Злочин і кара - Достоєвський Федір

Він довго ходив по цілім довгім і вузкім коритари, не

находячи нікого, і хотів вже голосно кликнути, як ось в темнім куті, межи старою шафою і дверми, побачив якийсь дивний предмет, щось ніби живе. Він нагнувся за свічкою і побачив дитину — дівчинку не більше як пяти літ, в намоклім, немов та митка, одінню, дрожачу і заплакану. Вона якось начеб і не настрашилась Свидригайлова, тільки гляділа на него з тупим зачудованням своїми великими чорними оченятами і зрідка шльохала, як діти, що довго плакали, але вже перестали і навіть утішились, а тимчасом кождої хвилі знов заплачуть.

Личко дівчинки було бліде і утомлене; вона закостеніла від студени, та тільки — "як же вона сюди попала? Мабуть вона тут сховалась і не спала цілу ніч". Він став її випитувати. Дівчина відразу оживилась і швидко-швиденько залепетала йому щось там в своїм дитинячім язиці. Тут було щось про "мамасю" і що "мамася бити-ме", про якусь там чашку, котру "лозбила" (розбила). Дівчинка говорила не умовкаючи. З бідою можна було вгадати з всіх тих розказів, що се нелюблена дитина, котрої мати, навірно якась вічно пяна кухарка, мабуть із тутешньої таки гостинниці, била її і застрашила; що дівчинка стовкла матерннину чйшку і так настрашилась, що аж втекла ще з вечера; довго відай укривалась десь там на подвірю, на дощи, наконець добралась сюди, влізла за шафу і пересиділа тут в куті цілу ніч, плачучи, дрожачи від вогкости, темноти і від страху, що її тепер болючо за все те попобють. Він взяв її на руки, пішов до своєї кімнати, посадив на ліжку і почав роздягати. Діраві черевички її, на босу ногу надягнені, були так мокрі, начеб цілу ніч перележали в калюжі. Роздягнувши, він положив її на ліжко, накрив і завинув цілу з головою в накривало. Вона зараз заснула. Покінчивши усе, він знов понуро задумався.

— От, ще прийшла охота звязатися! — рішив він вкінци з терпким і гнівним чувством. — Що за нерозум!

В гніві взяв він свічку, щоб іти і відшукати за всяку ціну обірванця, і чим скорше забратися звідси.

— Ех, дівчинка! — подумав він з проклоном і отвира-ючи двері, все-ж таки вернувся ще раз подивитись на дівчинку, чи спить вона і як вона спить?

Він обережно підняв покривало. Дівчинка спала кріп-ким і блаженним сном. Вона загрілась під покривалом, ру-мянець вже розливався по її блідих ягідках. Тільки диво, отсей румянець визначався начеб яркійше і сильнійше, ніж міг бути звичайний дитинячий румянець.

— Се горячковий румянець, — подумав Свидригайлов, — се, зовсім наче-б румянець від горівки, зовсім наче-б її дали цілу чарку. Червоні губки дослівно неначе горять, пашать, та що се?

йому нараз показалось, що довгі .чорні вії її начеб по-дрігують і мигають, начеб припіднимаються і з під них виглядає лукаве, остре, якось не по дитячому підморгуюче око, словом що дівчинка не спить і лиш чиниться, будьто би спала. Так, так і є: її усточка розтягаються в усмішку; кінчики губок подрігують, мов ще здержуючись; се вже сміх, явний сміх; щось безстидне, визиваюче, світиться в от-сім цілком не дитинячім лици; се розпуста, се лице камелії, безсоромне лице продажної француської камелії. От, вже цілком не таячись, отвираються обоє очка: вони обводять його вогненим поглядом, вони кличуть його, сміються. . . Щось безконечно недорічне і обидне було в отсім усміху, в отсих очах, в усій тій погани в лиці дитини.

— Як! пятилітня! — прошептав в справдішній грозі Свидригайлов. — Се ... що-ж се таке?

