Злочин і кара - Достоєвський Федір

Мені відомо, що сьогодня рано сестра моя дістала якийсь лист. Вам цілий час не сиділось на місци... Ви бути може по дорозі могли відкопати яку небудь жінку; тільки се нічого не значить. Я хочу переконатись особисто.

Раскольніков ледви чи і сам міг означити, чого йому іменно тепер хотілось і про що іменно бажав він переконатись особисто.

— От як! А хочете, я зараз поліцію закличу?

— Клич!

Вони знову постояли з мінуту оден перед другим. Наконець лице Свидригайлова змінилось. Переконавшись, що Раскольніков не настрашився грозьби, він приняв ш стій найвеселійший і приятельський вид.

— От який! Я нарошно про ваше діло з вами не заговорював, хотяу мене, розуміється, мучить цікавість. Діло фантастичне. Відложив було до другого разу, тільки, бачите, ви годні і мертвого роздразнити ... Ну, ходімо, але наперед скажу: я тепер лиш на мінутку до дому, щоби грошей захопити, потім замикаю кватиру, беру візника і на цілий вечір на острови. Ну, куди-ж вам за мною?

— Я поки що з вами, однак не до вас, а до Зофії Семенівни, виправдатись, що на похороні не був.

— Се як вам хочеться, тілько Зофії Семенівни дома нема. Вона всіх дітей відвела до одної женщини, до одної знатної дами-старушки, до моєї колишньої знакомої і роз-порядительки в якихсь там сирітських заведеннях. Я очарував ту даму, даючи її гроші за всі троє дітей Катерини Іванівни; крім того і на заведення пожертвував ще грошей; наконець розповів її історію Зофії Семенівни, навіть зі всіми подробицями, нічого не скриваючи, Вражіння зробила неописане. От длячого Зофії Семенівній і назначено було явитись таки ще нині просто в ... м готелю, де хвилево, приїхавши з села, пробуває моя пані.

— Як хочете, тільки я ось вам не товариш; а мені'що! От ми зараз і дома. Скажіть, я переконаний, ви длятого на :/?не глядите недовірчиво, що я сам був н$ стільки делікатний і до сеї пори не непокоїв вас питаннями ... ви розумієте? Вам показалось се чимсь незвичайним; бюсь о заклад, що так! Ну, от і будь же після того делікатним.

— І підслухуй під дверми!

— А, ви про се! — засміявся Свидригайлов; — так, я би здивувався, колиб, після всего, ви пропустили се без замітки. Ха! ха! Я хоч дещо і порозумів з того, що ви тоді... там ... набалакали і Зофії Семенівній самі порозповідали, та тільки що-ж се таке? Я може цілком відсталий чоловік і нічого вже зрозуміти не можу. Обясніть, ради Бога, голубчику! Просвітіть новійшими засадами.

— Нічого ви не могли чути, брешете ви та брешете!

— Та я не про те, не про те (хоч я впрочім дещо і чув), ні, я про те, що ви ось заєдно охаєте та охаєте! Шіллєр, бачите, в вас озивається що хвиля. А тепер, от і під дверми не підслухуй! Коли так, ідіть та дайте знати властям, що ось, МОЕЛЯВ, так і так, лучився зі мною такий казус: в теорії по-милочка невеличка вийшла. Коли-ж знову ви переконані, що під дверми не слід підслухувати, а старушок вільно періщити чим попало, для свого вдоволення, так забирайтесь куди-небудь чим скорше в Америку! Втікайте, молодий чоловіче! Може ще пора. Я щиро говорю. Грошей може не маєте? Я дам на дорогу.

— Я цілком про те не думаю, — перервав Раскольніков з відразою.

— Знаю, знаю, (та ви впрочім не стидайтесь, коли хочете, то богато і не говоріть); адже я знаю, які у вас питання на порядку дневнім: моральні, або може питання горожани-на і чоловіка? Тільки ви їм поза уха; нащо вони вам тепер, послухайте? Хе, хе! Хіба тому, що ви усе ще і горожанин і чоловік? А коли так, то після мене і пхатись не треба було; нічого не за своє діло братись. Ну, стріляйтесь; що, чи не хочеться?

