Злочин і кара - Достоєвський Федір
Він настрашився того, його відразу поразило і те, що Зоня хоче виходити разом з ним.
— Що ти! Ти куда? Оставайся! Я сам! — закричав він в малодушній досаді і, трохи не розізлившись, пішов до две-рий. — І пощо тут цілої свити! — бурмотів він виходячи.
Зоня осталась серед кімнати. Він навіть і не попращав-ся з нею, він вже забув про неї; оден гіркий і ворохоблячий сумнів закипів в його душі:
— Та чи конечно, чи конечно усе те має бути? — ще раз подумалось йому, коли ступав він долі сходами. — Чи не задержатись би і знов усе переіначити ... і не ходити?
Але він все таки ішов. Він скоренько відчув оконечно, що нічого собі завдавати питання. Вийшовши на вулицю, він пригадав, що вона осталась серед кімнати в своїй зеленій хустці, не сміючи ворухнутись від його викрику, і остановив-ся на хвилинку. В ту саму хвилю напрасно одна думка ярко озарила його, — начеб ждала, щоб поразити його оконечно.
— Ну длячого, ну пощо я приходив до неї тепер? Я їй сказав: за ділом; за яким же ділом? Ніякого цілком і не було діла! Повідомити же, що іду; так що-ж? Яка потреба! Люблю, чи що я її? Адже ні, ні? Адже що лиш відігнав її, як собаку. Хрестів чи що мені в самім ділі від неї захотілось? О, як низько упав я! Ні, — мені сліз її, сліз треба було, мені перестрах її бачити треба було, глядіти, як серце її болить і розривається! Треба було хоч про що небудь зачіпитись і зволічи, на людину подивитись! І я смів так на себе надіятись, так маячити про себе, нищій я, нікчемний я нездара, підлий!
Він йшов по набережнім каналу і недалеко вже оставалось йому. Але дійшовши до моста, він пристанув і відразу завернув на поміст, на бік, і перейшов на Сінну.
Він жадно оглядався направо і наліво, вдивлювався з напруженням в кождий предмет, і ні на чім не мїг| скупчити уваги; усе вимикалось. 1
— От, за тиждень, за місяць мене повезуть куди-небудь в видних з далека арештантських каретах, по тім мості; як се я тоді подивлюся на отсей канал, — запамятати би те, — блиснуло у него в голові. — Осьде написано: Товариство, тут от і запамятати би се а, букву а, і поглядіти на неї за місяць, на те саме а: як то я тоді погляджу? Як я тоді подивлюсь? Як то тоді мені буде і що я тоді думати-му?... Боже, як се все мусить бути низьке, всі ті мої теперішні. . . журби! Але правда, усе те будь що будь, цікаве... в своїм роді... (ха-ха-ха! Про що я думаю!). Я дитиною роблюся, я сам перед собою фанфароную; ну чого я привстиджую себе? Фу, як друляються! Ось той черевань, — Німець мабуть, — що друлив мене: ну, чи знає він, кого друлив? Баба з не-мовлятем просить милостині-! цікаве, що вона уважає мене щасливійшим від себе. А що, от би і дати їй дещо для ку-ріозности. Ба пятак уцілів в кишені, звідки? На, на ... візьми, матушка!
— Най Бог тебе має в своїй опіці! — почувся плаксивий голос убогої.
Він вийшов на Сінну. Йому немило, дуже немило було стрічатись з народом, все-ж таки він ішов як-раз туди, де видно було як найбільше народу. Він дав би усе на світі, щоб остатись самому; та тільки він сам відчував, що ні одної мі-нути не годен перебути сам. В товпі дурачився оден пяниця: йому заєдно хотілось танцювати, але він заєдно падав. Його обступили. Раскольніков протиснувся крізь товпу, кілька мінут глядів на пяногоі нараз коротко зареготався. Через мі-нуту він вже забув про него, навіть не бачив його, хоч і глядів на него. Він відійшов наконець, аж і не памятаючи, де він находиться; тільки коли дійшов до середини площі, з ним відразу зробилось щось особливше, одно чувство заволоділо ним напрасно, захопило його цілого — з тілом і душею.
