Злочин і кара - Достоєвський Федір

Тільки я, я і першого кроку не видержав, бо я — дурень! От в чім вся моя вина! А все таки вашими очима не буду дивитися: колиб мені удалося, то мене би увінчали ... а тепер до діри!

— Адже се не те, цілком не те! Брате, що ти таке говориш!

— А! не та форма, не так естетично гарна форма! Ну, я рішучо не розумію: длячого валити в людей бомбами, правильною осадою, мало би бути чеснійшою, гарнійшою формою? Боязнь естетики є першою признакою немочі... Ніколи, ніколи яснійше не відчував' я того, як тепер, і більш ніж коли небудь не розумію моєї вини! Ніколи, ніколи не був я твердше переконаний як тепер!...

Аж румянець вдарив в його бліде, утомлене лице. Але вимовляючи послідний виклик, він ненадійно стрітився поглядом з очима Дуні і стільки, стільки муки за себе вичитав він в тім погляді, що мимохіть опамятався. Він почув, що все таки зробив нещасними сі дві бідні женщини. Адже таки він причиною...

— Дуню, серденько! Коли я провинився, прости мене, (хоч мене і годі простити, коли я справді провинився). Пра-щай! Не будемо спорити! Пора, годі довше зволікати. Не ходи за мною, благаю тебе, мені ще треба зайти ... А іди тепер і зараз сядь коло матері. Благаю тебе о те! Се послід-ня, найбільша моя просьба до тебе. Не відходи від неї весь час; я оставив її в трівозі, котру вона тяжко щоби перенесла: вона або умре або зійде з розуму. Будь отже з нею, Разумихін буде при вас; я йому говорив... Не плач наді мною: я постараюсь бути і мужним і чесним ціле життя, хоч я і вбивця. Може бути ти учуєш ще колись моє імя. Я не зроблю вам другої ганьби, побачиш; я ще докажу... Тепер поки що: до побачення! — поспішив він закінчити, знову завва-жавши якийсь дивний вираз в очах Дуні при послідних словах і обітницях його. — Що-ж ти так-плачеш? Не плач, не плач, адже не на віки розстаємось!... Ах, правда! Погоди, забув!...

Він підійшов до стола, взяв одну грубу, запорошену книжку, отворив її і виняв захований між картками маленький портретик, акварелею, на слоневій кости. Се був портрет господининої доньки, його бувшої зарученої, що умерла в горячці, тої самої чудної дівчинки, що хотіла постригатись в черниці. З мінуту він вдивлявся в се виразисте і схоріле личко, поцілував портрет і передав Дунечці.

— От з нею я богато переговорив і про те, з нею одною, — виголосив він задумчиво. — її серцю я богато звірив з того, що опісля так погано збулось. Не трівожся, — звернувся він до Дуні, — вона не згоджувалась, як і ти, і я рад, що її вже нема. Головне, головне в тім, що все тепер пійде по новій дорозі, переломиться на двоє, — сказав він, нараз знову вертаючись до тяжкого смутку свого, — усе, усе, а чи приготований я до того? Чи хочу я того сам? Се. говорять, для мого досвідчення потрібнеґНащо, нащо всі ті недорічні до-свідчення? Нащо вони, чи ліпше я може буду пізнавати тоді, роздавлений муками, ідіотством, в старечій немочі, після двайцятилітньої каторги, ніж тепер пізнаю, і нащо мені тоді і жити? Нащо я тепер ось пристаю так жити? О, я знав, що я нікчемник, коли ще сьогодня досвіта стояв над Невою!

Обоє наконець вийшли. Тяжко було Дуні, але вона любила його! Вона пішла, та відійшовши кроків пятьдесять, обернулася ще раз поглянути на него. Його ще було видно. Та дійшовши до рога вулиці, обернувся і він; у послідний раз вони стрітились поглядами; але завважавщи, що вона на него глядить, він нетерпеливо і навіть з досадою махнув рукою, щоб вона йшла, а сам живо завернув за ріг вулиці.