— Ви, здається, нароком хочете мене роздразнити, щоб я доконче від вас тепер відчепився ...

— От чудак ви, тільки ми вже пройшли, отже прошу на сходи. Бачите, ось тут вхід до Зофії Семенівни, глядіть, нема нікого! Не вірите? Запитайте у Капернаумова; вона їм ключ віддає. От і сама пані Капернаумова? Що? (вона глуха трошки) відійшла? Куди? Ну, от чули тепер? Нема її і не буде до глубокого може бути вечера. Ну, тепер ходімо до мене. Адже ви хотіли і до мене? Ну, от ми і у мене. Мадами Ресліхової нема дома. Отся женщина вічно в клопотах, тільки гарна женщина, впевняю вас... Може бути вона би вам придалася, колиб ви були трохи розумнійші. Ну, от зволи-те побачити: я беру з бюрка сю пятипроцентову акцію (ось у мене їх ще кілько!) а отся сьогодня до міняйлів пійде. Ну, бачили? Більше мені тратити часу нічого. Бюрко замикається, кватира замикається і ми знову на сходах. Ну, хочете, наймімо візника! Я-ж, звісно, на острови: Не маєте охоти переїхатись? От я беру отсю коляску на Єлагин, що? Відкачуєтесь? Не видержали? Переїдемось, нічого. Здається, дощ надтягає, нічого, спустимо верх ...

Свидригайлов сидів вже в колясці. Раскольніков розсудив, що підозріння його, по крайній мірі в отсю хвилю, несправедливі. Не відповідаючи ні слова, він обернувся і пішов назад в напрямі до Сінної. Колиб він обернувся хоч раз дорогою, то успівби побачити, як Свидригайлов, від'їхавши не більше сто кроків, заплатив візникови і сам опинився на хіднику. Тільки він нічого вже не міг бачити і зайшов вже за ріг вулиці. Глибока відраза відпихала його геть від Свидригайлова.

— Я міг хоч хвилинку сподіватись чого небудь від сего простого ледаща, від сего розпустного непотріба і падлюки! — крикнув він мимовільно.

Правда, що осуд свій Раскольніков видав надто поспішно і легкодушно. Було дещо в цілій особі Свидригайлова таке, що по крайній мірі придавало йому хоч деяку оригінальність, коли не таємничість. А що дотикалося у всім тім сестри, то Раскольніков оставався все таки переконаний навірно, що Свидригайлов не оставить її в спокою. Тільки надто вже тяжко і невиносимо ставало йому про все те думати і передумувати !

Після свого звичаю, він, оставшись сам, з двайцятим кроком впав в глубоку задуму. Вийшовши на міст, він задержався біля поруча і став глядіти у воду. А тимчасом над яим стояла Евдокія Романівна.

Він стрітився з нею при вході на міст, але перейшов мимо, не завважавши її. Дунечка ще ніколи не стрічала його таким на вулиці і була поражена до перестраху. Вона задержалась і не знала: чи кликнути на него, чи ні? Втім вона за-вважала, як поспішно від сторони Сінної підходив Свидригайлов.

Але той, здавалось, приближався таємничо і осторожно. Він не увійшов на міст, а остановився на боці, на хіднику, стараючись всіми силами, щоб Раскольніков не побачив його. Дуню він вже давно завважав і став робити її знаки. її привиділось, що знаками своїми він просив її не зголошуватись до брата і оставити його в спокою, а кликав її до себе.

Так Дуня і зробила. Вона потихоньки обійшла брата і приблизилась до Свидригайлова.