Він відразу пригадав слова Зоні: "Іди на перехрестя, поклонись народови, поцілуй землю, бо ти і перед нею согрішив, і скажи цілому світови вголос: "я убійця!" Він цілий задрожав, пригадавши се. І до тої степени вже задавила його бездонна журба і трівога цілого сего часу, а особливо послідних днів, що він так і вскочив в можність сего цілющого, нового, повного чувства. Якимсь аж припадком воно до него нараз підступило: загорілось в душі одною іскрою і відразу, як вогонь, огорнуло цілого. Все разом в нім роз-мягчилось і близнули сльози. Як стояв, так і упав він на землю ...
Він клякнув посеред площади, нахилився до землі і поцілував сю грязну землю з роскішю і щастям, він встав і поклонився другий раз.
— Але-ж то нажльопався! — завважав недалеко него оден парубок.
Озвався сміх.
— Се він в Єрусалим іде, бра* з дітьми, з родиною пра-щається, цілому мирсви кланяється, столичний город Сзнкт-петербург і його Грунт цілує, — додав якийсь пяненький міг щанин.
— Хлопчисько ще молодий! — докинув третий.
— З благородних! — завважав хтось там солідним голосом.
— Нині їх не пізнаєш, хто благородний, а хто ні.
Всі ті виклики і розмови здержали Раскольнікова і слова: "я убив", що може бути готовились злетіти у него з язика, завмерли в нім. Але він спокійно виніс всі ті крики і не оглядаючись, пішов просто через переулок в напрямі до контори. Одна поява мелькнула перед ним дорогою, тільки він не здивувався ЇЇ; він вже предчував, що так і повинно було бути. В той час, коли він на Сінній поклонився до землі другий раз, звернувшись наліво, на пятьдесять кроків від себе, він побачив Зоню.
Вона укривалась перед ним за одним з деревляних бараків, що стояли на площаді, значить отже вона товаришила цілому його сумному походови! Раскольніков відчув і зрозумів в отсю хвилю, раз на завсігди, що Зоня тепер з ним на віки, і пійде за ним хоч на край світа, куди би його не кинула доля. Ціле серце його перевернулось... тільки, — от він вже і дійшов до рокового місця . . .
Він доволі сміло увійшов на подвіря. Треба було вийти на третій поверх.
— Поки що ще вийду, — подумав він.
Загалом йому здавалось, що до рішучої хвилі ще далеко, ще богато часу остається, про не одно ще можна передумати.
Знову те саме нехарство, ті самі шкаралупи на стрімких сходах, знову двері мешкань отворені наостіж, знову ті самі кухні, з котрих несе сопух і чад. Раскольніков з тої пори тут не був. Ноги його терпли і угиналися, все-ж таки ішли. Він задержався на хвилинку, щоб просапнути, щоб оправитись, щоб ввійти чоловіком.
— Та длячого? Пощо? — подумав він нараз, застановившись над тим, що робить. — Коли вже треба випити сю чашу, то чи не все вже тепер одно? Чим поганійше, тим ліпше.
В уяві його мелькнула в отсю хвилинку постать Ілії Петровича Пороха.
— Чи в самім ділі конче до него? А не можна би до кого другого? Може би до Никодима Томича? Або може вернутись зараз і піти до самого надзирателя на кватиру? По крайній мірі відбудеться по домашньому... Ні, ні! До Пороха, до Пороха! Пити, так пити все разом...
Похолоднівши і ледви себе памятаючи, отворив він двері контори. На сей раз в ній було дуже мало народу, стояв якийсь двірник і ще якийсь простий чоловік. Сторож і не виглянув з своєї перегородки. Раскольніков перейшов в другу кімнату.
