Злочин і кара - Достоєвський Федір

Тепер сам рішай, як знаєш ліпше, — треба чи не треба упиватись.

— Родьку... Бачиш ... Ну... Ах, до чорта! А ти то куди хочеш забиратись? Бачиш: коли все те тайна, то нехай буде! Але я ... я провідаю тайну... І переконаний, що без сумніву якась там дурниця і страшне недоріцтво і що ти сам все те видумав. Все-ж таки ти пишний хлопеиь! Золотий чоловік!...

— А я іменно хотів би тобі сказати, та ти перебив, що ти се дуже добре перше порішив, щоби тайни і секрети ті не провідувати. Лиши до пори, не займайся тим. Усе в своїм часі провідаєш, іменно тоді, коли треба буде. Вчера мені оден чоловік сказав, що треба воздуху чоловікови, воздуху, воздуху! Я хочу до него пійти зараз і спитати, що він під тим розуміє.

Разумихін стояв в задумі і в зворушенню і щось розбирав.

— Він належить до якоїсь політичної змови. Се заго-вірник! Нема ніякого сумніву. І він мабуть нині-завтра візьметься за якесь рішуче діло, — се так, се певне! Инакше бути не може і... Дуня знає... — подумав він переконаний.

— Так до тебе отже ходить Евдокія Романівна, — промовив Разумихін, — а ти сам хочеш бачитись з чоловіком, котрий говорить, що воздуху треба більше, воздуху і... і, значить, і сей лист... се також щось, що відноситься до того, — заключив він як би про себе.

— Який лист?

— Вона лист оден дістала сьогодня, її дуже занепокоїв. Дуже. Аж надто вже. Я заговорив про тебе — просила не говорити. Опісля ... опісля сказала, що бути може ми дуже скоро розстанемось, відтак стала мені за щось там горячо дякувати; потім в свою кімнату заперлась.

— Вона лист дістала? — задумчиво вкинув Раскольніков.

— Так, лист; а ти не знав? Гм. Вони оба помовчали.

— Бувай здоров, Родіоне. Я, братчику... був оден час ... та втім, бувай здоров, бачиш, був оден час... Ну, пращай? Мені також пора. Пити не буду. Тепер не треба... брешеш!

Він спішився; однак вже виходячи і вже майже зачинивши за собою двері, нараз отворив їх знову і сказав, споглядаючи кудась там на бік:

— А правда! Чи памятаєш се вбивство, ну ось Порфір, бачиш: старуху тую? Ну, так знай, що вбивця сей відшукався, признався сам і докази всі подав. Се оден з тих самих робітників, малярів, представ #собі, памятаєш, я їх тут ще боронив? Чи повіриш, що всю ту сцену бійки і сміху на сходах з своїм товаришом, коли тії там ішли до гори, дбірник і два свідки, він нароком урядив, і іменно для оборони. Що за хитрість, що за притомність духа в такім щеняти! Повірити трудно; та сам розяснив, сам до всего признався! І як я в дурні пошився! Що-ж, по мойому, се тільки ґеній кру-тарства і змисности, ґеній юридичної оборони, — а показалось, і нема чому особливо дивуватись! Хіба-ж такі не можуть бути? А що він не видержав характеру і признався, так я йому за те ще більше вірю. Подібнійше до правди... Але як то я, я тоді в дурні попався!... За них на стіну ліз.

— Скажи будь ласка, відки ти се довідався і длячого тебе се так інтересує? — з виразним несупокоєм запитав Раскольніков.

— Ну, ще що! Для чого мене інтересує! От запитав!... та довідався я від Порфіра, між иншим. Та правда, від него майже і все чув.

— Від Порфіра?

— Від Порфіра.

— Що-ж... Що-ж він? — налякано запитав Раскольніков.

4 — Він се славно мені розяснив. Психольоґічно розяснив, по свойому.

— Він розяснив? Таки сам тобі і розяснив?

— Сам, сам; бувай здоров! Пізнійше ще дещо розповім, а тепер мою орудку. Там ... був оден час, що я подумав ... Ну, та що; пізнійше!... Пощо мені тепер упиватись? Ти мене і без вина напоїв. Адже я пяний, Родьку! Без вина пяний тепер, ну, але бувай здоров; зайду; дуже скоро.

Він вийшов.

— Се, се політичний ворохобник, нема сумніву, гіема сумніву! — оконечно рішив про себе Разумихін, поволи спускаючись зі сходів. — І сестру втягнув; се дужіе, дуже можливе при характері Евдокії Романівни. Сходяться, адже вона також мені натякнула. З многих її слів ... і слівець... і натяків все те виходить, якраз так! Та і як инакше обяснити всю тую путанину? Гм! А я було думав ... О Господи, що се я бувало думав? Так, се було затьміння, і я перед ним винуватий! Се він тоді коло лямпи, на коритари, затьміння на мене напустив. Тьфу! Яка погана, грубіянська, підла думка з моєї сторони! Гарний хлопець Миколка, що признався... Та і да-внійше як тепер усе обясняється! Отся хороба його тоді, його чудні всі такі поступки, навіть і давнійше, давнійше, ще в університеті, який він був завсігди хмурний, понурий ... Але що таке значить тепер сей лист? Тут, очевидно, також щось є. Від кого сей лист? Я підозріваю... Гм. Ні, се я все провідаю!

Він нагадав і розібрав усе про Дуню і його серце завмерло. Він зірвався з місця і побіг.

Раскольніков, як лиш вийшов Разумихін, встав, звернувся до вікна, вдарився в оден кут, в другий, якби забувши про тісноту.своєї комірки, і... сів знову на диван. Він цілий мов би обновився; знову боротьба — значить найшовся вихід!

— Так, отже найшовся вихід! А то вже надто усе сперлось і закоркувалось, діймаючо стало душити, дур якийсь чіпався. Від самої сцени з Миколкою у Порфіра, почав він душитись без виходу, в тісноті. Після Миколки, в той самий таки день була сцена у Зоні; перевів і скінчив її цілком, цілком не так, якби міг представити собі наперед... Ослаб, значить, відразу і цілк