—_Ходімо чим скорше, — шепнув її Свидригайлов. — Я не хочу, щоб Родіон Романович знав про те, що ми бачились. Упереджаю вас, що я з ним сидів тут недалеко в гостинни-ці, де він винайшов мене сам, і насилу від него відвязався. Він знає відкись про мого до вас листа і щось підозріває. Вже очевидно не ви йому сказали? А коли не ви, так хто-ж?

— От ми вже завернули за ріг вулиці, — перебила Дуня, — тепер нас не побачить. Заявляю вам, що я не пійду з вами дальше. Скажіть мені усе тут; все те можна сказати і на вулиці.

— По перше, сего ніяк не можна сказати на вулиці; по друге, ви повинні вислухати і Зофію Семенівну; по-третє, я покажу вам деякі документи ... Ну і вкінці, коли ви не згодитесь зайти до мене, то я відказуюсь від всяких обяснень і^ зараз таки відходжу. Притім попрошу вас не забувати, що вельми цікава тайна вашого сердечного братчика находиться цілковито в моїх руках. .

Дуня остановилась в нерішимости і проникаючим поглядом гляділа на Свидригайлова.

— Чого ви боїтесь! — завважав той спокійно. — Місто не село. І на селі шкоди зробили більше ви мені, ніж я вам, а

* — Зофія Семенівна вже знає?

— Ні, я не говорив її ні слова, і навіть не знаю напевне, чи дома вона тепер? А втім, може буде дома. Вона сьогодня похоронила свою мачоху: не такий день, щоб по гостях ходити. До часу я нікому не хочу говорити про те, і навіть каюся почасти, що вам сказав. Тут найменша неосторожність рівняється вже доносови. Я жию ось-тут, в отсім таки домі, от ми і підходимо. Ось вам двірник нашого дому; двірник дуже добре мене знає; ось він кланяється; він бачить', що я іду з женщиною, і вже навірно успів завважити ваше лице, а се вам придасться, коли ви дуже боїтесь і мене підозріваєте. Звиніть, що я так брусовато говорю. Сам я наймаю кімнату від комірників. Зофія Семенівна жиє зі мноюстіна о стіну, також віднаймає з другої руки. Цілий поверх самі наємні

тут. . .

кімнати. Чого-ж вам боятись, як дитині? Чи я вже може такий страшний?

Лице Свидригайлова викривилось в ласкаву усмішку; тільки йому було вже не до усмішки. Серце його билось і дух запирався в груди. Він нароком говорив голоснійше, щоб укрити своє ростуче зворушення; але Дуня не встигла завва-жати сего особливого зворушення; вже надто роздразнила її замітка про те, що вона боїться його як дитина і що він так для неї страшний.

— Хотяй я і знаю, що ви чоловік ... без чести, все-ж таки я вас ні трохи не боюся. Ідіть вперед, — сказала вона, на око спокійно, тільки лице її було дуже бліде.

Свидригайлов задержався коло кватири Зоні.

— Позвольте провідати, чи вона дома. Нема її. От шкода! Тільки я знаю, що вона може прийти дуже скоро. Коли вона вийшла, то не инакше, як до одної дами, по поводу своїх сиріт. їм мати умерла. Я тут також вмішався і робив лад. Коли Зофія Семенівна не вернеться через десять мінут, то я пришлю її до вас, як хочете, ще таки нині; ну, от і мій нумер. Ось мої дві кімнати. За дверми проживає моя господиня, пані Ресліхова. Тепер погляньте сюди, я вам покажу мої головні документи: з моєї спальні, ось тії двері ведуть в цілком пусті дві кімнати, котрі дожидають комірників. От вони ... на' се вам треба подивитись трохи уважнійше ...

Свидригайлов занимав дві умебльовані, доволі просторі кімнати. Дунечка недовірчиво оглядалась, але нічого особливого не завважала ні в урядженю, ні в положенню кімнат, хоч би і можна було дещо завважати, приміром, що ква-тира Свидригайлова лежала якось межи двома майже неза-нятими кватирами. Вхід до него був не просто з коритаря, а через дві кімнати господині, заєдно пусті.