так думав виявити її, але вийшло

так.

Якби себе не памятаючи, вона зірвалась, і заломлюючи руки, дійшла до середини кімнати; однакож скоро вернулась і сіла знов біля него, майже дотикаючись його рамеки. І ось, начеб перешита мечем, вона здрігнулась, скрикнула і кинулася, сама не знаючи длячого, перед ним на коліна.

— Що ви, що се ви над собою вчинили? — в розпуці промовила вона і, зірвавшись з колін, кинулась йому на шию. обняла його і міцно, міцно стиснула його руками.

Раскольніков відсунувся і з жалібною усмішкою поглядів на неї:

— Яка ти чудна, Зоню, — обнимаєш, коли я сказав тобі про се. Себе ти не памятаєш.

— Нема, нема нікого від тебе нещаслившого тепер на цілім світі! — сказала вона начеб в божевіллю, не почувши його замітки, і нараз заплакала вголос, немов з істерії.

Давно уже незнакоме йому чувство струєю влилося в його душу і відразу розмягчило її. Він не противився йому; дві сльози викотились з його очей і повисли на рісницях.

— Так не оставиш мене, Зоню? — говорив він, трохи не з надією глядячи на неї.

— Ні, ні; ніколи і нігде! — скрикнула Зоня. — За тобою піду, всюди піду! О Господи!... Ох, я нещасна!... І чому, чому я тебе передше не знала! Чом ти передше не приходив? О, Господи!

— От і прийшов.

— Та тепер! О, що тепер робити!... Разом, разом! —

повтаряла вона, якби забувшись і знову обнимаючи його. — В каторгу разом з тобою піду!

Його начеб відразу перемінило, давнійша йенависна і майже надута усмішка відбилась на губах його:

— Я, Зоню, ше в каторгу, бачиш, може і не хочу йти, — сказав він.

Зоня бистро на него поглянула.

Після першого страстного і поневольного співчуття до /ещасного, нараз знову страшна ідея убивства поразила її. В переміненім тоні його слів її відразу почався вбивця. Вона з зачудованням гляділа на него. їй нічого ще не було відоме, ні длячого, ні як, ні в якій ціли се було. Тепер всі ті питання разом прокинулись в її душі. І знову вона не повірила! ,,Він, він вбивця! або-ж се можливе?"

— Та що се! Та де се я стою! — промовила вона в глу-бокім забуттю, начеб ще не прийшла до себе. — Та як ви, ви, такий ... могли на се рішитись?... Та що се!

— Ну, так, щоби ограбити! Перестань, Зоню! — якось охляло і аж мов би з досадою відповів він.

Зоня стояла неначе оголомшена, та нараз закричала:

— Ти був голоден! Ти... Щоби матері помочи? Так?

— Сама бачиш, що не так!... А я т^ки тільки щиру розповів правду.

— Та яка-ж се правда! О, Господи!

— Я тільки, бачиш, гадину убив, Зоню, непожиточну, мерзенну, шкідливу.

— Се людина, тая гадина!

— Та я і знаю, що не гадина, — відповів він, дивно глядячи на неї. — Та втім, я неправду кажу, Зоню, — додав він, — давно вже неправду говорю ... Се все не те; ти добре кажеш. Цілком, цілком тут инші причини!... Я давно ні з ким не говорив, Зоню... Голова у мене тепер дуже болить.

Очі його жаріли горячковим вогнем. Він аж починав маячити; неспокійна усмішка бігала по його губах. Крізь зворушений стан духа вже заглядало крайнє обезсилення. Зоня зрозуміла, як він мучиться. У неї також голова починала 4 крутитись. І дивно він так говорив: ніби-то і понятие подекуди, але...

— Та як же! як же! о Господи! — і вона ломала руки в розпуці.

— Ні, Зоню, се не те! — почав він знову, відразу піднимаючи голову, начеб напрасний, новий поворот думок поразив і знову прочуняв його. — Се не те! А ліпше... подумай собі (так! так справді ліпше!), подумай собі, що я самолюбний, зависний, лукавий, мерзенний, мстивий, ну... і в добавку ще може склонний до божевілля чоловік. Вже нехай усе разом. Та про божевілля говорили перше, я завважав! Я, бачиш, сказав тобі перше, що в університеті себе удержати не міг. А чи знаєш ти, що я може бути і міг? Мати прислала би, щоб оплатитись, а на черевики, одіння і на хліб я і сам заробив би; напевне! Лекції трафлялись; по полтиннику давали. Працює-ж Разумихін! Та я заївся — і не хотів. Іменногзаївся, се слово гарне!... Я тоді як павук в своїй дірі, в куті засівся. Адже ти була в отсій дірі, бачила ... А чи знаєш, Зоню, що низькі стелі і тісні кімнати душу і розум давлять! Ох, як ненавидів я сей закамарок! А все таки виходити з него не хотів. Нарочно не хотів! Добами не виходив, і працювати не хотів, і навіть їсти не хотів, раз-враз лежав. Принесе було Настка — попоїм, не принесе — так і день перейде^ умисно з заїлости не просив нічого! В ночі світла нема, лежу в темноті, а на свічки не хочу заробити. Треба було учитись, я книжки попродав; а на столі у мен^ на записках та на зошитах, на палець і тепер пороху лежить. Я найліпше любив лежати і думати. І заєдно думав... І завсігди мав такі сни, дивні, ріжні сни, нічого говорити які! Та ось тоді почало мені також маячитись, що ... — Ні, се не так! Я знову не так розповідаю! Бачиш: я тоді заєдно себе питав: чого я такий дурний, що коли другі дурні і коли я знаю вже напевно, що вони дурні, то сам не хочу бути розумнійшим? Потім я переконався, Зоню, що колиб ждати, поки всі стануть розумними, то надто вже довго буде... Відтак я ще переконався, що ніколи сего і не буде, що не переміняться люде і не переробити їх нікому і труду докладати шкода! Так, се так! Се їх закон... Закон, Зоню! Се так!... І я тепер знаю, Зоню, що хто дужий і сильний розумом і духом, той над ними і володар! Хто богато посміє, той у них і оправданий. Хто на більше може плюнути, той у них і законодавець, а хто більше всіх може посміти, той і лучший у всіх! Так доси велося і так на віки буде! Тільки сліпий не бачить!

