Злочин і кара - Достоєвський Федір

Дле в тюрму мене посадять напевне. Колиб не оден случай, то може і сьогодня іце би посадили, дійсно, навіть може ще і посадять гаки сьогодня ... Тільки се нічого, Зоню: посиджу, та і випустять ... адже нема у них ні одного справдішнього доказу, і не буде, слово даю. А з тим, що у них є, годі упечи чоловіка. Ну, доста... Я тільки, щоби ти знала... З сестрою і з ма-тірю я постараюсь як небудь так зробити, щоб їх переконати про противне і не застрашити. Та сестра тепер, здається, обезпечена... отже і мати ... Ну, от і все. Будь впрочім осторожна. Будеш до мене в острог ходити, коли я буду сидіти?

— О, буду! буду!

Обоє сиділи рядом, сумні і прибиті, якби після бурі ви-кинені на пустий берег, самітні. Він глядів на Зоню, і чув, як богато, на нім було її любови, і диво дивне, йому стало нараз тяжко і болючо, що його так люблять. Так, се було дивне і страшне чувство! Йдучи до Зоні, він чув, що в ній ціла його надія і цілий вихід; він думав зложити у неї хоч частину своїх мук> і нараз тепер, коли ціле серце її обернулось до него, він відразу почув і пізнав, що він став незрівнано нещаслив-шим, ніж був передше.

— Зоню, — сказав він, — вже ліпше не ходи до мене, коли я буду в острозі сидіти.

Зоня не відповіла, вона плакала. Уплило кілька мінут.

— Є на тобі хрест? — відразу несподівано запитала вона, начеб відразу нагадала.

Він спершу не порозумів питання.

— Ні, адже ні? На, візьми отсей з кипарисового дерева. У мене другий остався, мідяний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялись, вона мені свій хрестик, а я її свій образок дала. Я ч тепер Лизаветин стану носити, а сей для тебе. Візьми... адже мій! Та мій! — просила вона. — Адже враз терпіти пійдемо, враз і хрест понесемо!

— Дай! — сказав Раскольніков.

йому не хотілось зробили її крикрість. Все-ж таки він завернув протягнену за хрестом руку:

— Не тепер, Зоню. Ліпше опісля, — додав він, щоб її успокоїти.

— Так, так, ліпше, — підхопила вона з унесенням, — коли підеш на страдання, тоді і надінеш. Прийдеш до мене, я надіну на тебе, помолимось і підемо.

В отсю хвилю хтось тричі стукнув в двері.

— Зофіє Семенївно, чи можна до вас? — почувся чийсь дуже зиакомий, ввічливий голос.

Зоня кинулась до дверий в перестраху. Біляве лице пана Лебезятнікова заглянуло в кімнату. , .

V.

Лебезятніков мав вид наляканий.

— Я до вас, Зофіє Семенівно. Звиніть... Я так і думав, що вас застану, — звернувся він нараз до Раскольнікова, — то є, я нічого не думав ... в отсім роді... але я іменно думав .. . Там у нас Катерина Іванівна з розуму зійшла, — сапнув він нараз Зоні, покинувши Раскольнікова.

Зоня скрикнула.

