Злочин і кара - Достоєвський Федір

І сміли вони про тебе думати, що ти помішався! Ха-ха-ха! Ти не знаєш, — адже вони се думали! Ах, низькі червяки, та де їм розуміти, що таке ум? І аж Дунечка, Дунечка також трохи не повірила, — от воно як! Покійник батько твій двічи посилав в журнали, — зразу стихи (у мене і зошит захований, я тобі коли-небудь покажу), а потім вже і цілу повість (я сама випросила, щоб він дав мені переписати), і вже як ми молились обоє, щоби приняли, — не приняли! Я, Родю, перед шістьма чи сімома днями пропадала, глядячи на твоє одіння, на те, як ти живеш,* що їш і в чім ходиш? А тепер бачу, що знову таки дурна була, бо захочеш, усе тепер собі відразу здобудеш, умом і таланом. Се ти очевидно поки що сам не хочеш тепер і о много важнійшими ділами занимаєшся.

— Дуні дома нема? Матусю.

— Нема, Родю. Дуже часто її дома не бачу, лишає мене саму. Дмитро Прокопович, спасибіг йому, заходить зі мною посидіти і заєдно про тебе говорить. Любить він тебе і поважає, мій друже. Та про сестру не говорю, щоб вона вже так надто була для мене неуважлива. Та я не жалуюсь. У неї свій характер, у мене свій, у неї свої тайни якісь завелися; ну, у мене тайн перед вами нема ніяких. Розуміється, я твердо переконана, що Дуня надто розумна, і крім того і мене і тебе любить... тільки вже не знаю, до чого все те заведе. От ти мене ущасливив тепер, Родю, що зайшов, а зона ось і забралась; прийде, я скажу: а без тебе брат був, а ти, панночко, де була ласкава час проводити? Ти мене, Родю, надто і не розпускай; можеш — зайди, а ні — дарма, і так підіжду. Адже я все таки буду знати, що ти мене любиш, з мене і того досить. Буду от твої статті читати, буду про тебе чути від всіх а ні, і сам зайдеш провідати; чого-ж мені більше треба? Та ось зайшов ти тепер, щоб утішити матір, адже я бачу...

Тут Пульхерія Александрівна нараз заплакала.

— Зноьу я! Не гляди на мене, дурну! Ах, Господи, та що-ж я сиджу, — скрикнула вона, зриваючись з місця, — адже кава є, а я тебе і не гощу! От, бачиш, старечий еґоїзм що значить. Зараз, зараз!

^— Матусю, оставте се, я зараз пійду. Я не для того прийшов. Будьте ласкаві, вислухайте мене.

Пульхерія Александрівна несміло підійшла до него.

— Матусю, що би не лучилось, що би ви про мене не почули, що би вам про мене не сказали, чи будете ви любити мене завсігди так, як любите тепер? — запитав він відразу від повного серця, мов би не думаючи про свої слова і не важачи їх.

— Родю, Родю, що з тобою? Та як же ти про те можеш питати? Та хто про тебе мені що небудь скаже? Та я і не повірю нікому, хто би до мене не прийшов, попросту прожену.

— Я прийшов вас впевнити, що я вас завсігди любив і тепер рад, що ви самі, рад навіть, що Дунечки нема, — тягн>в він дальше з тим самим поривом, — я прийшов вам сказати просто, що хоч ви нещасні будете, то все таки знайте, що син ваш любить вас тепер більш себе, і що все, що ви думали про мене, що я жорстокий і не люблю вас, усе те була неправда. Вас я ніколи не перестану любити... Ну і доста; мені здалось, що так треба зробити і сим почати ....

Пульхерія Александрівна німо обнимала його, притискала до своєї груди і нишком плакала.

— Що з тобою, Родечку, не знаю, — сказала вона наконець. — Думала я весь той час, що ми попросту надоїдаємо тобі, а тепер бачу із всього, що тобі велике горе готовиться. Длятого ти і сумний. Давно я вже предвиджую теє, Родю. Прости мене, що про те заговорила; заєдно про те думаю і по ночах не сплю. Сю ніч і сестра твоя цілу-цілісеньку пере-маячила і раз-враз про тебе згадувала; чула я дещо, та нічого не зрозуміла. Цілий ранок як перед казнею ходила, чогось дожидала, боялась і от діждалась! Родю, Родю, куди-ж ти? їдеш, чи що, куди небудь?