— Я злосливий непотріб, я се бачу, — думав він про себе, засоромившись по хвилі свого гнівливого знаку рукою Дуни. — Та чого-ж вони мене так люблять, коли я не заслужив на те! О колиб я був сам один і ніхто не любив мене, і сам би я нікого ніколи не любив, не було би всего того! А таки цікава річ, чи за сих' пятнайцять або двайцять літ, що мене дожидають, так вже посмирніє душа моя, що я покірливо стану квилити перед людьми, називаючи себе при кождій нагоді розбійником? Та чи справді се можливе, можливе?! Адже для сего то вони і засилають мене тепер, адже сего лиш їм і треба... От вони снуються всі по вулиці взад і вперед, а говорім що хочемо: кождий з них нікчемник і розбійник, тим їх мати родила; та що гірше — ідіот! А нехай но скінчиться для мене простим засланням, всі вони зараз стануть казитись від благородного обрушення! О, як я їх всіх ьенавиджу! ]

Він глубоко задумався над тим:

— Яким же се процесом може так вийти, що він наконець перед всіми ними вже без розумовання смириться, переконанням смириться? А що-ж, длячого-ж і ні? Розуміється, так і повинно бути. Хіба двайцять літ безнастанного гнету не добють дочиста? Вода камінь точить. І пощо-ж, пощо-ж жити після того, пощо я іду тепер, коли сам знаю, що все те буде іменно так, як по книжці, а не инакше.

Він вже в сотний раз може бути завдавав собі се питання від вчерашнього вечера, але все таки йшов.

VIII.

Коли він увійшов до Зоні, вже починало смеркати. Цілий день Зоня переждала його в страшнім неспокою. Вона ждала разом з Дунею. Тая прийшла до неї ще раненько, нагадавши вчерашні слова Свидригайлова, що Зоня "про те знає". Не будемо передавати подробиць розмови і сліз обох женщин, і наскільки зійшлися вони між собою. Дуня з сих відвідин по крайній мірі винесла одну потіху, що брат буде не сам: до неї, Зоні, до першої прийшов він зі своєю спові-дею; в ній шукав він людини, коли йому людини стало треба; а вона піде за ним, куди пішле доля. Вона і не питала, бо знала, що се буде так. Вона гляділа на Зоню навіть з почестю і зразу аж трівожила її сим почесним чувством, з яким до неї відносилась.

Зоня готова була майже аж заплакати: вона, противно, уважала себе негідною хоч би тільки глянути на Дуню. Прекрасний образ Дуні, коли тая поклонилась її з такою уважливістю і з поважанням, як вони у першій раз бачились у Раскольнікова, від тої хвилі на віки остався в душі її як одна з найкращих і недосягнених згадок в її життю.

Дунечка наконець не витерпіла і оставила Зоню, щоби дожидати брата в його мешканню; її заєдно здавалось, що він туди перше прийде. Оставшись сама, Зоня таки зараз стала мучитись від страху при думці, що може бути дійсно він покінчить самогубством. Того самого боялась і Дуня. Але обі вони цілий день на переміну переконували одна другу всіми доводами про те, що сего бути не може, і були спо-кійнійші, поки були разом. Тепер же, як тільки розійшлись, одна та друга почали про одне те лиш думати. Зоня пригадала собі, як вчера Свидригайлов сказав ЇЇ, що у Раскольнікова дві дороги — Сибір або... Вона знала дотого ще його гордість, завзяття, самолюбство і зневіру.

— Та невже-ж тільки малодушність і боязнь смерти можуть наклонити його жити? — подумала вона наконець в розпуці.