Тільки ось вона вже цілком обертається до него всім палаючим личком, простирає руки...

— А проклята, — крикнув з відразою Свидригайлов, підносячи на неї руку ... Та в тую хвилю прокинувся ...

Він на тім самім ліжку, так само завинений в покривало, свічка не запалена, а вже в вікнах біліє пЬвний день.

— Змора цілісеньку ніч.

Він гнівно піднявся, чуючи, що цілий поломаний; кости його боліли. На дворі густа мрака і нічого пізнати не можна. Близько пятої години; перестав! Він встав, надяг свій жакет і пальто, ще вогкі. Налапавши в кишені револьвер, він виняв його і поправив капелю; потім сів, виняв з кишені записну книжку і на першій, видній картці, написав великими буквами кілька стрічок. Прочитавши їх, задумався і оперся ліктями об стіл. Револьвер і записна книжка лежали тут таки, коло ліктя. Пробуджені мухи обсіла нетикану порцію телятини, що стояла також на столі.

Він довго глядів на них і наконець свобідною рукою почав ловити одну муху. Довго мучився він в пробах, але ніяк не міг піймати. Наконець схопивши себе на тім інтереснім заняттю, опамятався, дрігнув, встав, і з порішенням вийшов з кімнати. Через мінуту він був на вулиці.

Молочна, густа мрака лежала над містом. Свидригайлов пішов по ховзкім, грязнім, деревлянім бруку в сторону Малої Неви, йому маячились високо піднявшася за ніч вода Малої Неви, Петрівський остром, мокрі доріжки, мокра трава, мокрі дерева і кущі, і наконець оден і той самий кущ... З досадою став він приглядатися домам, щоби думати про що небудь инше. Ні прохожого, ні дорожкаря не було видно на прокспекті. Понуро і грязно гляділи ясно-жовті, деревля-ні домики з позамиканими віконницями. Студінь і вогкість проймали ціле його тіло, ним почало трясти. Місцями він чіпався крамничних вивісок і кожду пильненько прочитував.

От і вже скінчився деревляний брук. Він вже порівнявся з великим камяним домом. Заболочене, дрожаче щеня з підігнутим хвостом, перебігало йому дорогу. Якийсь на смерть пяний чоловічина, в плащи, лежав лицем до землі поперек хідника. Він поглянув на него і пішов дальше. Висока вежа пожарної сторожі мелькнула йому по лівім боці.

— Ба! — подумав він, — та от і місце, пощо на Петрівський? По крайній мірі при офіціяльнім свідку...

Він трохи що не усміхнувся до сеї нової думки і повернув в ... ську вулицю. Тут бо стояв великий дім з вежою. Коло зачинених, великих воріт дому стояв, припершись до них плечима, невеличкий чоловік, завинений в сірий вояцький пальтот, і в мідянім ахиллесівськім шеломі. Сонним поглядом холодно окинув він очима підходячого Свидригайлова. На лици його малювався той віковічний жалібний сум, дівського племени. Оба вони, Свидригайлов і Ахиллєс, я-що то так кисло відпечатався на всіх без виїмку лицях жи-кийсь час мовчки приглядались оден другому. Ахиллєсови показалось наконець не в порядку, що чоловік непяний, а стоїть перед ним на три кроки, глядить уперто і нічого не говорить.

— Цого, цого вам тутецки треба? — промовив він, все ще не двигаючись і не зміняючи свого положення.

— Та нічого, братчику, здоров був! — відповів Свидригайлов.

— Тутецки не місце.

— Я, брате, їду в чужі краї.

— В цузі краї?

— До Америки.

— До Америки?

Свидригайлов виняв револьвер і натягнув курок. Ахиллєс підняв брови.

— Цуєте, ті зарти тутецки не на місци!

— Та чому-ж би не на місци?

— А тому, сцо тут не на місци.

