Злочин і кара - Достоєвський Федір
А коли той умер, ходив за оставшимся старим калікою-батьком покійного товариша (котрий утримував і кормив свого батька своїми трудами трохи не від тринайцятого року життя), помістив наконець сего старика в лічниці, і коли той також умер, похоронив йог|0. Всі ті факти мали в певній мірі корисний вплив на рішення судьби Раскольнікова.
Сама господиня його, мати покійної зарученої Раскольнікова, вдова Зарницина, посвідчила також, що коли вони ше жили в иншім домі, коло Пяти-Углів, Раскольніков при пожарі, в ночі, витягнув з одної кватири, що вже стояла в полуміни, двоє маленьких дітей і попікся при тім чимало. Сей факт висліджено докладно і його ствердили многі свідки.
Одним словом, скінчилося тим, що злочинця засуджено на каторжну роботу другого розряду, на час всего лиш вісьмох років, взявши під розвагу добровільне признання до вини і декотрі облегчуючі вину обставини.
Ще на початку процесу мати Раскольнікова занедужала. Дуня і Разумихін найшли можливість вивезти її з Петербурга на цілий час процесу. Разумихін вибрав місто при зелізній дорозі і не надто далеко від Петербурга, щоби мати можність правильно слідити за ходом процесу і рівночасно як найча-стійше бачитись з Евдокією Романівною.
Недуга Пульхерії Александрівни була якась чудна, нервова, і товаришило її щось в роді помішання, коли не цілковитого, то по крайній мірі частинного. Дуня, повернувши з послідньої стрічі з братом, застала матір вже цілком хорою, в горячці і непритомну.
В той сам вечір умовилась вона з Разумихіном, що іменно відповідати матері на її допити про брата, і навіть видумала разом з ним для матері цілу історію про відїзд Раскольнікова кудись далеко, на границю Росії з одним приватним поручениям, котре здобуде йому і гроші і славу. Однакож їх поразило, що про ніщо те сама Пульхерія Александрівна ні тоді, ні пізнійше не розпитувала. Противно, у неї самої явилась ціла історія про нагальний виїзд сина; вона з сльозами розповідала, як він приходив до неї пращатись; давала при тім пізнати натяками, що тільки її одній відомі многі, дуже важні і тайні обставини і що у Родя богато вельми сильних ворогів, так що йому треба навіть укриватись. А що дотикається його будучої карієри, то вона також здавалась їй безсумнівною і блискучою, коли проминуть декотрі ворожі обставини; впевняла Разумихіна, що син її буде з часом навіть державним мужем, що доказує його стаття, його блискучий літературний талан.
Статтю тую вона читала безнастанно, читала іноді навіть вголос, трохи не спала разом з нею, а все таки, де іменно находиться тепер Родьо, майже не випитувала, навіть мимо того, що з нею очевидячки уникали про те розмовляти, — що вже само могло збудити її підозріння. Стали наконець боятись сего дивного мовчання Пульхерії Александрівни відносно декотрих пунктів. Вона, приміром, навіть не жалувалась на те, що від него нема листів, тоді як переділе, коли проживала в своїм місточку, тільки і жила одною надією і одним дожиданням дістати чим скорше лист від улюбленого Родя.
Послідня обставина була вже надто трудна до обяснення і сильно непокоїла Дуню. її приходила думка, що мати може бути відгадує що небудь страшного в судьбі сина і боїться випитувати, щоби не довідатись ще чого страшнійшого. На всякий випадок, Дуня ясно бачила, що Пульхерія Александрівна не при здоровім умі.
Разів два впрочім лучилось, що вона сама так повернула розмову, що неможливо було, відповідаючи її, не згадати про те, де іменно находиться тепер Родьо; коли-ж відповіди поневолі мусіли вийти незадоволяючі і підозрілі, вона стала відразу незвичайно опечалена, понура і мовчалива, що тревало дуже довгий час. Дуня побачила наконець, що трудно крутити і видумувати, і прийшла до оконечного заключения, що ліпше вже цілком мовчати про звісні пункти, тільки чим раз більше і більше ставало ясно до очевидности, що бідна мати підозріває щось страшного.
Дуня пригадала собі між иншим слова брата, що мати підслухала її маячення в ночі перед онтим страшним днем, після сцени її з Свидригайловом: чи не довідалась вона тоді правди? Часто, іноді після кількох днів і навіть неділь понурого мрачного мовчання і німих сліз, хора якось істерично оживлялась і починала відразу говорити вголос, майже не замовкаючи, про свого сина, про свої надії, про будучність ... Фантазії її були іноді дуже чудернацькі. її тішили, її потакували (вона сама може-бути бачила ясно, що її потакують і тільки тішать її), та все-ж таки вона говорила...
Пять місяців після добровільної появи в суді злочинця, наступив його засуд. Разумихін бачився з ним у вязниці, коли тільки се було можливе. Зоня також. Наконець наступила і розлука: Дуня поклялася братови, що отся розлука не на віки; Разумихін також. В мелодій і горячій голові Разумихіна твердо укріпився проєкі положити в трох-чотирох маючих наступити роках по можности хоч початок будучої карієри,' зібрати дещо грошей і переїхати в Сибір, де почва богата під кождим оглядом, а робітників, людей і капіталів мало; там посилитись в тім самім місті, де буде Родьо і... всім разом поч...ги нове життя. Пращаючись всі плакали.
