Злочин і кара - Достоєвський Федір

Від часу надто грізних для него і надто ясно висказаних слів Свидригайлова в помешканню Зоні, в хвилю смерти Катерини Іванівни, мов то нарушився звичайний порядок його думок. Та мимо того, що сей новий факт незвичайно його непокоїв, Раскольніков якось не спішив з розясненням діла. Хвилями, находячи себе нагло де небудь в віддаленій і самітній части міста, в якій небудь убогій гостинници, самого, за столом, р задумі, і ледви памятаючи, як він попав сюди, він нагадував відразу про Свидригайлова: йому відразу надто ясно ї трівожно приходило переконання, що треба би, як можна найскорше, розговоритися з сим чоловіком і що буде можливе, порішити оконечно.

Оден раз, коли він вийшов кудись за якусь рогачку, він навіть виобразив собі, що дожидає тут Свидригайлова і що тут назначені у них сходини. Другий раз він прокинувся на зорі десь на земли, в кущах і майже не розумів, як заліз сюди. Та впрочім за отсі два-три дні після смерти Катерини Іванівни, він вже двічи стрічався з Свидригайловом, завсігди майже в помешканню Зоні, куди він заходив якось без ціли, та тільки завсігди лиш на мінуту. Вони перекидувались кождий раз короткими словами і ні разу не заговорили про головний пункт, будьто би між ними так само собою, і условилось, щоби мовчати про те до часу.

Тіло Катерини Іванівни ще лежало в домовині. Свидригайлов заряджав похороном і суятився. Зоня також була дуже занята. При послідній стрічі Свидригайлов обяснив Рас-кольнікову, що з дітьми Катерини Іванівни він сяк-так покінчив і покінчив щасливо; що у него, дякувати деяким звяз-кам, відшукались такі люде, за помічю котрих можна було помістити всі три сирітки таки зараз в дуж$ приличні для них заведення; що відложені для них гроші також богато помогли, зваживши, що сиріт з капіталом помістити є богато лекше, як сиріт убогих. Сказав він щось і про Зоню, обіцяв зайти сими днями до Раскольнікова і натякнув, що "хотів би порадитись; що дуже треба би поговорити, бо є такі справи..." Розмова отся відбувалась в сінях, біля сходів. Свидригайлов пильненько глядів в очі Раскольнікову і нараз, помовчавши і понизивши голос, запитав:

— Та що ви, Родіоне Романовичу, такий якийсь не свій? Справді! Слухаєте і глядите, а якось мов то і не розумієте. Ви ободріться. От, дайте поговоримо; жаль тільки, що діла богато і чужого і свого... Ех, Родіоне Романовичу, — додав він несподівано, — всім людям треба воздуху, воздуху, воздуху, добродію ... Перше всего!

Він скоренько відступився, щоб перепустити входячого на сходи священика і дяка. Вони ішли служити панахиду. Після розпорядження Свидригайлова, панахида служилась точно два рази денно. Свидригайлов пішов своєю дорогою.

Раскольніков постояв, подумав і увійшов вслід за священиком в кватиру Зоні.

Він станув у дверях. Почалась відправа, тихо, поважно, жалібно. В думці про смерть і в почуттю присутности смерти лежало для него завсігди щось важке і таемничо-страшне від самого дитиньства; та і давно вже він не чув панахиди. Крім того було тут ще щось друге, надто вже страшне і трі-вожне. Він поглядів на дітей: всі вони клячали біля домовини; Полечка плакала. Позаду них, тихо і якось несміло плачучи, молилась Зоня.

— Адже вона в усі ті дні ні разу на мене не поглянула і ні словечка мені не сказала, — подумалось нараз Расколь-нікову.

Сонце ярко освічувало— кімнату; кадильний дим підни-мався клубами; священик читав: "Упокой Господи". Раскольніков перестояв всю панахиду. Благословлячи і пра-щаючись, священик якось дивно озирався. Після відправи, Раскольніков підійшов до Зоні. Тая зараз взяла його за обі руки і нахилила до його грудей голову. Сей короткий, приятельський рух надіть поразив Раскольнікова несподіванкою; аж дивно йому було; як? Ні найменшої відрази, ні найменшого омерзіння до него, ні найменшої дрощі в її руці! Се вже була якась безконечність виреченняся самої себе Так по крайній мірі він се поняв.

Зоня нічого не говорила. Раскольніков стиснув їй руку і вийшов. Йому стало страх тяжко. Колиб можливо було втечи куди-небудь в отсю мінуту і остатись цілком самому хоч би на ціле життя, то він уважав би себе щасливим. Та діло в тім, що він в послідні часи, хоч і завсігди майже був сам оден, ніяк не міг почути, що він самітний. Лучалось йому втікати за місто, виходити на велику дорогу, навіть раз він вийшов в якийсь лісок; тілько чим самотнійше було місце, тим сильнійше він відчував мов то чиюсь близьку і трі-вожну присутність, не те щоб страшну, а якось вже надто доскуляючу, так що чим хутше вертався назад до міста, змішувався з товпою, входив в гостинниці, в шинки, ішов на Толкучій, на Сінну. Тут було вже будьто би лекше і навіть самотнійше.

В одній простій харчівни перед вечером співали пісні: він пересидів цілий час, слухаючи, і памятав, що йому навіть було дуже приємно. Все-ж таки під кінець він нараз став знову неспокійний; дослівно мов би грижа совісти знову почала його мучити:

— От сиджу, пісень слухаю, а хіба се мені треба робити! — якось так подумалось йому.

А втім він таки зараз догадався, що і не се одно його трівожить; було щось таке, що домагалось безпроволочно-го покінчення, але чого ні обдумати, ні словами не мож було передати. Усе немов би в якийсь клубок спліталось.