— Ну, серденько, се все одно. Місце гарне; коли тебе стануть питати, так і кажи, що поїхав, мовляв, до Америки.

Він приложив револьвер до своєї правої екрани. — — Слухайте, тутецки не моз, тутецки не місце! — здріг-нувся Ахиллєс, розширяючи чим раз більше і більше очі і рот.

Свидригайлов спустив курок ...

VII.

В той самий день, тільки вже вечером, в годині семій, Раскольніков підходив до кватири своєї матері і сестри, — до тої самої кватири в домі Бакалієва, де примістив її Разумихін. Вхід на сходи був з вулиці. Раскольніков підходив, заєдно ще запиняючи кроки і начеб хитаючись, увійти чи ні? Але він не вернувся би ні за що; його рішення було око-нечне.

— Адже вони ще нічого і не знають, — ^думав він, — а мене вже привикли уважати за чудака... ¡

Одіння його було препогане: усе заболочене, перемокле через цілу ніч від дощу, подерте, знищене. Лице його було майже неподібне до себе від утоми, від фізичного знеможен-ня і трохи не цілу добу тріваючої боротьби з самим собою. Цілу отею ніч провів він на самоті, Бог знає де. Тільки по крайній мірі він рішився.

Він заковтав до дверей; йому отворила мати. Дунечки дома не було. Навіть і служниця в отею хвилю кудись вийшла. Пульхерія Александрівна зразу оніміла від радісного зачудування; відтак схопила його за руку і потягнула в кімнату.

— Ну, от і ти! — почала вона, запиняючись від радости. — Не сердься на мене, Родю, що я тебе так глупо приймаю, з сльозами: се я сміюся, а не плачу. Ти думаєш, я плачу? Ні, се я радуюсь, а ЕЖЄ у мене дурна привичка така: сльози течуть. Се у мене.від смерти твого батька, від безнастанного плачу. Сідай, голубчику, утомився мабуть, бачу. Ах, як ти за-маргався.

— Я на дощи вчера був, матусю ... — почав було Раскольніков.

— Та ні бо, ні! — кинулась Пульхерія Александрівна, перебиваючи його. — Ти думав, я тебе так зараз і випитувати стану, після бабської давної привички; не жахайся. Адже я розумію, усе розумію тепер; я вже виучилась по тутешньому, і справді, сама бачу, що тут розумнійше. Я раз на завсігди гторозуміла; де мені понимати твої гадки і заміри та жадати рахунку від тебе? У тебе може бути і Бог знає які діла і пляни в голові, або гадки там які-небудь родяться; так мені тебе штуркати під руку: про що, слухай, думаєш? Я от... Ах, Господи! Та що-ж се я товчуся туди і сюди, як підпалена... Я ось, Родю, твою статтю в журналі читаю вже третій раз, мені Дмитро Прокопович приніс. Так я ахнула, коли побачила; ось, дурна, бачиш, думаю про себе, ось він чим занимається, ось і розвязка питання. Учені завсігди такі. У него бути може нові думки в голові в отсю хвилю; він їх обдумує, а я його мучу і непокою. Читаю, друже мій, і очевидно не одного не розумію; та воно Богом і правдою так і повинно бути, куди мені?

— Покажіть-но, матусю.

Раскольніков взяв ґазетку і назирцем глянув на свою статтю. Як не противорічило те його положенню, все-ж таки він почув те дивне і заманчиво-солодке чувство, яке дізнає автор, що перший раз бачить себе напечатаним, а до того ще і "в двайцять третім році життя. Се тревало одну хвилину. Прочитавши кілька стрічок, він насупився і страшний біль стиснув його серце. Вся його душевна боротьба послідних місяців нагадалась йому духом. З відразою і досадою відкинув він статтю на стіл.

— Та тільки, Родю, яка я не глупа, а все таки я можу судити, що ти дуже скоренько будеш одним з перших людей, коли не найпершим, в нашім ученім світі.