— їду.

— Так я і думала! Але бо і я з тобою поїхати можу, коли тобі треба буде. І Дуня; вона тебе любить, вона дуже любить тебе, і Зофія Семенівна, нехай, вона також нехай з нами їде, коли треба; бачиш, я охотно за доньку її прийму. Нам Дмитро Прокопович поможе разом зібратись... та... куди-ж ти ... їдеш?

— Пращайте, матусю.

— Як! ще нині! — кликнула вона, мов би тратила його на віки.

— Мені ніяк, мені пора, мені дуже треба...

— Отже мені не можна з тобою?

— Ні, а ви клякайте і помоліться за мене Богови. Ваша молитва може і дійде.

— Дай же, я перехрещу тебе, поблагословлю тебе! Ось так, ось так. О Боже, що се ми робимо!

Справді він був рад, він був дуже рад, що нікого не було, що вони були лиш у двох з матірю. Немов би за цілий сей страшний час разом розмягчилось його серце. Він упав перед нею, він ноги її цілував, і обоє обнявшись плакали. І вона не здивувалась і не розпитувала на сей раз. Вона вже давно розуміла, що з сином щось страшного діється, а тепер наспіла якась страшна для него година.

— Родю, милий мій, псрвінку ти мій, — говорила вона ридаючи, — адже ти тепер цілком такий, який був за малеч-ку, так само приходив до мене, так само обнимав і цілував мене; ще коли ми з батьком жили і біду клепали, ти потішав нас вже тим самим, що був з нами, а як я похоронила батенька твого, — то скільки раз ми, обнявшись з тобою оттак, як тепер, на могилі його плакали. А що я давно плачу, то се серце материнське біду віщувало. Я як тільки в перший раз побачила тебе тоді, вечером, памятаєш, як ми що тільки приїхали сюди, то все по твоїм однім погляді відгадала, так серце у мене тоді защеміло, а сьогодня, як отворила тобі, поглянула, ну, думаю, видно, прийшла година рокова. Родю, Родю, чей же ти не зараз їдеш?.

— Ні.

— Ти ще прийдеш?

— Так ... прийду.

— Родю, не гнівайся, я і випитувати не смію. Знаю, що не смію, та тільки так, два словечка лиш скажи мені, далеко куди ти їдеш?

— Дуже далеко.

— Що-ж, там служба яка, карієра чи ицо для тебе?

— Що Бог пішле ... помоліться тільки 'за мене ... Раскольніков пішов до дверий, але вона ухопилась за

него й очайдушним поглядом гляділа йому в очи. Лице його викривилось від розпуки.

— Буде того, матусю, — сказав Раскольніков, глубоко каючись, що зайшов сюди.

— Не на віки? Адже ще не на віки? Адже ти прийдеш, завтра прийдеш?

— Прийду, прийду, пращайте. . Він вирвався наконець.

Вечір був свіжий і ясний; погода розгулялась ще від ранку. Раскольніков ішов до свого помешканні; він спішив, йому хотілось покінчити все до заходу сонця. До сеї пори не хотілось би з ніким стрітитись. Піднимаючись до своєї кватири, він завважав, що Настка, відірвавшись від самовара, пильненько слідить за ним і супровожає його очима.

— Вже чи нема там кого у мене? — подумав він. йому з відразою привидівся Порфір. Але дійшовши до

своєї кімнати і отворивши її, він побачив Дунечку. Вона сиділа сама-самісенька, в глубокій задумі і, здається, довго вже ждала його. Він станув на порозі. Вона зірвалась з дивана в переляку і випростувалась перед ним. її погляд, неподвижно спрямований в него, виражав розпуку і невгомонний жаль. І по однім отсім погляді він вже порозумів, що її все звісне.

— Що-ж, мені входити до тебе, чи відійти? — запитав він недовірчиво.

— Я цілий день сиділа у Зофії Семенівни; ми ждали тебе обі. Ми думали, що ти конечно сюди зайдеш.