Раскольніков в самі останні дні буь дуже адумчивий, богато розпитував про матір, раз-враз непокоївся нею. Навіть вже надто мучився задля неї, що Дуцю дуже грівожило. Дізнавшись в подробицях про хоробливий душевний стан матері, він став дуже понурий. З Зонею він чомусь був особливо неговіркий за весь час. Зоня, при помочі грошей, лишених її Свидригайловим, давно вже зібралась і приготовилась їхати за партією арештантів, з котрою вишлють його. Про те ніколи ні слова не було згадано між нею і Раскольні-ковом; тільки обоє знали, що се так буде. При'посліднім пращанню він дивно усміхався на горячі запевнення сестри і Разумихіна про щасливу їх будучність, як він вийде з ка-
торги і заповів, що хоробливий стан матері скінчиться скоро бідою. Він і Зоня наконець виїхали.
Два місяці опісля Дунечка вийшла замуж за Разумихіна. Весілля було сумне і тихе. З запрошених явились мимо того Порфір Петрович і Зосимов. За цілий останній час Разумихін мав вид чоловіка, що рішився твердо. Дуня вірила сліпо, що він виповнить всі свої заміри, та і не могла не вірити; в отсім чоловіці видно було на кождім кроці зелізну волю. Між иншим він почав знову слухати університетські відчи-ти, щоби скінчити курс. Вони обоє безнастанно укладали пляни на будуче; обоє твердо наміряли по пяти роках конечно переселитись на Сибір. А до тої пори надіялись там на Зоню.
Пульхерія Александрівна з радістю благословила доню під вінець з Разумихіном; але після вінчання стала начеб ще сумнійшою і більше засуяченою. Щоб справити її приємну хвилю, Разумихін розповів її між иншим факт про студента і немічного його батька і про те, що Родьо попікся і навіть хорів, виратувавши від смерти торік двоє діточок. Обі ві-домости довели і без того на розумі розстроєну Пульхерію Александрівну трохи'не до захвату. Вона безнастанно говорила про те, вступала в розмову і на вулиці (хоч Дуня заєдно товаришила її).
В публичних каретах, в крамницях, піймавши будь якого слухача, наводила розмову на свого сина, на його статтю, як він помагав студентови, попікся при пожарі і инше. Дунечка навіть не знала, як удержати її. Вже кромі небезпеки такого хоробливого захвату, вже те саме грозило бідою, що хто небудь міг пригадати собі імя Раскольнікова з недавно-го процесу і заговорити про те. Пульхерія Александрівна провідала навіть адресу матері виратованих від пожару дітей і хотіла конечно іти до неї.
Наконець несупокій її виріс до крайних границь. Вона іноді ні сіло ні пало починала плакати, часто знемагала і в горячці маячила. Раз, ранком, вона обявила просто, що після їі обчислення скоро повинен приїхати Родьо, що вона памятає, як він, пращаючись з нею, сам згадував, що іменно по девятьох місяцях треба буде сподіватись його. Стала усе прибирати в мешканню і готовитись до приняття, стала порядкувати назначену йому кімнату (свою власну), чистити меблі, прати і надівати нові занавіски, і инше.
Дуня занепокоїлась, однакож мовчала і навіть помагала її лагодити кімнату на приняття брата. Після трівожного дня, проведеного в безнастанних фантазіях, в радісних мріях і в сльозах, в ночі вона занедужала а на рано була вже в го-рячці і маячила. Вивязався тиф і через дві неділі вона умерла. Коли маячила, виривались у неї слова, по котрих можна було догадуватись, що вона о много більше підозрівала страшну судьбу сина, ніж сего сподівалися.
Раскольніков довго не знав про смерть матері, хоч переписка з Петербургом завязалась ще від самого початку побуту його на Сибіри. Завязалась вона через Зоню, котра правильно кождого місяця писала до Петербурга на імя Разумихіна і правильно кождого місяця діставала з Петербурга відповідь. Листи Зоні здавались зразу Дуни і Разумихінбви якось сухими і невдоволяючими; тільки під конець обоє вони зміркували, що і писати ліпше годі, бо з сих листів в результаті одержувалось все таки як найповнійше і докладне представлення про судьбу їх нещасного брата.
Листи Зоні були наповнені найбуденнійшою дійсністю, найпростійшим і ясним описом всіх подробиць каторжного життя Раскольнікова. Тут не було ні балачок про власні надії, ні ворожби про те, що наступить, ні огіисів власних чувств. Замісць проб розяснення його душевного настрою і загалом цілого внутрішнього його життя, стояли одні лиш факти, то є власні його слова, подрібні вісти про стан його здоровля, чого він зажадав тоді а тоді при стрічі, про що питав її, що поручав її і проче. Всі ті вісти передавались з незвичайними подробицями. Образ нещасного брата під кінець виступав сам собою, нарисовувався докладно і ясно; тут не могло бути і помилок, бо все те були самі вірні факти.
Однакож мало відрадного могли вивести Дуня і чоловік її з тих вістей, особливо в початку. Зоня заєдно писала, що він безнастанно понурий, неговіркий і майже ні трохи не інтересується новинами, які вона йому приносить кождого разу з одержаних нею листів; що він питає іноді про матір; і'коли вона, бачучи, що він вже догадується правди, сказала йому наконець про її смерть, то, на превелике її здивовання, навіть і вість про смерть матері на него начеб не дуже сильно поділала, по крайній мірі так її здавалось з його поведения.
Вона доносила між иншим, що мимо того, що він, о скільки здається, так заглублений в самому собі і від всіх мов би заперся, — до нового свого життя він віднісся дуже природно і просто; що він ясно розуміє своє положення, не очікує в короткім часі нічого ліпшого, не має ніяких легкодушних надпі (що так звичайне в його положенню) і нічому майже не дивується серед нового свого окружения, котре так мало похоже на щонебудь давнійше.