Сонце тимчасом вже забиралось спочивати. Вона сумно стояла перед вікном і пильненько гляділа крізь него, — але в отеє вікно була видна лиш одна бокова, небілена стіна су-сідного дому. Наконець, коли вже вона дійшла до рішучого переконання, що нещасний відбере собі життя, — він увійшов в її кімнату.

Радісний крик вирвався з її груди. Однакож поглянувши уважно в його лице, вона відразу сполотніла.

— Ну, так! — сказав усміхаючись Раскольніков. — Я за твоїми хрестами, Зоню. Адже сама ти мене на перехрестя посилала; що-ж тепер, як дійшло до діла, і налякалась?

Зоня в зачудованню гляділа на него. Дивним показався її сей тон; холодна дрощ перебігла по її тілі, та тільки через мінуту вона догадалась, що і тон і слова ті, все було удане. Він і говорив навіть з нею, глядячи якось в кут і начеб уникаючи поглянути її просто в лице.

— Я, бачиш, Зоню, розважив, що так будь що будь буде вигіднійше. Тут заходить ще одна річ ... Тільки довго би розповідати, та і нічого. Мене лиш, знаєш, що сердить? Мені досадно, що всі ті дурні, звірячі пики обступлять мене зараз, будуть балушити просто на мене свої сліпаки, завдавати мені свої дурні питання, на котрі треба буде відповідати, — будуть вказувати пальцями ... Тьфу! Знаєш, я не до Порфіра іду; надоїв він мені. Я радше до свого приятеля Пороха пійду, то-то здивую, то-то ефекту в своїм роді досягну. А треба би бути холоднійшим; надто вже я горячковий зробився в останній час. Чи віриш: я перед хвилею нагрозив сестрі трохи не кулаком за те тільки, що вона обернулась у послідний раз поглянути на мене. Свиньство такий стан! Ех, до чого я дійшов! Ну, що же, де-ж хрести?

Він був мов би сам не свій. Він не міг устояти одної мі-нути, ні на однім предметі не міг скупити уваги; думки його перескакували одна через другу. Він заговорювався; руки його злегка дрожали.

Зоня мовчаливо виняла з ящика два хрестики, кипарисний і мідяний, перехрестилась сама, перехрестила його і наділа йому на грудь кипарисний хрестик.

— Се отже символ того, що хрест беру на себе, хе! хе! І, правда, я до сеї пори мало страдав! Кипарисний, то є простонародний; мідяний, се Лизаветин, собі береш, — покажи но! Так на ній він був... в ту мінуту? Я знаю також подібні два хрести, срібний і образок. Я їх скинув тоді старушці на грудь. От би ті тепер, справді, ті би мені і надіти... Та втім, я лиш говорю, а про діло забуду; розсіяний я якось!... Бачиш, Зоню, — я іменно по те прийшов, щоб тебе повідомити, щоб ти знала... Ну, от і все... Адже я тілько по те і прийшов. (Гм, а я думав, що більше скажу). Адже ти і сама хотіла, щоб я пішов, ну, от і буду сидіти в тюрмі і сповниться твоє бажання, ну, чого-ж ти плачеш? І ти також? Перестань, буде того; ох, як мені тяжко-важко.

Йому справді зробилось страх тяжко на душі; серце його стиснулось на неї глядячи.

— Отся то, оіся то чого? — думав еін про себе, — та що я їй? Чого вона плаче, чого виправляє мене, як мати, або Дуня? Нянька буде моя!

— Перехрестись, помолися хоч раз, — дрожачим несмілим голосом попросила Зоня

— О, радо, скільки тобі хочеться! І з чистого серця... Йому хотілось однакож сказати щось инше.

Він перехрестився кілька разів. Зоня вхопила свою хустку і накинула її на голову. Се була зелена хустка, мабуть тая сама, про котру згадував тоді Мармеладов, "родинна". У Раскольнікова блиснула про те думка, але він не запитав. Дійсно, він вже сам почав міркувати, що він страшно розсіяний і якось вже надто цогано затрівожений.