— Так воно є, по крайній мірі, так здається. Впрсчім... Ми там не знаємо, що і робити, отщо, пані! Вернулась вона — її звідкись там, здається, вигнали, може і побили ... та бодай так здається... Вона бігала до начальника Семена Захарича, дома не застала; він обідав у якогось також генерала ... Представте собі, вона махнула туди, де обідали ... до того другого генерала і, подумайте, — таки уперлась, викликала начальника Семена Захарича, та, здається, ще із-за стола. Можете представити собі, що з того вийшло. її, розуміється, вигнали; а вона розповідає, що вона сама його виганьбила і чимсь там в него шпурнула. Се можна навіть повірити ... як її не взяли, — не розумію! Тепер вона всім розповідає, навіть Амалії Іванівній, тільки трудно порозумі-ти, кричить і бється ... Ах, так! Вона говорить і кричить, що коли її всі тепер покинули, то вона забере діти і піде на вулицю катаринку носити, а діти будуть співати і танцювати, і вона також, і гроші збирати, і кождий день під вікно до генерала ходити ... "Нехай, говорить, бачать, як благородні діти чиновного батька по вулицях жебраками ходять!" Дітей всіх бє, ті плачуть. Леночку учить співати "Хуторок", хлопця танцювати, Поліну Михайлівну також, дре все одіння; робить їм якісь шапочки як акторам; сама хоче тацу нести, щоб бубнити місто музики ... Нікого не слухає ... Представте собі, як же се? Се вже просто годі!

Лебезятніков розповідав би ще дальціе, але Зоня, що слухала його ледви дихаючи, нараз схопила мантильку, капелюшок і вибігла з кімнати, одягаючись в бігу. Раскольніков вийшов вслід за нею, Лебезятніков за ним.

— Не инакше як збожеволіла! — говорив він Раскольні-кову, виходячи з ним на вулицю. — Я тільки не хотів страшити Зофію Семенівну і сказав: "здається", але і сумніву нема. Се, говорять, такі ґузи в сухотах, на мозку робляться; жаль, що я медицини не знаю. Я впрочім, пробував її переконати, але вона нічого не слухає.

— Ви її про ґудзи говорили?

— Та не цілком про ґудзи. Притім вона нічого би і не зрозуміла. Та я про те говорю: коли переконати чоловіка льоґічно, що в дійсности йому ні за чим плакати, то він і перестане плакати. Се ясно. А ваше переконання, що не перестане?

— Надто вже легко тоді було би жити, — відповів Раскольніков.

— Позвольте, позвольте; нічого казати, Катерині Іванівній досить трудно порозуміти; але чи вам відомо, що в Парижі вже відбувались серіозні досвіди дотично можливости лічення божевільних посередництвом самого ТІЛЬКИ ЛЬОҐІЧ-ного переконання? Оден-там професор, що помер недавно, поважний учений, був переконання, що так можна лічити. Основна його ідея, що окремого розстрою в організмі у божевільних нема, а що божевільні є, так сказати, льоґічна помилка, помилка в судженню, неправильний погляд на річи. Він постепенно збивав хорого і, представте собі, доходив, говорять, до результатів! Але що притім послугувався він ще і зливанням водою, то результати сего лічення підпадають, очевидно, ще сумнівови ... по крайній мірі так здається.

Раскольніков давно вже не слухав. Порівнявшись з своїм домом, він кивнув головою Лебезятнікову і завернув під ворота. Лебезятніков опамятався, оглянувся і побіг дальше.

Раскольніков війшов в свій закамарок і станув по середині його. "Чого він вернувся сюди?" Він оглянув отсі жовтаві, обшарпані обої, сей порох, своє леговиско... З над-вору долітав якийсь різький, безпереривний стукіт; щось десь начеб вбивали, цвях може який ... Він підійшов до вікна, піднявся на пальці і довго, з видом незвичайної уваги, розглядався по подвірю. Але подвіря було пусте і не було видно* тих, що стукали. На ліво в офіцинах видно було місцями поотвирані вікна; на вікнах стояли вазонки з рідонькими ґераніями. За вікнами було вивішене білля ... ьсе те він знав напамять. Він відвернувся і сів на диван.

Ніколи, ніколи ще не чув він себе так страшна самітним.

Так, він відчув ще раз, що може бути дійсно зненавидить Зоню і іменно тепер, коли зробив її ще нещаслившою. "Пощо ходив він до неї просити її сліз? Пощо йому так треба затроювати її житгя? О, підлість!"

— Я останусь сам! — промовив він нерішучо. — І не буде вона ходити в острог!

