Злочин і кара - Достоєвський Федір
Оден його, другий мій. У мене приятелі; у мене є ділові люде ... Хочете? Я візьму ще вам пашпорт... вашій матері... нащо вам Разумихіна? Я вас так само люблю ... Я вас безконечно люблю. Дайте мені край вашого одіння поцілувати, дайте! дайте! Я не можу слухати, як воно шелестить. Скажіть мені: зроби теє, я зроблю! Я все зроблю. Я неможливе зроблю. В що ви вірите, в те і я буду вірити. Я усе, усе зроблю! Не глядіть, не глядіть на мене так! Чи знаєте, що ви мене убиваєте..
Він починав навіть маячити. З ним відразу щось таке зробилось, мов би його в голову обухом ударив. Дуня зірвалась і кинулась до дверей.
— Отворіть! отворіть! — кричала вона через двері, призиваючи кого-небудь і потрясаючи дверми. Отворіть же! Чи справді нема нікого?
Свидригайлов встав і опамятався. Лукава і глумлива у-смішка поволеньки видавилась на дрожачих ще його губах.
— Там нікого нема дома, — промовив він тихо і з перестарками. — Господиня вийшла і даремний труд так кричати; тільки себе даром зворушуєте.
— Де ключ? Отвори зараз двері, зараз, низький чоловіче!
— Я ключ згубив і не можу його найти.
— А! Так се насилля! — крикнула Дуня, поблідла як ху-ста і кинулась в кут, де чим скорше заслонилась"столиком, що попався її під руку. Вона не кричала; вона тільки впялилась поглядом в свого мучителя і бистро слідила за кождим його рухом. Свидригайлов також* не рушався з місця і стояв проти неї на другім кінці кімнати. Він навіть запанував над собою, бодай хоч на око. Тільки лице його було бліде як пер-
% ше. Глумлива усмішка не покидала його.
— Ви сказали перед хвилрю "насилля", Евдокіє Романівно. Коли насилля, то самі можете здогадуватись, що л до него приготовився. Зофії Семенівни дома нема; до Каперна-умових дуже далеко, пять запертих кімнат. Наконець я, по крайній мірі, у двоє сильнійший від вас і крім того, мені боятись нічого, бо вам опісля і жалуватись годі: адже не схочете чей в самім ділі погубити вашого брата? Та і не повірить вам ніхто: ну, чого-ж дівчина пішла сама на кватиру? Так, що коли навіть і брата пожертвуєте, то і тут нічого не вдієте: насилля дуже трудно доказати, Евдокіє Романівно.
— Підлець! — прошептала Дуня з омерзінням.
— Як собі хочете, тільки памятайте, я говорив поки що лиш в виді припущення. А по мойому особистому перекона-ню ви маєте слушність: насилля — мерзенна річ. Я говорив тільки до того, що на совісти вашій рівно ж нічого, не останеться, колиб навіть... колиб навіть ви і схотіли уратувати вашого брата добровільно так, як я вам предкладаю. Ви по просту, значить, піддались обставинам, ну, силі вкінци, коли вже без сего слова годі. Подумайте про те; доля вашого брата і вашої матері в ваших руках. А я буду вашим невільником ... ціле життя ... Я ось тут буду ждати ...
Свидригайлов сів на диван, сім кроків від Дуні. Для неї вже не було ні найменшого сумніву, що він порішився на крайнє і не уступить. До того вона його знала...
Блискавкою вона виняла з кишені револьвер, натягнула курок і опустила руку з револьвером на столик. Свидригайлов підскочив з місця.
— Ага! Так ось як! — крикнув він в здивованню, все-ж таки лукаво усміхаючись. — Ну, се цілком зміняє хід діла! Ви мені незвичайно облегчуєте діло самі, Евдокіє Романівно! Та де се ви револьвер дістали? Вже чи не добродій Разумихін? Ба! Та револьвер ось мій! Старий знакомий! А я, бачите, його тоді так шукав!... Наші сільські лекції стріляння, котрі я мав честь вам давати, не пропали таки дармо.
— Не твій револьвер, а Марти Петрівни, котру ти убив, нікчемнику! У тебе нічого не було свого в її домі. Я взяла його, як стала догадуватись, на що ти спосібний. Смій ступити хоч оден крок і клянусь, я убю тебе!
Дуня була майже непритомна від гніву. Револьвер вона держала на поготівлі.
— Ну, а брат? З цікавосте питаю, — запитав Свидригайлов, все ще стоячи на місци.
— Доноси, коли хочеш! Ні з місця! Не сходи! Я вистрілю! Ти жінку отроїв, я знаю, чи сам вбивця!
— А ви твердо переконані, що я Марту Петрівну отроїв?
— Ти. Ти мені сам давав до порозуміння; ти мені говорив про отрую... я знаю, ти за нею їздив... у тебе була приготовлена ... Се ти .. Се нехибно ти ... падлюко!
— Колиб навіть се була і правда, так задля тебе ... все таки ти була би причиною.
— Брешеш! Я тебе ненавиділа завсігди, завсігди ...
— Еге, Евдокіє Романівно! Видно забмі|и, як в ж.ірі пропаганди вже склонювались і слабли... Я по очках бачив; памятаєте, вечером тоді, при місяці, бачите, коли соловій щебетав?
— Брешеш! (Бішеність заіскрилась в очах Дуні). Брешеш, клеветнику!
Брешу? Ну, нехай і брешу! Я брехав. Женщинам про такі річи згадувати не годиться. (Він усміхнувся). Знаю, що вистрілиш, звір хороший. Ну, і стріляй!
Дуня підняла револьвер і мертво бліда, з по.білівшою, дрожачою нижньою губою, з палаючими як вогонь, великими чорними очима, гляділа на него, рішившись, приміряючись і дожидаючи першого руху з його сторони. Ніколи ще він не бачив її такою гарною. Вогонь, що палахнув з її очей в ту мінуту, коли вона піднимала револьвер, мов би осмалив його, і серце його з болю защеміло. Він ступив крок і стріл ооздався. Куля мкнула по його волоссю і застрягла ззаду в стіну. Він пристанув і тихо засміявся:
— Укусила оса! Просто в голову міряє... що се? Кров! Він виняв хусточку, щоб обтерти кров, котра тоненькою .
струею стікала по його правім лиці; видно, куля лиш трошечки задерла шкіру черепа. Дуня опустила револьвер і гляділа на Свидригайлова не те що в страху, а в якімсь дикім зачудованню. Вона мов то сама вже не розуміла, що таке робила і що діялося!
— Ну, що-ж, хибили! Стріляйте ще раз, я жду, — тихо промовив. Свидригайлов, все ще усміхаючись, лиш вже якось мрачно. — Так я вас встигну схопити, заки натягнете курок!
Дунечка дрігнула, швидко натягнула курок і знову підняла револьвер.
— Оставте мене! — промовила вона в розпуці. — Клянуся, я знову вистрілю ... Я ... убю!...
— Ну; що-ж ... на три кроки і годі не убити. Ну, а не убєте ... тоді... ОЛЧИ його заіскрились і він ступив ще два