— Хто знає, може ще буде можна і не говорити, — про блиснуло в нім.
В тій хвилі якийсь писарчук, в приватнім сурдуті, лагодився щось-там писати коло бюра. В куті садовився ще оден писар. Заметова не було. Никодима Томича, розуміється, також не було.
— Нікого нема? — запитав-було Раскольніков, звертаючись до панича коло бюра.
— А вам кого?
— А-а-а! Слухом не слухати, видом не видати, а рускій дух... як се там в казці... забув. М-моє п-поважання! — закричав нараз знакомий голос.
Раскольніков задрожав. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов з третьої кімнати.
— Се просто судьба, — подумав Раскольніков, — длячого він тут?
— До нас? З чим? — закликав їлія Петрович. (Він був, се було видно, в знаменитім і навіть трошки в піднесенім стані духа). — Коли за ділом, то ще за рано були ласкаві. Я сам тільки припадково ... Та втім, чим можу? ... Я признаюсь вам ... як? як? Звиніть ...
— Раскольніков.
— Та що: Раскольніков! І хіба-ж ви могли подумати, що я забув! Ви вже, бійтеся Бога, мене не уважайте за такого ... Родіоне Ро ... Ро ... Родіоничу, так, здається?
— Родіоне Романовичу.
— Правда, правда, правда! Родіоне Романовичу, Родіоне Романовичу! Сего то я і добивався. Навіть не раз питав. Я, признаюсь вам, з тої пори сердечно жалував, що ми так тоді з вами ... мені опісля обяснили, я довідався, що ви молодий літерат і навіть учений ... і так сказати, перші кроки... О, Господи! Та хто-ж з літератів і учених при перших початках не робив оригінальних кроків! Я і жена моя, — ми обоє почитаємо літературу, а жена, то аж пристрастно!... Літературу і штуку! Щоб тільки був благородний, а друге все можна добути талантами, знанням, розсудком, генієм! Капелюх, — ну що приміром, значить капелюх? Капелюх є пля-цок і його у Цімермана куплю; але що під капелюхом криється і капелюхом прикривається, сего вже я не куплю, пане!...
Я, признаюсь, хотів навіть до вас іти перепрошувати, однакож думав, може бути ви... Але що я і не спитаю: чи вам в в самім ділі чого треба? До вас, говорять, свої приїхали?
— Так, мати і сестра.
— Мав навіть честь і щастя бачити вашу сестру, — образована і вельми гарна особа. Признаюсь, мені дуже жаль стало, що ми тоді з вами так надто розгорячились. Пригода! А що я вас тоді, по поводу вашого обмороку, деяким поглядом окинув, — то потім воно найкращим способом об-яснилось! Надмір невности самого себе і фанатизм! Розумію ваше обрушення. Може бути по поводу приїзду родини ква-тиру переміняєте?
— Н-ні, я тільки так... я зайшов запитати ... v: думав, що найду тут Заметова.
— Ах, так! Адже ви поприязнились, чув, добродію. Ну, Заметова у нас нема, — не застали. Так, пане, стратили ми Олександра Григоровича! Від вчерашнього дня до нас не належить; покинув ... і, відходячи, зі всіми навіть посварився ... так аж неввічливо ... Вітренний мальчик, більше нічого; мож було навіть покладати на него надію; та, ось зробіть що з ними, з тою блискучою моло^іжю нашою! Іспит чи що якийсь, бачите, хоче робити, та ОСЪ у нас лиш би побалакати, та пофанфаронувати, тим і іспит кінчиться. Адже се не те, що приміром ви, або там пан Разумихін, ваш приятель! Ваша карієра наука, і вас вже не зібють неудачі! Вам всі ті красоти життя, можна сказати — nihil est, аскет, монах, пустинник!... Для вас книга, перо за ухом, учені висліди — от де гуляє вапі дух! Я сам почасти...