Мінут через пять він підняв голову і дивно усміхнувся. Се була дивна думка: "Може воно в каторзі таки справді ліпше", — подумалось йому нараз.

Він не памятав, як довго він пересидів у себе з бючи-мись по його голові неясними думками. Аж втім двері відчинились і ввійшла Евдокія Романівна. Вона спершу пристанула і погляділа на него від порога, як недавно тому він на Зоню; відтак вже підійшла і сіла проти него на крісло, на вчерашнім своїм місци. Він мовчаливо і якось без думки поглядів на неї.

— Не гнівайся, брате, я лиш на одну мінуту, — сказала Дуня.

Вираз її лиця був задумчивий, однак не строгий. Погляд був ясний і лагідний. Він бачив, що і отся з любовю при-йшла'до него.

— Брате, я тепер знаю все, все. Мені Дмитро Прокопич' усе обяснив і розповів. Тебе переслідують і мучать задля глупого і нікчемного підозріння. Дмитро Прокопич сказав мені, що нема ніякої небезпеки і що без потреби ти з таким страхом се приймаєш. Я не так думаю і цілком розумію, як збурене в тобі все, і що се обрушення може оставити сліди на віки. Сего я боюся. За те, що ти нас кинув, я тебе не суджу і не смію судити і прости мені, що зробила тобі докір передше. Я сама на собі відчуваю, що колиб у мене було таке велике горе, то я також усунулась би від всіх. Матері я про се нічого не скажу, лиш буду говорити раз-по-раз і скажу від твого імени, що ти прийдеш необавки. Не журися нею; я її успокою; але і ти її не муч, — прийди хоч раз; памятай, що вона мати! А тепер я прийшла тільки сказати (Дуня почала підниматись з місця), що коли бути може я тобі на що придамся або придасться тобі... ціле моє життя, або що ... то поклич мене, я прийду! Здоров був!

Вона живо обернулась і пішла до дверий.

— Дуню! — задержав її Раскольніков, встав і підійшов до неї. — Сей Разумихін, Дмитро Прокопич, дуже гарний чоловік.

Дуня ледви замітно спаленіла.

— Ну, — запитала вона, підождавши з мінуту.

— Він чоловік проворний, трудящий, чесний і спосібний сильно любити ... Здорова будь, Дуню.

— Та що се, брате, або-ж ми направду розстаємось на віки, що ти мені... такі завіщання робиш?

— Все одно ... Пращай...

Він відвернувся і пішов від неї до вікна. Вона постояла, погляділа на него неспокійно і вийшла в трівозі.

Ні, він не був холодний для неї. Була одна хвилинка (послідня), коли йому страх захотілось сильно обняти її і попращатись з нею, і навіть сказати її, але він навіть і руки її не рішився подати:

— Опісля ще може здрігнеться, коли нагадає, що я тепер її обнимав, скаже, що я украв її поцілунок!

— А чи видержить онтая, чи не видержить? — додав він після кількох мінут про себе. — Ні, не видержить, таким не видержати! Такі ніколи не видержать...

І він подумав про Зоню.

З вікна повіяло свіжістю. На дворі вже не було так ясно. Він нараз взяв шапку і вийшов.

Він, розуміється, не міг, та і не хотів заниматися своїм хоробливим станом. Все-ж таки вся та б^ъ^астанна трівога і вся та душевна гроза не могли перейти без наслідків. І що він доси не лежав ще в справдішній горячці, то може бути якраз тільки тому, що ся внутрішна, безнастанна трівога ще піддержувала його на% ногах і при памяти, та все-ж таки тільки штучно, до часу.

Він пустився ходити без ціли. Сонце заходило. Якийсь особливший неспокій почав обгортати його в послідні часи. В нім' не було нічого особливо їдкого, пекучого, але від него віялр чимсь постійним, вічним, предчувались безконечні роки сего холодного, умертвляючого несупокою, предчувалась якась вічність на "аршині простору".