— Ні, вже ліпше би яка боротьба! Ліпше би знову Порфір ... або Свидригайлов... Коби знову який небудь визов, який напад... Так! так! — думав він.

Він вийшов з харчівні і пустився ледви не бічи. Думка про Дуню і матір навела на него нагло длячогось там начеб панічний страх. В отсю то ніч, перед досвітом, він прокинувся в кущах, на Крестовськім острові, цілий дрожачий в ли-хорадці; він пішов домів і прийшов вже ранним ранком. По кількох годинах сну лихорадка минула, але прокинувся він вже пізно: була вже друга година пополудні.

Він пригадав собі, що на сей день назначений похорон Катерини Іванівни і утішився, що не був на нім. Настка принесла йому їсти; він їв і пив з великим смаком, ледви не з ла-кімством. Голова його була свіжійша, і він сам спокійнійший, чим за всі послідні три дні. Він навіть здивувався нараз, як міг він передше так страшно чогось боятися. Двері отворились і увійшов Разумихін.

— А! їсть, значить не хорий! — сказав Разумихін, взяв крісло і сіз за стіл проти Раскольнікова.

Він був стрівожений і не старався сего укрити. Говорив він з видимою досадою, все-ж таки не кваплячись і не під-нимаючи надто голосу. Можна би подумати, що в нім засів якийсь особливий і навіть виключний замір.

— Слухай, — почав він рішучо, — мені там кат до вас, до всіх, та не тому, що я виджу тепер, виджу ясно, що нічого не можу зрозуміти; тільки ради Бога не думай, що я прийшов випитувати. Овва! Сам не хочу! Сам тепер все відкривай, всі ваші тайни, так я ще і слухати ось може бути не стану, плюну і пійду. Я прийшов лиш довідатись особисто і оконечно: чи правда, по перше, що ти божевільний? Про тебе, бачиш, є таке переконання (ну, там, десь-там), що ти може бути божевільний, або дуже до того склонний. Признаюсь тобі, я і сам вельми був склонний піддержувати се переконання, одно, судячи після твоїх глупих і почасти поганих поступків (нічим не обяснених) а друге, після твого недавного поведения з матірю і сестрою. Тільки нелюд і падлюка, коли не божевільний, міг би так поступити з ними, як ти поступив, виходить отже, ти божевільний . . .

— Ти давно їх бачив?

— Що тільки. А ти з тої пори не бачив? Куди ти волочишся, скажи мені, будь ласкав; я вже до тебе тричі заходив. Мати хора від вчера направду. Зібралась до тебе; Евдокія Романівна почала здержувати; слухати нічого не хоче: "Коли він, говорить, хорий, коли у него розум мішається, хто-ж йому поможе, як не мати?" Прийшли ми сюди всі, бо не ки-дати-ж нам її саму. До самих твоїх дверий благали успоко-їтись. Ввійшли, тебе нема; от там вона і сиділа. Пересиділа десять мінут, ми над нею стояли та мовчали. Встала і говорить: "Коли він з хати виходить, значить він вже здоров і матір забув, значить неприлично і стидно матері у порога його стояти і ласки, як милостині, випрошувати". Домів вернулась і лягла; тепер в горячці: "Бачу, говорить, для своєї у него є час". Вона думає, що своя, бачиш, се Зофія Семенів-па, твоя суджена, чи там коханка, не знаю. Я пішов ось іза-раз до Зофії Семенівни, бо, братику, я хотів все провідати, — приходжу, дивлюсь: домовина стоїть, діти плачуть, Зофія Семенівна жалібні сукенчата їм примірює. Тебе нема. Поглядів, звинився— і вийшов, так і Евдокії Романівній доніс. Все, кажу, се дурниця і нема тут ніякої своєї, найподібнійше до правди^ із всего виходить, се божевільство. Та ось ти сидиш і варене мясище жереш, мов би три дні не їв. Воно, правда, і божевільні також їдять, все-ж таки хоч ти і слова до мене не сказав, то ти... не божевільний! На се я поклянуся. Перше всего не божевільний. І так, кат з вами зі всіми, бо вже-ж очевидно тут якась тайна, якийсь секрет; а я над вашими секретами ломити голови не думаю. Так тільки зайшов висваритись, — закінчив він, встаючи, — душу відвести, а я знаю, що мені тепер робити. ,

— Що-ж тепер хочеш робити?

— А тобі яке діло, що я тепер хочу робити?

— Слухай, ти впєшся!

— По чім... по чім ти се пізнав?

— Ну, ще би.

Разумихін помовчав з мінуту.

— Ти завсігди був дуже статочний чоловік і ніколи, ніколи ти не був божевільний, — завважав він нараз з жаром. — Се так! Я упюся! Пращай! — і він пустився іти.

— Я про тебе, позавчера, здається, з сестрою говорив, Разумихіне.

— Про мене! Та... ти де-ж її міг бачити позавчера? — відразу задержався Разумихін, навіть побліднівши трохи.

Можна було відгадати, що серце його поволи і з напруженням застукало в груди.

— Вона сюди приходила, сама тут сиділа, говорила зі мною.

— Вона?!

— Так, вона.

— Що-ж ти говорив... я хочу сказати, про мене, бачиш?

— Я сказав її, що ти дуже порядний, чесний'і трудящий чоловік. Що ти її любиш, я її не говорив, бо вона се і сама знає.

— Сама знає?

— Ну, ще би! Куди би я не забрався, що би зі мною не лучилось, — ти щоб остався у них провидінням. Я, так сказати, передаю їх тобі, Разумихіне. Говорю се длятого, бо докладно знаю, як ти її любиш, і переконаний про чистоту твого серця. Знаю також, що і вона тебе може любити і навіть може бути вже і любить.