Раскольніков, говорячи теє, хоч і глядів на Зоню, та вже не дбав більше, чи зрозуміє вона або ні. Горячка цілком обгорнула його. Він був в якімсь мрачнім унесенню. (Дійсно,

він надто довго ні з ким не говорив!). Зоня зрозуміла, що сей мрачний катехизм став його вірою і законом.

— Я догадався тоді, Зоню, — продовжав він одушевлено, — що власть дається тільки тому, хто посміє схилитись і взяти її. Тут одно тільки, одно: треба лиш посміти! У мене тоді одна думка видумалась, у перший раз в життю, котру ніхто і ніколи ще переді мною не видумав! Ніхто! Мені відразу ясно як сонце представилось, що чому се ні один до сеї пори не посмів і не сміє, переходячи мимо всего того плюгавства, взяти просто-простісенько усе за хвіст і шпурнути ним до біса! Я.. Я захотів осмілитись, і убив ... я тільки осмілитись захотів, Зоню, от і вся причина!

— О, мовчіть, мовчіть! — крикнула Зоня, сплеснувши руками. — Від Бога ви віддалились і вас Бог покарав, діяволу передав!...

— Дійсно, Зоню, коли я в темноті, бачиш, лежав, то мені заєдно всяке привиджувалось; се отже чорт, кажеш, непокоїв мене? а?

— Мовчіть! Не смійтесь, богохульнику, нічого ви не розумієте! О, Господи! Нічого та нічого він не зрозуміє!

— Мовчи, Зоню, я зовсім не сміюся; я і сам знаю, що мене чорт тягнув. Мовчи, Зоню, мовчи! — повторяв він мрачно і пастійчиво. — Я усе знаю. Усе те я вже передумав і перешептав собі, коли лежав тоді в темноті... Усе те я сам з собою переспорив до послідньої, найменшої точки, і усе знаю, усе! І так надоїло, так надоїло, так надоїло мені тоді усе те лепетання! Я усе хотів забути і наново почати, Зоню, і перестати лепетати! І хіба ти думаєш, що я як дурень, з завяза-ними очима взявся за діло? Я взявся за діло як мудрий і се якраз мене і згубило! І хіба-ж ти думаєш, що я не знав, приміром, хоч того, що скоро вже почав я себе запитувати і випитувати: чи маю я право мати власть? — то вже тим самим не маю права власть мати. Афо що скоро ставляю питання, чи гнида чоловік, то тим самим вже не гнидою чоловік для мене, а гнидою для того, кому се і в голову не приходить і хто просто, не питаючи, іде... Вже скоро я стільки днів промучився: чи пішов би Наполеон чи ні? так отже вже ясно відчував, що я не Наполеон... Усю, усю муку усего того дурного лепетання я витерпів, Зоню, і всю її з плечей відразу скинути забажав: я захотів, Зоню, убити без казуістики, убити для себе, для себе самого! Я брехати не хотів навіть перед собою! Не длятого, щоби матері помогти, я убив — не-доріцтво! Не длятого я убив, щоби добувши средства і власть, стати добродієм людськости. Недоріцтво! Я попросту убив; для себе убив, для себе одного, а чи буду я чиїм-небудь добродієм, або чи буду ціле життя як павук ловити всіх в павутину і зі всіх живі соки висисати, мені в ту хвилю було зовсім байдужне!... І не гроші, головно, були мені потрібні, Зоню, коли я убив; не так гроші потрібні були, як що инше ... Я се все тепер знаю... Порозумій мене: бути може тою самою дорогою ідучи, я вже ніколи більше не повторив би у-бивства. Мені що инше треба було провідати тоді, і чим скорше провідати, чи гнида я як всі, чи чоловік? Чи зможу я переступити, чи не зможу? Чи осмілюсь я схилитися і взяти, чи ні? Чи дрожача твар я, чи маю право ...

— Убивати? Убивати чи право маєте? — сплеснула руками Зоня.

— Е-ех, Зоню! — скрикнув він роздразнено. Хотів було щось її відповісти, однакож замовчав згірдно. — Не переривай мені, Зоню! Я хотів тобі лиш одно доказати: що ось чорт мене тоді потягнув, а вже після того мені обяснив, що не мав я права туди ходити, тому що я цілком така сама гнида як і всі! Насміявся він наді мною, ось я до тебе й прийшов тепер! Принимай гостя. Якби я не гнида був, то чи прийшов би я до тебе? Слухай: адже коли-тоді до старухи ходив, то я тільки попробувати зайшов ...