Раскольніков увійшов в кімнату і в обезсиленню сів на крісло.

Він недовірчиво кинув на неї очима.

— Де-ж ти був цілу ніч?

— Не памятаю добре; бачиш, сестричко, я оконечно хотів рішитись і чимало находився коло Неви; се я памятаю. Я хотів там і покінчити, тільки ... я не рішився... — прошептав він, знову недовірчиво споглядаючи на Дуню.

— Слава Богу! А як ми бойлись якраз того, я і Зофія Се-менівна! Значить отже, ти в життя ще віриш, слава Богу, слава Богу!

Раскольніков гірко усміхнувся.

— Я не вірив, а перед хвилею разом з матусею, обнявшись, плакали; я невіра, а її просив за мене молитись. Се Бог знає, як воно чиниться, Дунечко, я нічого з того не розумію.

— Ти у матері був? Ти їй сказав? — в трівозі запитала Дуня. — Невже-ж ти рішився сказати?

— Ні, не сказав... словами; тільки вона богато догадалась. Вона чула в ночі, як ти маячила. Я переконаний, що вона вже половину знає. Я може бути не гаразд вчинив, що заходив. Вже і не знаю, чого я заходив, бачиш. Я низький чоловік, Дуню.

— Низький чоловік, а на страдания готов іти! Адже ти йдеш таки?

— Іду. Зараз. Та щоб уйти сего сорому, я і хотів утопитись, Дунечко, тільки подумав, вже стоячи над водою, що коли я мав себе доси за сильного чоловіка, то нехай же я і сорому тепер не боюся, — сказав він, забігаючи наперед. — Се гордість, Дуню?

— Гордість, Родю.

Неначеб вогонь блиснув в його погаслих очах; йому аж любо стало, що він ще гордий.

— А ти не думаєш, сестричко, що я попросту налякався води? — запитав він, з викривленою усмішкою заглядаючи в її лице.

— О, Родю, доста! — гірко сказала Дуня.

Минути дві тягнулась мовчанка. Він сидів понурившись, і глядів в землю; Дунечка стояла на другім кінци стола і з мукою гляділа на нього. Нараз він встав:

— Пізно, пора. Я зараз йду видати себе. Тільки я не знаю, длячого я йду видавати себе.

Рясні сльози текли з її очей.

— Ти плачеш, сеструню, а можеш ти протягнути мені руку?

— І ти сумніваєшся про те? Вона сильно обняла його.

— Або-ж ти, ідучі: на страдания, не змиваєш вже половину своєї вини? — сказала вона, стискаючи його в обіймах і цілуючи його.

— Вини? Якої вини? — закричав він нараз в якійсь нагальній лютости. — Те, що я убив мерзенну, шкідливу гниду, старуху-лихварку, нікому непотрібну, котру убити сорок гріхів простять, котра з бідних кров висисала, або-ж се вина? Не думаю я про неї і змивати її не думаю. І яким правом сміють мені всі із всіх боків дорікати в очі: "проступок, зло-чиньство, вина?" Що лиш тепер бачу ясно всю низькість моєї малодушности, тепер, коли вже рішився іти на сю непотрібну ганьбу! Попросту, задля низькости і нездарства свого рішаюся, та хіба ще задля вигоди, як радив мені... сей ... Порфір!

— Брате, брате, що ти таке говориш? Адже-ж ти кров пролив! — в розпуці закричала Дуня.

— Котру всі проливають, — підхопив він, трохи не в божевільнім гніві, — котра ллється і завсігди лилась на світі як водоспад, котру проливають як шампанське і за котру вінчають в Кагіітолії і називають опісля добродієм людсько-сти; та ти подивись тільки уважнійше і приглянься! Я сам хотів добра людям і зробив би сотні, тисячі добрих діл за-місць одної сеї недорічности, навіть не недорічности, а попросту бездумности, бо ціла тая думка була далеко не так дурна, як тепер вона здається, скоро раз не удалася; що не-удасться, завсігди здається дурне! Сим бездумством я хотів тільки поставити себе в независиме положення, перший крок зробити, добути средства, і опісля все би загладилось незмірним в порівнанню хісном ...